Ми всиновили 4-річну дівчинку — через місяць вона підійшла до мене й сказала: «Мамо, не довіряй татові».
Оля з’явилася в нашому житті, як довгоочікуваний промінчик сонця після тривалої зими. Її всиновлення стало новою главою нашої історії, наповненою любов’ю й турботою. Ми з чоловіком Сергієм ретельно готувалися до цього кроку: підбирали іграшки, прикрашали її кімнату, планували, як зробити її щасливою. Але перші дні виявилися набагато складнішими, ніж ми уявляли.
Оля була сором’язливою дівчинкою з великими блакитними очима, які приховували океан переживань. Вона постійно трималася за мене, ніби за рятувальне коло під час бурі. Сергій намагався завоювати її довіру: читав книжки, пропонував малювати разом. Проте вона зустрічала його з обережністю, ніби перед нею був чужинець.
— Вона, як кошеня, яке ще не знає, чи можна довіряти людині, — сказав одного разу Сергій, опустивши руки.
— Дай їй час, — відповіла я з посмішкою. — Вона звикне.
Одного вечора, коли я вкладала її спати, Оля раптом міцно притулилася до мене й пошепки сказала:
— Мамо, не довіряй татові.
Ці слова пролунали, як грім серед ясного неба. Я застигла, не знаючи, що відповісти.
— Чому ти так думаєш, люба? — м’яко запитала я.
Оля подивилася на мене своїми великими очима, сповненими страху, але нічого не відповіла. Вона лише ще міцніше обійняла мене, ніби боялася, що я зникну.
Її слова не давали мені спокою. У наступні дні я почала уважніше придивлятися до Сергія. Він усе так само намагався зблизитися з Олею, але вона уникала його, ніби відчувала якусь небезпеку. А потім сталося те, що остаточно вибило мене з рівноваги.
Одного пізнього вечора я почула, як Сергій говорить по телефону.
— Вона помічає більше, ніж я думав, — сказав він тихим голосом. — Не хочу, щоб Наталя дізналася. Ще не час.
Моє серце завмерло. Що це означає? Про що він говорить?
Я не змогла стриматися й тієї ж ночі вирішила поговорити з ним.
— Сергію, мені потрібно знати, що відбувається, — сказала я, коли він зайшов до спальні. — Що ти від мене приховуєш?
Він подивився на мене, розгублено потер обличчя й важко зітхнув.
— Гаразд, — відповів він після паузи. — Я хотів зробити сюрприз на день народження Олі. Планував організувати для неї свято з кульками, тортом і подарунками. Хотів, щоб вона відчула, як сильно ми її любимо.
Його слова прозвучали так щиро, що я відчула, як з мене зникає вся напруга. Усі мої сумніви й тривоги виявилися лише примарними тінями.
— Ти серйозно? — запитала я, посміхаючись крізь сльози. — Ти так мене налякав!
Наступного дня я обережно розповіла Олі про сюрприз від тата.
— Знаєш, тато не бажає тобі нічого поганого. Він просто хотів зробити тобі чарівне свято.
Оля слухала, дивлячись на мене з недовірою, але потім замислилася. Пізніше того ж вечора вона підійшла до Сергія, сіла поруч і тихо запитала:
— Це правда, що ти хотів для мене свято?
Сергій посміхнувся й кивнув:
— Правда, сонечко. Я просто хотів, щоб ти була щаслива.
Цей момент став початком змін. Їхнє спілкування стало теплішим, а недовіра поступово танула, як перший сніг під весняним сонцем. Ми, як дбайливі садівники, почали вирощувати цю нову довіру, оточуючи її любов’ю й турботою. Оля почала частіше посміхатися, її очі засяяли радістю.
Зараз я думаю про те, як важливо було тоді почути її слова, зрозуміти її страхи й не злякатися їх. Ми разом писали нашу сімейну історію, сторінка за сторінкою, будуючи дім, у якому кожен почувається в безпеці.
