— Алло, Лєна, коли приїдеш? — голос Світки, дружини брата Андрія, був занадто бадьорим для восьмої години ранку суботи.
Я потягнулася в ліжку, намагаючись остаточно прокинутися.
— Через тиждень планувала. А що сталося?
— Та нічого особливого, — в трубці щось зашуршало, як ніби Світка прикрила мікрофон рукою. — Просто ми тут з дітьми на твоїй дачі трохи відпочиваємо. Ти ж не проти?
Я сіла на ліжку. Трохи? На моїй дачі?
— Світка, я вас не запрошувала. І ключі нікому не давала.
— Ой, та що ти, — засміялась вона. — Ми ж родина! Андрюха сказав, що запасний ключ під каменем біля дверей лежить. Ми тиждень побудемо і поїдемо. Діти такі раді!
В животі різко стиснуло. Дача дісталася мені від бабусі три роки тому. Єдине місце, де я могла сховатися від усього світу, особливо зараз, коли Максим поїхав на вахту в тайгу.
Два місяці без зв’язку — такий у них договір, у робочих немає супутникових телефонів.
— Світка, це моя дача. Ви не мали права…
— Ой, все, ніколи базікати! Діти снідати хочуть. Приїжджай через тиждень, ми якраз поїдемо! — і вона вимкнула телефон.
Я дивилася на вимкнений екран телефону. Знову подзвонила — довгі гудки. Другий раз — скидання після першого сигналу. Повідомлення в месенджері — прочитано, але без відповіді. Весь день я металася по квартирі. Їхати зараз? Але в мене завтра важлива презентація на роботі, яку я готувала півроку.
Скасувати — це значить поставити хрест на підвищенні. До того ж Світка з Андрієм — люди специфічні.
Пам’ятаю, як вони прийшли на новосілля без запрошення з трьома дітьми і собакою. Собака накапала на новий килим, діти розмалювали шпалери в спальні, а Світка лише сміялася: «Та що ви, діти ж!»
Я вирішила почекати тиждень. Врешті-решт, що вони можуть натворити за сім днів? Купаються в річці, смажать шашлики. Головне — щоб будинок не спалили.
Тиждень тягнувся як гумка. Презентація пройшла успішно, керівництво натякнуло на премію, але радості я не відчувала. Кожен вечір набирала Світкин номер — телефон вимкнений. Андрію писала — ігнор. У п’ятницю ввечері зібрала речі. Вранці — на дачу. Чотири години на електричці, потім автобус до села.
Поки їхала, згадувала бабусин сад. Дві яблуні біля паркану — Білий налив і Антоновка. Бабуся посадила їх у рік мого народження. «Будеш рости, і вони будуть рости», — говорила вона.
Від автобусної зупинки до дачі п’ятнадцять хвилин пішки. Йду і відчуваю — щось не так. Зазвичай вже з цього місця видно верхівки яблонь за парканом. Зараз — порожньо.
Я прискорила крок. За кутом зупинилася.
Ворота розпахнуті настіж. На подвір’ї — чорні круглі плями від вогнищ прямо на газоні.
Мангал стоїть посеред клумби з півоніями. Точніше, з тим, що від них залишилося — втоптана земля і зламані стебла.
Але це все дрібниці. Я дивилася туди, де повинні були рости яблуні. Два пні. Два акуратних, свіжих пні. Тирса ще не встигла потемніти.
— О, Лєна приїхала! — Світка вийшла з дому з бокалом вина. За нею вискочили діти з морозивом. — Рано ти, ми ще не зібралися.
Я стояла і дивилася на пні. В горлі комок, в очах палає. Тридцять років росли ці дерева. Тридцять років.
— Що ви зробили? — голос зірвався на хрип.
— А, це? — Світка махнула рукою в сторону пнів. — Ми порубали твої яблуні на дачі, вони заважали нам відпочивати, а тебе все одно не було!
Такі старі були, всі гілки сухі. І тінь кидали на те місце, де ми хотіли поставити басейн.
— Басейн? — я не вірила своїм вухам. — Ви порубали бабусині яблуні заради надувного басейну?
— Ну не заради, — Світка зробила глоток вина. — Просто вони реально заважали. І взагалі, яблука з них кислі були. Ми в магазині краще купимо.
З дому вийшов Андрій з пляшкою.
— Лєна, чого така бліда? Все нормально. Дерева старі були, все одно б скоро засохли. Ми тобі послугу зробили — ділянку очистили.
— Послугу? — я стиснула кулаки. — Ви вломилися в мій дім без запиту, знищили мої дерева, розгромили ділянку, і це послуга?
— Ну не розгромили, — образилася Світка. — Просто відпочивали. Ти ж сама ніколи тут не буваєш. Ось трава по коліно була, коли ми приїхали.
— Це не ваше діло, буваю я тут чи ні! Це моя власність!
— Ой, да ладно тобі, — Андрій відмахнувся. — Ми ж родина. Що ти, як чужа? Максим би не став обурюватися.
Упоминання чоловіка добило. Максим любив ці яблуні не менше мене. Кожну осінь ми збирали урожай, варили варення, сушили дольки на зиму. А тепер…
— Збирайтесь, — сказала я тихо. — Негайно.
— Це ще чому? — Світка випросталася. — Ми планували до неділі…
— Збирайтесь, або я викликаю поліцію. У мене є фотографії ділянки до вашого візиту. І свідки, які підтвердять, що я вас не запрошувала.
— Ти серйозно? — Андрій зсунув брови. — Через якісь дерева ти готова родину в поліцію здати?
— Це не були «якісь дерева». Але вам цього не зрозуміти.
Світка фыркнула:
— Ну й дурна. Пішли, Андрюша. Нечого нам тут робити. Жадібна вона. Через дві старі палки такий скандал влаштувала.
Вони збиралися два години. Спеціально тягли час, голосно обурювалися, двері били.
Діти нили, що хочуть ще покупатися. Світка демонстративно довго шукала їхні речі, розкидані по всьому дому.
Я стояла у пнів і згадувала. Як бабуся вчила мене прищеплювати черенки. Як ми з Максимом в перше літо після весілля ночували під цими яблунями в палатці.
Як він обіцяв побудувати будиночок на дереві для наших майбутніх дітей.
— Зря ти так, — Андрій підійшов з останньою сумкою. — Максим дізнається — не схвалить. Він же знає, що ми люди прості, без зайвих проблем. Ну порубали дерева, подумаєш. Нові посадиш.
— Нові виростуть через тридцять років, — я не оберталася. — До того часу мене, може, вже не буде.
— Драматизуєш, — він закурив. — Ось повернеться Макс з вахти, ми йому розповімо, як ти нас вигнала. Подивимося, що він скаже.
Я обернулася і подивилася йому в очі:
— Розкажіть. Обов’язково розкажіть, як вломилися в чужий дім. Як знищили дерева, які його дружина отримала в спадок від бабусі. Як перетворили ділянку на смітник. Розкажіть.
Андрій відвів погляд.
— Ключі, — протягнула я руку.
— Які ключі?
— Від дачі. Усі екземпляри.
— У нас немає…
— Андрію, я не жартую. Ключі або поліція.
Він нехотячи поліз в кишеню, витягнув зв’язку. Я впізнала бабусин брелок — маленьку дерев’яну яблуньку. Серце стиснулося.
Світка з дітьми вже сиділа в машині. Виглядала в вікно з ображеним видом праведниці.
— І ще, — сказала я, коли Андрій відкривав дверцята водія. — Передай усій родині. Більше ніхто з вас не переступить поріг цього дому. Ніколи.
— Ти зараз так говориш…
— Це я зараз так вирішила. І не передумаю.
Машина поїхала, залишивши хмару пилу. Я повернулася до пнів, сіла на землю поруч. Провела рукою по свіжому зрізу — річні кільця, одне до одного. Історія життя, обірвана бензопилою.
Дістала телефон, відкрила чат з Максимом. Він не прочитає ще півтора місяця, але мені потрібно було висловитися:
«Макс, вони порубали наші яблуні. Ті самі, пам’ятаєш? Я їх вигнала і заборонила з’являтися. Знаю, ти не любиш конфлікти, але я більше не можу. Не хочу. Ці дерева значили для мене більше, ніж вся ця родина разом узята. Прости, якщо ти засмучуєшся. Але я зробила правильно. Люблю тебе.»
Відправила. Встала, обтрусила джинси. Зашла в сарай, знайшла лопату. Повернулася до пнів.
Поруч з кожним викопала глибоку яму. Завтра поїду в питомник, куплю два саджанці. Білий налив і Антоновку.
Не діждуся, коли вони виростуть великими — це правда. Але хтось діждеться. Хтось буде збирати яблука і згадувати, що колись тут росли інші дерева. І що є речі, які неможливо пробачити.
А токсичним людям — не можна відкривати двері. Навіть якщо вони родина. Особливо якщо вони родина.
Вечором я сиділа на ганку з чашкою чаю. Без яблунь ділянка виглядала голою, незахищеною. Але вперше за довгий час я відчувала себе вільною.
Не потрібно більше придумувати виправдання, чому я не хочу бачити Світку з Андрієм. Не потрібно терпіти їхнє хамство заради примарного сімейного миру. Не потрібно усміхатися, коли хочеться кричати.
Телефон завібрував — повідомлення від свекрухи: «Лєна, що ти накоїла? Андрій сказав, що ти їх вигнала! Як ти могла? Ми ж одна сім’я!»
Я прочитала, усміхнулася і заблокувала номер. Потім подумала і заблокувала ще п’ятеро «родичів».
Бабуся була права, коли говорила: «Лєнка, запам’ятай — хто не цінує твоє, той не вартий і твого часу».
Жаль, що для цього знадобилося два порубані дерева, щоб я це зрозуміла. Але краще пізно, ніж ніколи.
Завтра почну нове життя. З двох маленьких саджанців і великого слова «ні» всім, хто вважає мою доброту слабкістю.
