Не так давно не стало моєї бабусі. Їй було 96 років. Вона часто розповідала мені цікаві історії. Одна з них досі змушує мене тремтіти від страху…
Мою бабусю звали Ніна Аркадіївна. Вона народилася в невеличкому селі. Її мати, Антоніна, мала п’ятеро дітей, а Ніна була наймолодшою. Їхній батько загинув зовсім молодим, одразу після народження Ніни. Потонув у річці, а тіла так і не знайшли. Антоніні довелося самій піднімати дітей. Часи були важкі, але що поробиш? У селі траплялися як добрі люди, що допомагали картоплею та салом, так і ті, що восени крали з городів. Та Антоніна вистояла, виростила дітей і до самої старості жила у власній хаті.
Село було невелике, всі один одного знали. У Антоніни була найкраща подруга – Клавдія. У Клавдії була єдина донечка, народжена з великими труднощами. Клава просто душі в ній не чула. Донечку назвали Жданою – довгоочікуваною дитиною. Вона виросла працьовитою, розумною дівчиною. Її батько колись подався до міста на заробітки та більше не повернувся. Антоніна допомагала Клавдії, а та у відповідь підтримувала її.
Та одного разу біда прийшла в село. З’явився купець, що привіз різні прикраси та дивовижні речі. Такого в селі ще не бачили. Ждана сподобалася йому, коли купувала в нього намисто. Він прийшов свататися, але Клавдія прогнала його – не дозволила доньці йти за чужака. І сама Ждана не хотіла – купець був значно старший, майже на двадцять років. Їй тоді було лише 18. Вона була прекрасною – тонка талія, коси до пояса, очі сині, як небо, щоки рум’яні. Вона ніби пливла селом, мов лебідка.
Купець розлютився. Перед від’їздом пробрався до Жданиної хати, коли Клавдії не було вдома, і вчинив страшне. Він познущався з дівчини, завдав їй страшного болю, обрізав її прекрасні коси та залишив помирати.
Коли Клавдія повернулася, застала жахливу картину: підлога залита кров’ю, а її донька ледь дихає. Ждана мучилася три дні, а потім відійшла у вічність. Клавдія збожеволіла від горя. Але до самих похоронів у хаті відбувалися дивні речі.
Антоніні Клавдія встигла розповісти:
— Ждана ще була жива, та в гарячці повторювала лише одне слово: «Помста». Перед смертю її обличчя змінилося, наче вона ще більше покращала. А коли її поклали в труну, вона стала ще красивішою. Клавдія помітила недобре: волосся, яке відрізав купець, знову відросло й хвилями спадало на плечі, синці зникли, щоки вкрилися рум’янцем.
А в ніч перед похороном Ждана піднялася з труни й почала ходити по хаті. Клавдія прокинулася і не могла повірити своїм очам: донька стояла біля вікна, жива-здорова. Мати кинулася до неї, але тіло доньки було крижаним, а очі – червоні, як кров.
— Матусю, не лякайся, я ще повернуся, я всім помщуся. Будеш бачити мене в селі вечорами. По дорозі ходитиму, мститиму, чоловіків нищитиму. Більше дівчата не страждатимуть від чоловічої жорстокості, — прошепотіла Ждана.
А потім знову лягла в труну і заснула мертвим сном. Як не намагалася Клавдія розбудити доньку, нічого не допомогло. Довелося вранці ховати. Під час поховання чорні ворони кружляли над могилою, утворюючи воронку. Клавдія зрозуміла: донька прагне помсти. Але мовчала.
Після того в селі почали коїтися лихі речі. Один за одним гинули чоловіки. Живими залишалися лише ті, що мали добре серце. А п’яниці, ледарі та ті, хто ображав жінок, загадково зникали. Люди бачили дівчину в білій сукні, з довгими кучерями, яка гуляла вночі вулицями. Хто зустрічав її – той пропадав без сліду.
Жінки масово ставали вдовами. Їхніх чоловіків знаходили втопленими, розчавленими деревами, або мертвими від горілки. Страх охопив усе село. Що робити? Чоловіки вимирали, а від кого ж дітей народжувати? Люди розуміли, що це Ждана мститься, але боялися про це говорити.
Лише одна смілива дівчина наважилася піти до Клавдії. Знайшла вона стару, що зовсім посивіла і ніби збожеволіла від горя. Клавдія сиділа біля вікна, безбарвна, як примара, і беззвучно щось шепотіла пересохлими губами.
Дівчина боялася заговорити, але Клавдія сама мовила:
— Вона не піде. Вічно блукатиме селом, бо душа її не знайшла спокою. Я не знаю, як допомогти. Та це вже не моя донька, а монстр загробний, наречена з того світу. Видно, стільки болю їй завдали, що вона не пробачить жодного чоловіка… Чого прийшла? Йди звідси, поки ціла…
Дівчина завмерла від страху, не промовила жодного слова і втекла. Та більше нічого й сказати не наважилася, даремно до Клавдії в хату сходила.
Через три дні Клавдія відійшла у вічність. Антоніна поховала її самотужки. Ніхто більше не прийшов, не згадав добрих справ цієї жінки – усі боялися гніву її доньки.
За кілька днів у село повернувся той самий купець, що занапастив Ждану. Але торгівля у нього не йшла. Селяни впізнали його, одна з жінок не витримала, підійшла до його лавки та почала голосно ганьбити.
Купець стояв блідий, як примара. Сором огорнув його – він згадав свої гріхи, за які так і не спокутував. Він уже постарів, а Ждана так і не встигла пожити. Згорнувши товар, він вирішив було виїхати, та ось біда – ніхто за ним не приїхав. У селі розігралася страшна гроза, люди боялися навіть вийти з дому. Купець заночував у старому сараї на околиці села – подітися йому було нікуди.
Тієї ночі селяни бачили блискавки та дівчину у весільній сукні. Дехто навіть чув її голос. Наречена сміялася, качалася по траві, кружляла у вихорі вітру. Собаки завивали, ніби їх різали. Дерева згиналися та ламалися під натиском стихії. А в хату Клавдії влучила блискавка. Будинок згорів ущент, полум’я жадібно пожирало все, що колись належало цій родині. Від оселі не лишилося навіть вуглинки.
Зранку селяни взялися за роботу – черпали воду з хлівів, прибирали гілки з доріг, лагодили паркани. А до вечора хлопчаки-розбишаки знайшли у старому сараї повішеного купця. Ті, хто бачив його та знімав із зашморгу, розповідали, що його очі залишилися розплющеними, а обличчя застигло у виразі жаху. Здавалося, перед смертю він побачив щось жахливе. Мабуть, наречена повернулася за ним…
З того часу в селі більше не гинули чоловіки. Життя поступово налагодилося. Лише інколи люди бачили, як уночі по сільській дорозі йшли двоє. Дівчина у білій весільній сукні тримала мотузку, а до неї за шию був прив’язаний чоловік. Він згорбився під вагою великої скрині, що тягнув на спині, але покірно плентався слідом за нареченою…
