-Павле, Павле, де ти? — Василина гукнула чоловіка. Надворі вже було шоста ранку. Вчора вони посварилися, i чоловік пішов ночувати на веранду. Там, у літній кухні, стояло ліжко — перероблений старий диван. Зазвичай, у цей час він вже був у дворі, годував курей, козу Машку i приходив снідати. Сьогодні ж було тихо. Двері не рипали, не грюкали. Лише на вулиці чулося, як блеяла Машка. «Голодна, чи що? Де ж тоді Павло? Невже, після вчорашньої сварки, пішов кудись?»
Занепокоєна Василина важко піднялася i рушила на веранду. «Все одно треба вставати. Павлові та собі щось приготувати. Може, налисників? Тоненьких, як Павло любить, з розтопленим медом.» Вона вийшла надвір i, дійшовши до столу, побачила, що Павло лежить за ним. Його поза була неприродною: голова закинута назад, руки розкинуті. Скляний погляд втупився в стелю, не моргаючи. Василина важко сіла на стілець.
«Помер.»
-Павле, Павле… — Вона торкнулася його, доторкнулася до чола. Чоловік був холодний, уже задубів. «Значить, ще вночі помер. Треба щось робити. Але що?» Голова раптом перестала працювати. Вона сиділа, мов закам’яніла, не в змозі піднятися. Спогади повернулися до вчорашньої сварки.
У них було троє дітей. Павло з молодих літ працював у колгоспі, а потім — у приватного фермера, колишнього голови колгоспу, механізатором. То трактор, то комбайн — усе в полі. Василина також усе життя була в колгоспі дояркою, а потім у того ж фермера доглядала за телятами. Сім’я завжди мала достаток, не знала ні голоду, ні злиднів. Двор був повний худоби: i для себе, i на продаж. Дітей виростили, вивчили. Навіть у старості, на пенсії, допомагали дітям харчами та грошима. Одружили, допомогли купити квартири. По п’ять- шість корів тримали на продаж.
Василина торгувала на базарі молоком, салом, сиром, сметаною, маслом, яйцями. Гроші завжди були. На себе витрачати не поспішали, жили по-старому. Так тривало, поки три роки тому Василина не впала на снгу, несучи воду худобі. Перелом шийки стегна. Лежала в лікарні майже три місяцѐ45. Повернулася додому i стала майже безпорадною. Перший рік ледве пересувалася. Чоловік не покинув, допомагав. А діти…
Коли Василину забрали в лікарню, Павло зателефонував усім трьом: треба було комусь подивитися за господарством або відвідати матір у лікарні. Жоден не приїхав. Павло не мав вибору: почав вирізати худобу i продавати. Залишив лише одну корову, п’ять курей i півника. Коли Василина пжвглася, останню корову теж зарізали — залишили козу для молока. Діти не приїздили, навіть не телефонували. Павло болюче переживав це. Одного разу він сказав дружині:
«Не дзвони нікому. Не потрібні — то й гаразд. Бог їм суддя. Бачити їх не хочу. Зрозуміла?»
«Зрозуміла, Павлусю. Не буду.»
Василину виписали, вона потроху приходила до тями. У дворі всім завдівав Павло. Третій рік нічого не свди, крім картоплѐ45, допомагав сусідський хлопець Iван. Його дружина Настя також допомагала: приносила їжу в лікарню, саджала грядки, доглядала старих.
Коли вони приходили з гостинцями, у Павла та Василини на очах наверталися сльози. Своєм не потрібнѐ45, а чужі дбають. Вони безмежно дякували сусідам.
А рік тому i Павла спіткала біда — iнфаркт. Упав просто у дворі. Добре, що Iван помітив i викликав швидку. Тоді Василина таки подзвонила дітям…
Старша донька сказала:
- Мамо, це дуже погано. Викликай швидку, відправ батька в лікарню. Приїхати поки що не зможемо, у дітей школа. Ти, може, й забула, але твій онук Василь закінчує школу.
Середній син довго не брав слухавку, а коли нарешті відповів, сказав, що приїхати не може – він на Алтаї і не лікар, тому нічим допомогти батькові не зможе.
Молодша донька, почувши про інфаркт батька, заплакала:
- Як він?
- Поки що в реанімації. Ти приїдеш, Машенько? Я ж майже не ходжу, а до батька треба навідуватися.
- Поки що ні. Попроси когось допомогти. У вас є гроші, я знаю. Батько весь скот зарізав і продав. Гроші собі залишив. Нам ні копійки не дав. Так що, на помічницю у вас кошти знайдуться.
- Що ти таке говориш, доню? Ті гроші майже всі витратили. Я ж рік лежала, батько на операцію, на лікування, на ліки витрачав. Там не мільйони були.
- Не перебільшуй, мамо. Грошей було багато. Навряд чи ви стільки витратили.
Донька поклала слухавку. Василина остовпіла. Довго сиділа в темряві, не запалюючи світла. Гіркі думки й біль від образи рвали її серце. Байдужість і відверта нелюбов дітей її приголомшили. Але треба було щось робити. Що?
У двері постукали.
- Бабусю Василино, ти вдома? Жива?
- Ванечко! Дома, заходь, любий.
- А на вулиці сніг випав. Перший. Я сьогодні в лікарні був. Дід твій прийшов до тями. Його скоро переведуть з реанімації в палату. Чого плакала, бабусю Василино? З дітьми говорила?
- Так, Ванечко, говорила. Ми їм не потрібні. Ніхто не приїде. Дідові потрібна доглядальниця. Я ж не ходжу. Яка з мене доглядальниця?
- Знаю я про твоїх дітей. Бачив у місті Машу твою. Сказала, як хтось із вас помре, то їй зателефонувати, щоб на похорон покликати. Питала, чи немає у вас когось чужого, хто може претендувати на спадок.
- Що, так і питала про спадщину?
- Так, так і питала. Телефонувати їй лише тоді, коли ви помрете.
- Господи милостивий! За що ж вони так з нами?
Василина заплакала.
- Не треба, не плачте.
Іван присів поруч і обійняв Василину за плечі.
- Ми з Настею вас із дідом не покинемо. Чим зможемо – допоможемо.
- Дякую тобі, Ванечко, і Насті твоїй дякую. Що б ми без вас робили? Померли б уже без вашої допомоги.
- Я ось що думаю, бабусю Василино. Донька Дусі працює медсестрою в районній лікарні. Треба з нею домовитися, щоб вона доглядала за дідом. Я вже з нею говорив. Вона згодна. Домовилися на 10 тисяч на місяць. Думаю, дідова пенсія вистачить?
- Ой, Ванечко, який ти молодець! Що ж я без тебе робила б? Звичайно, вистачить. Дякую тобі, синочку, за допомогу і що домовився за доглядальницю для діда мого.
Василина знову заплакала, цього разу від радості. Вирішилася велика, здавалося б, нерозв’язна проблема догляду за дідом у лікарні. З-під клейонки на столі Василина витягла 5000 рублів і подала Іванові.
- Синочку, це тобі на бензин і на дрібниці, що на нас із дідом витрачаєш.
Іван спершу відмовлявся, але після вмовлянь узяв гроші.
- Не плач, сусідко, ми вас не залишимо.
Дід оговтався і повернувся додому. Донька Дусі сильно допомагала і до сьогодні навідувала Самойлівих, привозила лікарів на огляд, ліки, навчала, як їх правильно приймати. Робила уколи і ставила крапельниці, коли лікарі призначали. Павло не покинув курей і козу – сам доглядав. Хотів, щоб яйця й молоко були свої. Так і жили Павло з Василиною під опікою сусідів. Діти жодного разу не приїхали. Не відвідали батьків ні в лікарні, ні вдома.
Коли дідові стало краще, Василина розповіла йому, що Іван бачив Машу і чув її слова про спадщину. Павло розлютився, кричав, лаявся, пив свої сердечні ліки. Всю ніч не спав. А вранці посадив Василину перед собою і сказав:
- Ось що я надумав, Василинко. Четвертий рік маємося ми з тобою і з нашими хворобами. Ти поламалася – ніхто з дітей не з’явився, не підтримав. Мене інфаркт поклав – і знову їх немає. Все життя ми на них поклали. Ростили, вчили, квартири їм купували, на онуків гроші давали. До останнього дня їх м’ясом і грошима забезпечували. А вони?
- Пам’ятаєш, як перед твоїм падінням, за день до нього, ми кабанчика різали? Всі тоді приїхали м’ясо забирати, овочі мішками вантажили. Але жодного разу жоден не привіз нам ні подарунка, ні гостинця. Навіть цукерок чи торта до чаю. Інші діти приїжджають до своїх батьків з повними машинами, а наші тільки брали. І нічого взамін не давали – ні любові, ні поваги.
- Четвертий рік хворіємо. Де наші діти? Немає. А Іван з Настею поруч щодня. Якби не вони, ми б уже давно в землі лежали. І краще нам вони за рідних дітей. Вирішив я, Василино, – будемо заповіт на них писати. Щоб після нашої смерті все їм дісталося. Вони хороші люди, достойні спадкоємці. Вони нас не покинуть. Згодна?
- Згодна, Пашенько, звичайно, згодна.
Тоді завтра в район до нотаріуса їдемо оформляти все як слід.Так і зробили. Василина з Павлом склали заповіт на Івана та Настю із забезпеченням їх догляду до кінця життя. Це сталося тиждень тому. А вчора Іван у місті випадково зустрів їхнього сина. Зав’язалася розмова. Іван поцікавився, чому той не приїжджає до батьків, адже вони сумують за дітьми. Син довго вихвалявся своєю хорошою заможною життю, пояснював, що дуже зайнятий, якось навідається. Казав, що у батьків і так усе є, отже, вони не бідують, а він людина зайнята, часу немає. І що, якщо щось трапиться, нехай телефонують, тоді приїдуть.
Іван розповів про цю зустріч Василині та Павлу. Василина плакала, а Павло розгнівався і ходив похмурий. Потім вибухнув:
— Ніколи, чуєш, ніколи їм не дзвони! Жодного разу! Зрозуміла мене?
— Зрозуміла, Павлику, зрозуміла, — кивнула Василина.
Але щойно чоловік вийшов, вона все ж набрала сина. Павло, зайшовши до хати й побачивши телефон у її руках, вирвав його, вийшов на веранду і там залишився. Вночі йому, мабуть, стало зле, і він помер.
У двері постукали. Це був Іван. Побачивши Павла, що лежав нерухомо, він злякався і вибіг. Незабаром приїхала швидка, потім поліція. Діда ховала вся сільська громада. Дітей не покликали — так він сам бажав. Без дітей.
Але діти все ж приїхали. Через три дні. Приїхали всі. Навіть онуки. Маленька хата насилу вмістила три сім’ї. Як завжди, вони приїхали з порожніми руками, голодні. Почали нишпорити в холодильнику, не полінувалися навіть спуститися в підвал.
— Мамо, а чого у тебе всюди порожньо? Де м’ясо? Де запаси? Що ми їстимемо?
— Немає запасів. Звідки їм узятися? Ніхто не запасався. Ніхто не купував. А їсти будете те, що привезли із собою.
— А ми нічого не привезли. Думали, що тут усе є.
— Ідіть, купіть. Магазин ще працює.
— Ну ні, ще цього бракувало. Є ж їдальня. Поїхали, там поїмо.
Всі зібралися і поїхали в їдальню. Тим часом зайшла Настя. Принесла у маленькій каструльці супу для баби Василини та картоплю з котлетами в іншій.
— Поїжте, бабо Васю. Треба підкріпитися, інакше сил не буде. А жити далі треба. Не засмучуйтесь сильно. Ми поруч, якщо що.
Незабаром повернулися й діти. Ситі та задоволені. Побачивши Настю, син грубо кинув:
— А ти тут чого? Нема чого тобі тут робити. Йди додому. Прибилася, бач.
Настю вигнали. Всі посідали і почали розмову. Першим заговорив син:
— Мамо, така справа. Ти тепер сама. Хворієш, погано ходиш. Тобі потрібен догляд. Ми тут вирішили. Є недалеко від міста гарний пансіонат. Там і догляд, і лікарі. Ми домовилися. Вони тебе приймуть. А будинок, трактори, машини продамо, а гроші порівну поділимо між собою. Не пропадати ж добру. Ви з батьком усе життя наживали, а тепер усе розвалиться. Краще ж прилаштувати майно.
— Вирішили ви, а мене не запитали? Мені ніякий пансіонат не потрібен. Як жила в своєму домі, так і житиму. Ніхто нічого продавати не буде. Все, що могли, ми вже вам дали.
— Ну, матусю, ми теж спадкоємці, не тільки ти. Через шість місяців ми, як і ти, вступимо в спадок і вирішимо, що робити і з будинком, і з тобою.
— Немає ніякого спадку. Батько ще за життя все на мене переписав. Як знав, що ви кинетеся майно ділити, а не про матір подбаєте. Ви ж навіть на могилу до батька не сходили, пам’ять не вшанували. На похоронах вас не було. Виходить, що я вам не потрібна, а ось маєток потрібен, щоб продати. Ні сорому, ні совісті у вас немає. Безсердечні.
— Сходимо. Куди ж могила подінеться? Не втече. Встигнемо.
Якось тихо, один за одним, усі ввечері поїхали. Ніхто навіть не залишився переночувати. Іван з Настею прийшли і забрали Василину до себе. Вона прожила рівно рік після смерті чоловіка й померла в той же день, коли і він. Іван та Настя поховали Василину. Дітей на похоронах не було — так вона заповіла.
На сороковий день діти приїхали. Хвіртка була замкнена. У хаті хтось жив. Василь, син старшої доньки, переліз через паркан і відчинив хвіртку. Всі підійшли до будинку. Звідти вийшла Настя.
— Що ви робите? Хто вам дозволив ламати хвіртку?
— Це ти тут що робиш? Це наш будинок. Нема тобі тут місця. Ми господарі. Це дім наших батьків, отже, наш.
— Згадали про батьків, коли їх не стало. А чому вас не було на похоронах? Ви ж діти.
— Ховали, не ховали… Яка різниця. Будинок наш. Спадщина.
— Тут нічого вашого немає. Ще за життя Павло з Василиною все переписали на нас. Ми їх доглядали, ми їх ховали. Вони нам були як батьки. А де ви були всі ці п’ять років? Не піклувалися? Не доглядали? Кинули їх.
— Не твоя справа. Це тебе не стосується. Звільняй будинок. Ми будемо його продавати.
— Нічого ви продавати не будете. Будинок наш за заповітом баби Василини.
— Нічого, нічого… Ми просто так не відступимо. Будемо судитися.
Діти Павла та Василини подали позови до суду про визнання заповіту недійсним та про визнання їх законними спадкоємцями. Суд відхилив їхні позови. Будинок залишився за Іваном і Настею, які доглядали старих, ховали їх, пам’ятають їх з любов’ю і доглядають їхні могили.
