— Що ти на себе вдягла? — Гліб оглянув дружину зверхнім поглядом з голови до п’ят. — Виглядаєш як базарна тітка! Ми ж тепер статусні люди.
Ці слова вдарили Ірину, мов ляпас. Статусні люди… Вона дивилася на чоловіка і не впізнавала його. Де подівся той скромний хлопець, якому вона сказала «так» двадцять років тому? Той, з ким вони починали з нуля — на розкладушці в орендованій кімнаті, їли локшину з коробок і мріяли про більше?
Вони цього досягли. Їхня будівельна фірма «Моноліт» тепер була однією з найкращих у місті.
От тільки слово «їхня» залишилося лише у спогадах Ірини. Саме вона ночами сиділа над кошторисами, поки він спав, вивіряючи кожну цифру, щоб маленька фірма не збанкрутувала. Саме вона придумала назву — «Моноліт» — символ надійності.
Та Гліб давно забув про це. Він поводився так, наче побудував цю імперію сам, а вона — просто непотріб із минулого. Незручне нагадування про часи, коли він ще не був «статусним».
— Іро, не втручайся, це чоловічі справи, — кидав він, коли вона намагалася розібратися в контрактах.
— Іро, твоє — це дім і затишок, — цідив він крізь зуби, коли вона запитувала про великі витрати.
А потім з’явилася вона. Діана. Молода, хижа, з гострими нігтями й холодним, пронизливим поглядом. Гліб не приховував її. Навпаки — хизувався, як новеньким «Мерседесом». Це було найвищим рівнем приниження.
Ірина почувалася старою, списаною річчю, забутою на смітнику його новенького, блискучого життя.
Розв’язка настала в дощовий четвер. Гліб, як завжди, поїхав у «важливе відрядження». У двері подзвонили — різко, нахабно.
Ірина відчинила — і застигла. На порозі стояла Діана. Ідеальна зачіска, дороге кашемірове пальто, зневажлива посмішка на яскраво нафарбованих губах.
— Можна зайти? Чи будемо тут стояти, як бідні родичі?
Не чекаючи запрошення, вона пройшла у вітальню й господарськи опустилася в крісло.
— У мене для тебе послання від Гліба, — протягнула Діана, розглядаючи свій бездоганний манікюр. — Він хоче розлучення. І дуже хоче, щоб усе пройшло тихо і швидко. Він навіть готовий проявити щедрість.
Вона недбало кинула на журнальний столик пухку теку з паперами.
— Гліб пропонує угоду. Щоб не ділити бізнес, який ти, сама розумієш, не створювала й не тягнула, він залишає тобі цю квартиру. Повністю. А ти підписуєш відмову від будь-яких претензій на компанію «Моноліт». Він навіть готовий дати тобі невелику компенсацію. Типу «підйомних» на перший час.
Вона з переможним виглядом обвела очима кімнату.
— Дає тобі тиждень на роздуми. Згодься, це дуже щедро. Ти залишаєшся з дахом над головою, а він — зі справами, в яких ти все одно нічого не тямиш.
Після цих слів у Ірини щось усередині обірвалося. Все грюкнуло, розбилося на тисячу уламків. Щедрість… Вони пропонували їй її ж квартиру, куплену на гроші, зароблені її безсонними ночами, в обмін на справу всього життя.
Приниження було таким щільним, що його можна було різати ножем. Усередині все закипіло, кров била в скроні, в вухах дзвеніло. Але крізь шок і біль почала проростати лють. Холодна, точна й гостра, як скло. Вона витіснила сльози та розпач.
— Передай Глібу… — голос Ірини звучав тихо, але в ньому вчувався метал. — Що я подумаю.
Щойно двері зачинилися за Діаною, Ірина кинулася до старого металевого сейфа в кабінеті чоловіка. Серед стопок непотрібних паперів та давніх контрактів зберігалося те, що могло змінити усе.
Її руки тремтіли, серце билося десь у горлі. Вона шукала документ, на існування якого залишалася лише слабка надія.
У ті роки, коли їхня фірма тільки народжувалась, вона, юрист за освітою, наполягла, щоб усе було оформлено офіційно.
— Іро, годі вже з цими папірцями морочитися! — сміявся тоді Гліб. — Треба справою займатись, а не документи складати!
Але вона настояла. І зараз, в самій глибині папки, її очі натрапили на потрібне. Невеличкий, пожовтілий від часу аркуш. Свідоцтво про реєстрацію торговельної марки. Там було назва «Моноліт», логотип — усе їхнє.
Ірина застигла, вдивляючись в один рядок: «Правовласник — Сомова Ірина Вікторівна».
Вона пригорнула документ до грудей. Це була не просто папірчина. Це був її щит. І тепер — її меч. Буря образ у її голові змінилась холодною ясністю. План виник миттєво. Твердий, нещадний і справедливий. Вони хотіли угоду? Вони її отримають. Але на її умовах.
Через тиждень вони зібрались у нотаріуса. Гліб і Діана сиділи разом, випромінюючи самовпевненість. Він майже муркотів від задоволення, передчуваючи свою «перемогу». Діана дивилась на Ірину з презирливим тріумфом.
Ірина залишалася спокійною. Вона мовчки кивала, коли нотаріус зачитував пункти угоди. Так, Ірина Сомова відмовляється від будь-яких претензій на частку в компанії «Моноліт». Так, Гліб Сомов передає їй квартиру у повну власність.
— Усі згодні? Заперечень немає? — спитав нотаріус рівним тоном.
— Абсолютно зрозуміло, — самовдоволено заявив Гліб, підштовхуючи Ірині документи. — Підписуй, Іро. Почнемо нове життя.
Ірина впевнено підписала. Потім — Гліб. Угоду було завершено. Печатка глухо гримнула на аркуші.
Саме в ту мить, коли Гліб відкинувся у кріслі з полегшенням, адвокат Ірини, який до того мовчав, поклав на стіл ще один документ. Той самий.
— Тепер, коли розподіл майна офіційно завершено, — мовив він рівним голосом, — залишився ще один нюанс.
Гліб поблід. Посмішка Діани зникла.
— Назва та зареєстрований торговельний знак «Моноліт», — продовжив адвокат, — є інтелектуальною власністю моєї довірительки. І відтепер ви не маєте права їх використовувати.
Гліб витріщився то на папір, то на Ірину. До нього доходило повільно і болісно.
— Що?.. Що це за нісенітниця? — забелькотів він.
— Це не нісенітниця, Глібе Ігоровичу, — безжально відповів адвокат. — Ви щойно обміняли ім’я, репутацію і всі контракти компанії на квартиру. Добровільно.
У залі запанувала гнітюча тиша. Діана різко прибрала руку з плеча Гліба, наче обпеклася.
— Глібе, це правда? — прошипіла вона.
— Почекай… Іро… — Гліб підхопився, сполотнілий. — Ми можемо домовитися! Я куплю у тебе цю назву!
Ірина підвелася.
— Цей бренд не продається, Глібе. І тепер він працюватиме на мою нову компанію. А ти… ти тільки-но віддав його за квартиру. Тепер вона моя. Законно. І з твоїм підписом.
Епілог
Минуло пів року. Будівельна компанія «Моноліт» під керівництвом Ірини Сомової уклала кілька великих контрактів у місті. Вона не просто вистояла — вона розквітла. Ірина повернула собі не лише бізнес, а й саму себе.
Фірма Гліба, поспіхом перейменована у безликий «Буд-Гарант», не проіснувала і року. Без імені та репутації він швидко потонув у боргах і збанкрутував. Діана покинула його вже за місяць після тієї зустрічі — бо зрозуміла: її «король» виявився голим.
Дякую, що дочитали! Ваш лайк — найкраща подяка! А в коментарях чекаю на ваші історії — мені справді цікаво!
