Спина затерпла від довгої дороги. Машину підкидало на вибоїнах, і з кожним поштовхом десь у грудях озивалося глухе, ниюче тривожне відчуття.
— Майже приїхали, мамо, — бадьоро сказав Олег, не відриваючи погляду від розбитої ґрунтової дороги.
Я дивилась на його руки, які впевнено тримали кермо. Мій хлопчик. Зовсім дорослий. Не помітила, як пролетів час.
Ми зупинилися біля похиленого паркану нашої старої дачі. Олег вискочив з машини, відкрив багажник і діловито почав вивантажувати мішки.
— Ось, тут крупи, макарони. На перший час вистачить.
Говорив він швидко, ніби боявся, що я його переб’ю чи задам незручне запитання. А я й не збиралась.
Я просто дивилася на його метушливі рухи, і тривога всередині наростала, перетворюючись на холодну грудку.
— Навіщо стільки, Олежику? Ми ж тільки на вихідні.
Він завмер з черговим мішком у руках і нарешті подивився на мене. Погляд у нього був дивний. Втомлений і якийсь порожній.
— Ми з Лєною вирішили, що ти поживеш на дачі взимку, — вимовив він рівним тоном, ніби повідомляв прогноз погоди. — Ось тобі крупа і дрова.
Він кивнув у бік невеликої, акуратно складеної копиці дров біля стіни будинку. Дров було мало. На тиждень, може, на два, якщо економити.
Я мовчала. Слова застрягли в горлі. Я дивилась то на нього, то на ці мішки біля моїх ніг, то на темні вікна дачного будиночка, і сенс того, що відбувається, ніяк не вкладався в голові.
— Як це… пожити? — видушила я з себе.
— Ну так, поживеш. Повітрям подихаєш, від міста відпочинеш. Тобі це корисно.
Він уже не дивився на мене. Швидко вивантажив решту речей, грюкнув багажником. Звук прозвучав приголомшливо.
— А квартира? — мій голос затремтів. — Наша квартира…
— Наша квартира тепер наша, мамо, — поправив він. — Ти ж сама все підписала. Пам’ятаєш? Ми там ремонт затіяли. Капітальний. Тобі в тій пилюці й бруді немає чого робити.
Він підійшов до електрощитка на стовпі біля воріт і щось там клацнув. У будинку щось глухо стихло — старий холодильник.
— Електрику я вимкну, щоб лічильник не накручував. Пічка ж є — протопиш.
Син обійняв мене — швидко, незграбно, ніби доторкнувся до чогось неприємного.
— Ну, ти тут облаштовуйся. Я поїду, справ багато.
Він сів у машину, завів двигун і, не озираючись, поїхав назад тією ж дорогою, здіймаючи хмари пилу.
Я залишилася стояти одна посеред двору, заваленого пожовклим листям. Поруч лежали три мішки з крупами і самотній пакет з макаронами.
У повітрі пахло вогкістю і наближенням зими.
Не знаю, скільки я так стояла. Сонце вже почало заходити, і холод прокрався під пальто, змусивши отямитись. Потрібно було занести мішки до хати.
Двері піддалися зі скрипом. Усередині тхнуло мишами і забуттям. Я за звичкою клацнула вимикачем — марно. Темрява в кутках ще більше згущувалася.
Довелося тягати мішки по одному. Спина, й без того втомлена, почала протестувати. Останній мішок я просто втягла за поріг і сіла на нього, важко дихаючи. Сил не було. Ані фізичних, ані душевних.
Перша ніч була найстрашнішою. Я не стала топити піч — не вміла, боялась угоріти.
Знайшла в шафі всі старі ковдри й закуталась у них на дивані. Кожен шурхіт змушував здригатись.
Це був не дім, а холодна, мертва коробка.
Вранці я прокинулась від того, що ноги змерзли. Перші промені сонця ледь пробивалися крізь запилене скло.
Я змусила себе встати. Треба було якось жити. Або принаймні спробувати.
Розтопити піч виявилось цілою наукою. Дим валив у кімнату, очі сльозилися.
Лише на другий день вдалося добитися рівного вогню. Маленька перемога, яка не принесла радості.
Тепла вистачало тільки на те, щоб трохи зігріти руки.
Дні злились в один. Зранку — розпал печі. Вдень — варіння прісної каші на воді. Ввечері — спроби зігрітись під купою ганчір’я.
Я майже не думала. Думки були липкими, важкими.
Іноді я підходила до вікна і вдивлялась у дорогу, але вона завжди була порожньою. Він не повернеться.
Ця думка вже не викликала болю — тільки тупу, свинцеву тяжкість.
Дрова танули на очах. Я почала економити. Топила лише раз на день, щоби зварити їжу. Дім промерз наскрізь. Іній покрив стіни зсередини.
Якось зранку я побачила, що полінниця порожня. Залишилось кілька поліночок на розпал.
І в той момент щось змінилося. Страх, який до того дрімав десь у глибині, піднявся і здавив горло. Я помру тут. Від холоду і голоду.
Я вийшла на ганок. Перший сніг тонким саваном укрив землю. І раптом, далеко за деревами, я побачила дим.
Тонка сіра смужка піднімалась до білого неба. Там хтось був. Хтось живий.
Я стояла і дивилась на той дим, як на диво. Надія, крихітна й слабка, ворухнулась у мені. Але що я їм скажу?
«Доброго дня, мене син вигнав, пустіть погрітись»? Гідність, останнє, що в мене залишилось, повстала проти цієї думки.
Але холод виявився сильнішим за гідність. Я одягла стару куртку, обмотала голову хусткою і пішла.
Сніг рипів під ногами. Йти було важко, я постійно провалювалась у замети.
Але дим ставав усе ближчим, і зрештою перетворився на великий, добротний дім за високим парканом.
Я дійшла до воріт і зупинилась. Не було сил навіть постукати. Я просто притулилась до холодного металу, заплющивши очі. І раптом хвіртка зі скрипом відчинилась.
— Вам допомогти? — почулося жіноче.
Я відкрила очі. Переді мною стояла жінка приблизно мого віку, в теплому жилеті поверх светра. На її обличчі було щире занепокоєння.
— Я… я сусідка, — прохрипіла я, голос мене не слухався. — Із того старого будинку. У мене дрова скінчилися…
Жінка, її звали Анна, одразу ж підхопила мене під руку.
— Господи, та ви крижана! Ходімо швидше в дім. Чоловік якраз бульйон зварив.
Її дотик був таким теплим і впевненим, що я мало не розплакалась.
Мене завели в будинок, де пахло деревом і чимось печеним. З кухні вийшов кремезний чоловік із добрими очима.
— Вітя, це наша сусідка. Ніна… Вибачте, не знаю по батькові.
— Петрівна, — прошепотіла я.
Мене посадили за великий стіл, укутали пледом. Віктор налив у піалу гарячого, ароматного бульйону.
Я тримала її замерзлими пальцями й не могла зробити ані ковтка. Все тіло тремтіло.
— Їжте, їжте, — лагідно сказала Анна, сідаючи навпроти. — Ми тут цілий рік живемо. Бачили, що до вас машина приїжджала, подумали, що готуєтесь до зими. А потім — ні світла, ні диму…
Я підвела на неї очі, і гребля, яку я так довго будувала всередині, обвалилася. Я розповіла їм усе.
Про квартиру, переписану на сина. Про його раптовий приїзд. Про мішки з крупами й відключене світло. Я говорила збивчо, захлинаючись словами й сльозами, а вони слухали. Не перебивали, не осуджували.
Коли я закінчила, Віктор з силою гупнув кулаком по столу.
— Та ну ж бо… — він так і не договорив, але я вже все зрозуміла. — Ніно Петрівно, нікуди ви не підете. Залишитесь у нас. Місця вистачить.
— Але це ж незручно… я вам тільки заважатиму…
— Не кажіть дурниць, — м’яко, але впевнено відповіла Анна. — Людина при здоровому глузді не кине іншу замерзати. Ми — не з тих. Житимете з нами, доки все не владнається.
Мені виділили невеличку, але затишну кімнату на другому поверсі. Із вікна було видно мій дачний будиночок, засипаний снігом і загорнутий у темряву. Тепер він вже не здавався страшним.
Він був просто порожнім. А моє життя, всупереч усьому, починало знову наповнюватися. Теплом, запахами їжі й людською турботою.
Увечері Віктор приніс із сараю оберемок дров і натопив піч у моїй старій дачі.
— Щоб зовсім не відсирів, — пояснив він. — А навесні вже вирішимо, що з ним робити. І з вашим сином теж.
Я дивилася на вогонь у печі, на цих зовсім чужих людей, які стали мені ближчими за рідного сина, і вперше за довгі тижні відчула, як кудись зникає лід усередині мене.
Я вижила. І я більше не одна.
Минув майже рік.
Тепла земля пахла вологою і новим життям. Я опустила в лунку твердий, пружний корінь жоржини й обережно присипала його землею.
Поруч, тихенько зітхаючи, поралась Анна. Її засмагле, обвітрене обличчя світилася спокійною радістю.
— От побачиш, Ніно, — казала вона, не випрямляючись, — до серпня тут буде такий килим, що всі сусіди позаздрять.
Я усміхнулася. Слово «сусіди» вже не звучало для мене загрозливо. За зиму я познайомилася з усіма, хто жив тут постійно. Простий, працьовитий люд.
Вони не розпитували, не лізли в душу, але в їхніх очах я бачила мовчазне співчуття і щиру повагу. Усі знали мою історію.
Віктор, як виявилося, мав не лише добре серце, а й гучний голос — особливо, коли йшлося про несправедливість.
Мій старий дачний будинок стояв заколоченим. Ми іноді ходили туди з Віктором — підтопити, перевірити, щоб не відволожився.
Кожного разу, ступаючи через поріг, я відчувала, як щось стискається всередині.
Але то вже був не страх. То була пам’ять. Спогади про те, як глибоко може впасти людина, і про те, як несподівано може з’явитися порятунок.
Питання з квартирою вирішувалося довго й виснажливо. Віктор знайшов у місті толкового юриста, і той одразу сказав, що справа перспективна.
— Договір дарування можна оскаржити, — пояснював він нам із Віктором, перегортаючи документи. — У законі є поняття «груба невдячність обдарованого».
А залишити матір у небезпеці, по суті — на вірну смерть, — це не просто невдячність. Це замах на життя.
Олег на суд не з’явився. Прислав якогось представника — моторну дівчину з хиткими очима, яка щось белькотіла про тимчасові труднощі та затяжний ремонт. Лена, його дружина, теж не з’явилася.
Я навіть зраділа. Я не хотіла їх бачити.
Суд ми виграли. Дарчу визнали недійсною. Квартира знову стала моєю. Коли юрист подзвонив і повідомив про рішення, я не відчула радості.
Лише безмежну, виснажливу втому. Ніби весь цей час я несла на собі важезний мішок — і нарешті його скинула.
Олег приїхав через тиждень після оголошення рішення. На тій самій машині.
Я побачила її з вікна своєї кімнати в домі Анни й Віктора й завмерла. Серце перекинулись і застукотіло частіше.
Він не пішов до старої дачі. Він підійшов до воріт цього, нового для мене дому. І довго стояв, не наважуючись увійти.
Я спустилася вниз. Анна й Віктор були у вітальні. Побачивши мій вираз обличчя, Віктор підвівся.
— Я з тобою, — сказав коротко.
— Ні, — похитала я головою. — Це мій бій. Моя розмова.
Я вийшла на ґанок. Олег стояв, опустивши голову. Він схуд, змарнів. Дорогий костюм висів на ньому мішком.
— Мамо… — почав він.
— Навіщо ти приїхав, Олеже? — запитала я. Мій голос не тремтів. За цю зиму я навчилася не тільки топити піч, а й тримати себе в руках.
— Я… я хотів поговорити. Щодо квартири. Мамо, ну ти ж не можеш так зі мною. Куди нам тепер? Лена вагітна.
Він підняв на мене очі. Там не було каяття. Лише злість і відчай.
— А куди, по-твоєму, мала подітись я, Олеже? — спитала я тим самим тоном. — У той день, коли ти привіз мене помирати. Ти про це хоч раз подумав?
— Та не помирати ж я тебе привіз! — майже крикнув він. — Просто… так вийшло. Борги, бізнес… Лена наполягала… Я думав, ти якось перезимуєш!
— «Якось», — повторила я. — Зрозуміло.
Я дивилась на нього — цього чужого, озлобленого чоловіка — і не могла повірити, що колись любила його понад усе.
Те кохання згоріло дотла в тому промерзлому будинку. Залишився тільки попіл.
— Квартиру я продаю, — сказала я твердо. — Вона мені більше не потрібна. Мій дім тепер тут.
Він сіпнувся, хотів щось заперечити, але я його випередила.
— Частину грошей я віддам тобі. Невелику частину. Щоб ви з Леною могли зняти собі житло на перший час.
Вважай це моїм останнім подарунком. Не тобі — а тій дитині, яка має народитися. Вона не винна, що в неї такі батьки.
Він дивився на мене з ненавистю.
— Ти не маєш права! Я ж твій син!
— У мене більше немає сина, — відповіла я і відчула, як остаточно рвуться останні ниточки, що нас пов’язували. — У мене є Аня і Вітя. Люди, які врятували мені життя. А ти — просто моя помилка. Найбільша в житті.
Я повернулася й пішла в дім, не озираючись. Чула, як він щось кричав мені вслід, як загуркотів двигун машини. Але це вже нічого не важило.
У вітальні мене чекали Анна і Віктор. Анна обійняла мене, й я пригорнулась до неї, як до рідної.
— Все правильно зробила, — мовив Віктор, дивлячись у вікно. — Все правильно.
Увечері ми сиділи на веранді, пили чай із м’ятою і дивилися, як сонце ховається за лісом.
Я думала про те, що іноді, щоб знайти справжню родину, треба втратити ту, що дана по крові.
І що життя, навіть на самому краю, може подарувати другий шанс. Головне — дійти до тієї хвіртки, за якою ще горить світло.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію! Мені буде дуже приємно!
