Сумка з ліками вислизнула з пальців і глухо впала на втоптану стежку. Галина Дмитрівна навіть не глянула вниз, на розсипані блістери. Вона дивилася прямо перед собою, але звичної картини не знаходила.
Світ наче похитнувся і дав тріщину.
Там, де ще вранці, перед її поїздкою до районної поліклініки, височів акуратний полікарбонатний купол, тепер чорніла потворна, волога лисина. Землю було розрито, ніби тут проїхав танк. У жирній глині, змішаній із піском, біліли поламані, понівечені стебла.
Це були її «Бичаче серце». Сортова розсада, яку вона пестила з лютого, досвічувала лампами, загартовувала на балконі. На деяких кущах уже висіли зав’язі — маленькі, тверді зелені кульки, що обіцяли стати великими, солодкими плодами. Тепер вони валялися під ногами, втоптані в багнюку чиїмись байдужими черевиками.
Усередині нічого не обірвалося — ні, там ніби вимкнули світло, залишивши лише холодну, тверезу ясність.
Із-за рогу новенького котеджу, який донька із зятем звели впритул до її старого будиночка, вийшов Ігор. Він був у білосніжних шортах і поло, з пляшкою модного крафтового пива в руці. На обличчі грала та сама усмішка, яку Галина ненавиділа найбільше — поблажлива усмішка господаря життя, який завжди знає, як краще.
— О, Галина Дмитрівна! Повернулися? — він привітально підняв пляшку. — Ну як вам простір? Дихається ж одразу легше, правда? Вид зовсім інший, перспектива відкрилася!
Галина переступила через зламану дугу каркаса, що лежала на межі. У горлі стояв гіркий, мов полин, клубок, але голос прозвучав несподівано твердо:
— Ігорю, де моя теплиця? Де помідори?
Зять підійшов ближче. Від нього тхнуло дорогим парфумом — сумішшю цитрусу й якоїсь хімії, що перебивала природний запах вологої землі. Він скривився, глянувши на брудні черевики тещі.
— Ми твою теплицю знесли, тут буде басейн, — радісно повідомив він, ніби вручав їй нагороду. — Каркасний, преміальної серії! Три метри в діаметрі, з системою фільтрації. Оля давно мріяла. А то в вас тут якісь джунглі, пройти ніде, вигляд із вітальні псує.
На терасу вийшла Оля. Донька ховала очі, нервово тереблячи край легкого сарафана. Вона щось набирала в телефоні, намагаючись не дивитися ні на матір, ні на влаштований безлад.
— Мамо, ну не починай, будь ласка, — вередливо протягнула вона, не відриваючись від екрана. — Ігорчик сказав, так буде краще. Ми ж хочемо як люди відпочивати.
— Олю, там же праця моя, — тихо сказала Галина. — Огірки тільки зацвіли. Я ж просила…
— Та годі вам із цим драматизмом! — перебив Ігор, ковтнувши пива. — Це минуле століття. Економічно недоцільно горбатитися на грядках. Я порахував: вода, добрива, плівка, ваш час… У супермаркеті овочі дешевші виходять. І чисті, миті, без ось цього всього.
Він обвів рукою розворочену ділянку, демонструючи зневагу до землі.
— Ми тут лаунж-зону зробимо. Рулонний газон постелимо, туї висадимо по периметру. Буде стильно, по-європейськи. А ваші ці грядки… Це «колгосп», Галина Дмитрівна. Ми живемо в новому часі.
Він говорив упевнено, різко, відрубуючи фрази, наче сокирою. Йому було глибоко байдуже, що цю ділянку Галина разом із покійним чоловіком піднімали тридцять років тому на осушеному болоті. Що кожен сантиметр цієї землі вона просіяла крізь власні пальці. Для нього це була просто територія. Ресурс під забудову. Квадратні метри.
— Ви могли хоча б зателефонувати, — Галина подивилася доньці просто у вічі. — Я б пересадила. Я б знайшла місце.
— Та годі, викинули й забули! — відмахнувся Ігор. — Завтра приїде бригада, котлован вирівнюватимуть, піщану подушку засипатимуть. До речі, приберіть свою машину від воріт, там техніка заїжджатиме. У нас сьогодні відкриття сезону, друзі приїдуть, треба простір звільнити.
Він обернувся до дружини, миттєво втрачаючи інтерес до розмови:
— Олю, вмикай музику, треба атмосферу створити. І перевір кейтеринг, вони вже виїхали?
Галина дивилася на величезні панорамні вікна їхньої вітальні. Вони спеціально зробили їх на всю стіну, щоб було «більше світла». Тепер із цих вікон, мов із капітанського містка, вони збиралися милуватися своїм басейном.
І нею — старою дурепою, яка псує їхню глянцеву картинку.
Вона мовчки розвернулася й пішла до свого ґанку.
— Мамо, ти не ображайся! — крикнула їй у спину Оля, у голосі звучали винуваті, але роздратовані нотки. — Тобі самій сподобається! Лежатимеш на шезлонгу з коктейлем!
Галина зайшла до свого дому. Тут пахло сушеною м’ятою й старим деревом. Вона зачинила двері на засув.
Сіла на табурет біля вікна, не вмикаючи світла. Руки лежали спокійно на колінах, але пальці були крижаними. Перед очима стояла картина: переламане стебло помідора з маленькою жовтою зав’яззю квітки.
Вони знищили не просто врожай. Вони знецінили її життя, оголосивши його «нерентабельним».
За вікном, на сусідній ділянці, вже загуркотіли баси. Сучасна музика, ритмічна, бездушна, почала гупати у шибки. Ігор із Олею винесли на терасу плетені меблі, розставляли келихи. Готувалися святкувати перемогу над «колгоспом».
Галина підвелася. Її рухи були чіткими, без зайвої метушні. Вона підійшла до секретера, дістала старий записник у потертій обкладинці.
Там був номер. Петро Михайлович, місцевий фермер. Колись вона допомогла його онуці вступити до училища, дала хороші рекомендації. Тоді він сказав: «Галина Дмитрівна, будь-яка примха — я ваш боржник».
Вона набрала номер. Гудки тягнулися довго, важко.
— Алло? Петре Михайловичу? Так, це Галина із Садової. Вітаю. Пам’ятаєш, ти казав про допомогу? Так, час настав.
Вона слухала його басовитий голос, і план у голові складався сам собою — холодний, логічний і невідворотний.
— Скажи, у тебе свіжа органіка є? Так, та сама. Мені потрібно багато. Дуже багато. Скільки машин вільних? Дві? Чудово. Завантажуй обидві з гіркою. Вези просто зараз. Плачу потрійний тариф за терміновість, але щоб за дві години були в мене.
Поклавши слухавку, вона вперше за день глибоко вдихнула.
Наступні дві години тягнулися повільно. Музика за вікном ставала дедалі гучнішою. Під’їжджали гості — молоді, галасливі люди на дорогих автівках. Чулися дзвін келихів, сміх, вигуки захоплення «європейським стилем» будинку. Вітер ліниво колихав фіранки, приносячи запах дорогого розпалювача для шашлику — різкий, хімічний аромат штучного життя.
Галина Дмитрівна переодяглася. Одягла чисту святкову сукню, пов’язала свіжу хустку. Вона не збиралася ховатися.
Рівно о сьомій вечора земля під ногами ледь помітно здригнулася.
Спершу з’явився звук. Низький, натужний гул важких дизельних моторів. Він наростав, перекриваючи модні біти з колонок Ігоря.
Ігор, який стояв із келихом вина біля мангала, здивовано підняв брови. Музику довелося приглушити.
— Ого! — вигукнув він до гостей. — Масштабно хтось будується! Чуєте міць? Галина Дмитрівна, це не до вас?
Галина вийшла на ґанок. Вона стояла рівно, схрестивши руки на грудях.
— До мене, — спокійно відповіла вона.
— До вас? — Оля ледь не впустила тарілку з канапками. — Мамо, навіщо тобі вантажівки? Ти що, пісок замовила? Ми ж сказали, самі все зробимо під басейн!
Перший «КамАЗ» — рудий, череватий, із нарощеними бортами — з писком пневматики загальмував просто біля їхнього спільного паркану. Саме навпроти відкритої панорамної тераси, де розташувалася вся компанія.
Із кабіни вистрибнув водій — кремезний чоловік.
— Господине! Куди вивантажувати добро?
Галина Дмитрівна величним жестом показала на смугу землі, що тягнулася просто під вікнами доньки й зятя, впритул до їхньої «лаунж-зони».
— Сюди, Валеро. Прямо ось тут, уздовж вимощення. Удобрювати будемо. Земля ж виснажилася, порожня зовсім, нічого на ній не росте, окрім бур’янів.
— Мамо, ти що?! — Ігор схопився, впустивши дорогі окуляри в траву. — Яке удобрювати?! У нас гості! У нас фуршет!
— Урожай чекати не буде, Ігорчику, — лагідно, але голосно сказала Галина. — Землі потрібне живлення. Справжнє, живе.
Валера розуміюче хмикнув і смикнув важіль. Кузов першого самоскида повільно, наче в уповільненій зйомці, поповз угору.
І тут їх накрило.
Це був не просто запах. Це була первісна стихія. Густий, щільний, ядучий дух свіжого коров’ячого гною, настояного на липневій спеці. Його можна було майже торкнутися — він ударив у ніс так, що в гламурної гості в білій сукні миттю виступили сльози.
Хлюп!
Тонни паруючої, жирної коричнево-зеленої маси з соковитим чавканням гепнулися на землю всього за три метри від накритого столу. Бризки розлетілися віялом, осідаючи на новенькому бежевому сайдингу будинку Ігоря.
— Стій! Ти що коїш?! — заверещав зять, затискаючи ніс ліктем. Голос його зірвався на фальцет. — Негайно припини! Це біологічна зброя!
— Висипай, Валеро, до кінця! — командним тоном перекрила його крики Галина. — Сплачено повністю!
Другий вантажівка вже діловито здавав назад, прицілюючись кузовом у простір перед виїздом і перекриваючи чорний джип Ігоря.
Запах ставав дедалі густішим. Він не просто смердів — він панував. Проникав у кожну шпарину, вбирався в оббивку дорогих плетених меблів, осідав масною плівкою на келихах із вином, просочувався крізь москітні сітки у розчинені панорамні вікна.
Оля кашляла, зігнувшись навпіл, притискаючи до обличчя серветку:
— Мамо! Це ж неможливо! Нас зараз знудить! Прибери це!
— Чому ж неможливо? — щиро здивувалася Галина. — Це натуральне. Екологічно чисте. Ти ж хотіла як у Європі? Там зараз модно все органічне, «еко-біо». От і дихайте на повні груди. Це запах справжнього села, а не пластику.
Другий самоскид розвантажився з особливим ентузіазмом, створивши мальовничу гору, яка перекрила вид на захід сонця. Тепер замість ландшафтного дизайну гості милувалися купою паруючого фермерського «золота».
Водії отримали гроші, весело просигналили на прощання й поїхали, залишивши після себе лише сизу хмару вихлопу, що змішалася з амбре гною, утворюючи неповторний букет.
Над ділянкою зависла атмосфера повного краху світської вечірки. Перша жирна зелена муха, радісно дзижчачи, спікірувала на край столу із закусками.
Ігор стояв багряний, хапаючи ротом повітря, мов риба, викинута на берег.
— Ви… ви зробили це навмисно! — прохрипів він, витираючи сльозаві очі. — Я викличу поліцію! Це порушення санітарних норм! Це хуліганство!
— Викликай, — кивнула Галина, навіть не кліпнувши. — Ділянка моя. Земля у власності. Добриво сертифіковане, документи є. Готую ґрунт під посадки наступного року. Ви ж басейн будуєте? Будуйте на здоров’я. А я поки агротехнікою займуся. Вам же подобається масштаб?
До воріт під’їхало ще одне таксі з гостями, що запізнилися. Молода пара вийшла з машини, вдихнула густе, насичене повітря, переглянулася й, не сказавши ні слова, пірнула назад у салон. Авто рвонуло геть, здіймаючи пил.
— От бачиш, — зітхнула Галина Дмитрівна. — А казали — друзі вірні, на віки. Ледь гноєм повіяло — і немає друзів.
Вона подивилася на місце, де стояла її теплиця. Шкода помідорів, дуже шкода. Але ця купа до осені перепріє, стане чудовим перегноєм. Земля все прийме, все переробить — і образу, і людську дурість.
Гості на терасі поспіхом збиралися. Хтось уже біг до машин, прикриваючи ніс хустками. Вечірка померла, не народившись. «Лаунж-зона» перетворилася на філію хліва.
Ігор мовчки, з тремтячими руками, почав згортати подушки з крісел.
— Мамо, як ти могла… — прошепотіла Оля, з жахом дивлячись на гору перед вікнами. — Ми ж хотіли просто басейн. Просто жити красиво.
— А я хотіла звичайної людської поваги, доню, — тихо, але вагомо відповіла Галина. — Але якщо в нас тепер ринкові відносини і все вимірюється вигодою… Рахуйте. Вивезення й утилізація цього добра обійдеться вам дорожче, ніж нова теплиця. Значно дорожче.
Вона розвернулася й пішла до себе. На порозі зупинилася, озирнувшись через плече:
— І так, Ігорчику. Вікна краще щільніше зачиніть. Вітер змінюється. Усю ніч у ваш бік дутиме. Прогноз обіцяли стабільний.
Вона зайшла в дім, щільно зачинила двері й поставила чайник. Дістала банку з вишневим варенням.
За вікном Ігор істерично кричав у телефон, бігаючи навколо купи й розмахуючи руками. Оля сиділа на сходах і плакала, закривши обличчя долонями.
Галина Дмитрівна налила собі чаю. Зробила ковток — гарячий, солодкий, терпкий.
Уперше за цей нескінченний день дихати стало легко. Груди розправилися, серце перестало калатати. Вона знала, що завтра буде грандіозний скандал. Будуть крики, погрози, можливо, навіть дільничний завітає.
Але басейну тут не буде. І теплицю вони поставлять нову. Самі поставлять, нікуди не дінуться. Ще й розсаду куплять на ринку — найкращу, щоб загладити провину.
Бо запах — він переконливіший за будь-які слова. Особливо коли це запах реального життя, яке не можна просто так знести бульдозером і закатати в бетон заради гарної картинки.
Через тиждень купи зникли. Їх вивезли тихо, рано-вранці, поки Галина спала. А вже ввечері того самого дня на розчищеному місці робітники почали збирати новий каркас — посилений, із подвійного профілю. Оля прийшла миритися з тортом, довго м’ялася на порозі, говорила про нерви й погоду. Про басейн більше не згадували. Лише інколи, коли вітер дув із півдня, Ігореві здавалося, що він знову відчуває той самий аромат, і він поспішав зачинити вікна, стаючи напрочуд поступливим.
