Ох, хто доглядав за літнім, хворим батьком або свекром, той зрозуміє мене без зайвих слів. Останні десять років мій свекор, Іван Петрович, тяжко хворів. Він був чудовою людиною, але старість, як ви розумієте, нікого не щадить. І всі ці роки ми з чоловіком були поруч із ним.
Це була наша друга робота — без вихідних, без відпусток. Возити по лікарях, купувати дорогі ліки, готувати спеціальну їжу, робити ремонт у його старенькій квартирі, щоб йому було зручно.
Я знала на пам’ять усі його рецепти і пам’ятала час прийому кожної таблетки. Чоловік після роботи їхав не додому, а до батька. Ми не скаржилися. Це ж батько. Святе.
А в мого чоловіка є сестра — моя люба зовиця Аліна. Пані дуже зайнята. Живе в сусідньому місті, у неї «своє життя, свій бізнес, свої проблеми». За десять років вона приїжджала до батька всього три рази.
На день народження — з коробкою цукерок. Посидить годинку, поспівчуває, як тато здав, і поїде назад у свою «зайняту» реальність. А коли ми обережно просили допомогти хоча б із ліками, відповідала: «Ой, у мене зараз зовсім немає грошей!». Звісно, звідки ж їм взятися, якщо вона двічі на рік літає в Туреччину.
І от, торік Івана Петровича не стало. Похорон, поминки… Горе, сльози, важкість на душі — ви це все розумієте. Ми з чоловіком були просто вичавлені, як лимони — і морально, і фізично.
Сидимо ми на поминках. Усі згадують, яким хорошим був батько. І тут Аліна, яка на похороні ридала найголосніше, відсуває тарілку і каже діловим тоном:
— Ну що, раз уже всі зібралися, треба вирішити питання з татовою квартирою. Мені, як розумієте, належить половина за законом. Треба її продати і поділити гроші.
Дівчата, в мене ложка з рук випала. В кімнаті повисла тиша. Людина ще, як то кажуть, не остигла, а вона вже ділить метри! Мій чоловік — м’який, неконфліктний — аж зблід. Він почав щось бурмотіти:
— Аліно, ну почекай, давай не зараз…
— А коли? — різко обірвала вона. — Потім ви там усе облаштуєте, і я своєї частки взагалі не побачу. Закон на моєму боці.
І саме в той момент, дивлячись на її хижу, жадібну пику, я зрозуміла, що мій м’якотілий чоловік цю битву програє. Він поступиться — «аби не сваритись». Але я — не він. Усі ці десять років я не лише доглядала за свекром. Я ще дещо робила.
Річ у тім, що я — жінка дотошна. І всі ці роки я скрупульозно збирала все. Кожен чек з аптеки. Кожну квитанцію за комуналку, яку ми оплачували.
Кожен договір з майстрами, які робили ремонт. Кожен талон на таксі, коли ми возили батька в лікарню. Все це зберігалося в одній товстій-претовстій папці з написом «Тато». Навіщо я це робила, тоді не знала. Мабуть, інтуїція підказувала.
І ось, коли за тиждень ми зібралися у нотаріуса, Аліна прийшла вся така впевнена, ділова, з юристом. Вона вже подумки витратила гроші з продажу квартири. Мій чоловік сидів поруч — понурий, готовий погодитися на все.
Нотаріус почав говорити. І тут я сказала:
— Перепрошую, можна мені слово?
І витягла з сумки ту саму папку.
Ох, мої хороші, це був момент! Я гучно поклала ту товсту папку на стіл перед нотаріусом.
— Аліно, — сказала я, дивлячись їй просто у вічі. — Ти абсолютно права. Закон на твоєму боці. Тобі належить половина квартири. Але є один нюанс.
Я відкрила папку…
— Ось це, — я дістала першу стопку чеків, — витрати на ліки за десять років. А ось тут — квитанції за оплату комунальних послуг. І нарешті — рахунки за три ремонти, які ми зробили в цій квартирі.
Загальна сума, яку ми вклали в догляд за батьком і утримання цієї оселі, — я кинула погляд на аркуш із фінальними підрахунками, — склала саме стільки.
Я озвучила цифру. Цифру, яка майже дорівнювала половині ринкової вартості квартири.
— І тепер, — продовжила я максимально стриманим тоном, — у тебе є два варіанти. Перший: ми прямо зараз віднімаємо половину наших витрат з твоєї частки. І ти отримуєш… — я вдала, ніби раху ю в голові, — ну, приблизно нічого.
Другий варіант: ми бачимося в суді, де я надам усі ці документи й запрошу сусідів як свідків — вони підтвердять, хто насправді піклувався про батька. То що обираєш?
Дівчата, це була сцена без слів. Її адвокат глянув на мене з відвертою повагою.
А Аліна… вона втупилася в цю гору чеків, і на її обличчі зміни з’являлися одна за одною: від самовпевненої посмішки — до розгубленості, а згодом — до червоного від люті виразу. Вона усвідомила, що її сценарій провалився.
Відтоді вона нам більше не телефонувала. А ми з чоловіком спокійно живемо у батьковій квартирі, де кожен куток нагадує про нього.
Тож скажіть мені чесно: це я вчинила не по-родинному?
Щиро дякую, що дочитали! Ваш лайк — найкраща подяка. А в коментарях із нетерпінням чекаю на ваші історії!
