Василь Іванович ще раз оглянув свій кабінет. Усе було так, як він любив: мінімалістично, чисто та організовано. Його довго переконували перейти до цієї клініки. Він розумів, що тут умови праці кращі, зарплата вища, а перспективи для зростання значніші, але все одно залишався вірним якійсь внутрішній надії…
Багато років тому, так давно, що не вистачить пальців, щоб порахувати, його батько привіз його до цього міста. Хоча Василю завжди здавалося, що вони тут жили давно і що він народився тут. Він знав лише те, що мати залишила їх невдовзі після його народження. Але про все по порядку.
Коли він був зовсім маленьким, думки про матір іноді приходили йому в голову, але батько завжди вміло ухилявся від розмови, змінюючи тему. Але коли Вася пішов до школи, він помітив, що більшість дітей приводять і забирають мами. Тоді він серйозно задумався. Якби мама померла, вони б з батьком відвідували її могилу, але Вася не пам’ятав жодного такого візиту.
Майже тиждень він збирався з думками, перш ніж, за недільною вечерею, наважився поставити питання:
— Тату…
— Так, сину?
— Тату, чому у всіх є мама, а у мене немає? І про капусту можеш більше не говорити, я знаю, як народжуються діти.
Іван Сергійович трохи розгубився, а потім повільно відповів:
— Твоя мама… Вона померла.
Василь задумався.
— Мені здається, ти щось приховуєш. Ми ніколи не відвідуємо кладовище, де вона повинна бути похована, і ніхто її навіть не згадує. Ось у Кості батько помер, і вони часто всією сім’єю їздять до його могили, навіть якщо це далеко.
Іван Сергійович уважно подивився на сина.
— Гаразд, я не був з тобою до кінця відвертим. Твоя мама жива, але вона не з нами, тому що поїхала дуже далеко. Ти поки ще занадто малий, щоб зрозуміти все. Давай домовимося: коли тобі виповниться 13 років, я розповім тобі всю правду.
Вася знав, що якщо батько щось пообіцяє, він обов’язково це виконає. Іван Сергійович був людиною суворою, а іноді навіть жорсткою. У Васі було все, чого міг би бажати дитина в його віці, але за кожну провину доводилося відповідати. Незважаючи на все це, він ніколи не забував, що батько обіцяв розповісти йому правду. У день, коли йому виповнилося 13 років, Вася отримав у подарунок сучасну аудіосистему. Але він відклав її вбік і сказав:
— Сьогодні мій день народження. Ти обіцяв розповісти мені про маму.
Іван Сергійович на мить застиг, потім глибоко зітхнув і заговорив:
— Ну що ж, раз це так важливо для тебе… Твоя мати пішла до іншого чоловіка. Вони познайомилися ще до твого народження. І як тільки вона зміцніла після пологів, вона відразу втекла. Я не знаю, де вона зараз і що з нею, тому що мені це абсолютно байдуже.
Васю охопила розгубленість. Кілька днів він не міг прийти до тями. Всередині бушував гнів. «Як так? Вона моя мама! Їй хіба не цікаво, як я живу?» — думки вихором проносилися в голові, наповнюючи його серце люттю. Він був упевнений, що ненавидить її, і якщо вона коли-небудь повернеться, то не захоче більше мати з нею нічого спільного.
Минуло багато часу, але спогади про цю розмову залишалися такими ж яскравими, ніби все сталося вчора. Це був лише один із багатьох болісних моментів у його житті, але не найостанніший…
До тридцяти років Василь уже був відомим хірургом і проводив найскладніші операції, які в його місті були не під силу нікому. У його успіху значну роль відіграв батько, який став для сина не просто наставником, а своєрідною невідступною тінню. Саме батько тиснув на Василя, коли тому хотілося прогуляти лекції або відмовитися від закордонного стажування, яке він виграв у конкурсі.
Василь усвiдомлював, що без суворого виховання батька, можливо, йому б нiколи не вдалося досягти тих висот, якi стали йому пiдкорятися. Однак разом iз успiхом прийшло й усвiдомлення того, що його життя цiлком належить роботi. Для нього не iснувало поняття «не можу», було лише «якщо не я, то хто?».
Проте, незважаючи на всi свої професiйнi навички, перед звичайною пневмонiєю Василь виявився безсилим. Три днi поспiль вiн умовляв батька лягти в лiкарню, та той кожного разу знаходив важливiшi справи. На третiй день, повернувшись додому, Василь застав його непритомним на пiдлозi.
Батька термiново доправили до найкращої лiкарнi, i коли той отямився, Василь знаходився поруч. Отець важко подивився на нього i сказав:
— Маю розповiсти тобi дещо важливе…
— Тобi потрiбно вiдпочивати, тату, а не говорити. Збирай сили.
— Василю, твоя мати не залишала нас за власним бажанням. Це я позбавив її батькiвських прав i вивiз тебе. Вона вийшла за мене не через любов, а тому, що я її змусив. Вона народила тебе, а згодом, набравшись смiливостi, вирiшила втекти, забравши тебе iз собою. Я не мiг цього допустити. Тодi мною керувало бажання знищити її. У мене були грошi, зв’язки, i я зробив усе, щоб вона зникла з нашого життя. Твоя мати була сиротою, без будь-якої пiдтримки. Аби ти нiколи не дiзнався правди, я переїхав iз тобою в iнше мiсто.
Василь слухав, не в змозi вимовити анi слова. Лише через кiлька хвилин вiн тихо промовив:
— Ти змусив мене ненавидiти її.
Батько кивнув, трохи помовчав, а потiм додав:
— Навiть зараз я волiв би, аби ти її ненавидiв, але не хочу горiти в пеклi. У спальнi, в тумбочцi, є її фотографiя та деякi документи.
Василь вибiг iз палати, не попрощавшись. Довго сидiв на вулицi, намагаючись осмислити почуте. Коли нарештi повернувся, батька вже не було серед живих.
Через два тижнi, зiбравшись iз думками, Василь вирушив у мiсто, де вони колись мешкали. Дорогою йому зателефонували з мiсцевої клiнiки i запропонували роботу. Вiн пропрацював там три роки, та, дiзнавшись, що мати покинула мiсто понад десять рокiв тому, був змушений повернутися назад.
Два тижнi тому вiн знову опинився тут, i йому запропонували посаду завiдувача вiддiлення. Василь не вiдмовився, розумiючи, що краще за нього нiхто не впорається з цим завданням.
— Василь Іванович, привезли чоловіка з ножовим пораненням.
Василь негайно попрямував до приймального відділення. Чоловік був серйозно поранений, кров повсюди. Побачивши Василя, він зосередив на ньому погляд і прошепотів:
— Лікарю, не дайте мені померти. У мене троє дітей, дружина сама не впорається.
Василь посміхнувся:
— Якщо не можна здаватися, значить будемо боротися.
Інший лікар скептично похитав головою:
— Тут вже нема кого рятувати, йому залишилося жити хвилин десять.
Василь не став витрачати час на суперечки. Швидко віддаючи розпорядження, він уже за кілька хвилин був в операційній. За словами медсестри, чоловіка, який пізно ввечері повертався додому після рейсу, атакували грабіжники, коли він ішов від машини пішки.
Дві години потому, завершивши операцію, Василь відступив від столу, відчуваючи втому, але водночас і задоволення. Стан пацієнта значно покращився, і колега, який давав чоловікові всього десять хвилин життя, визнав:
— Спочатку я був проти твого призначення, думав, що це через знайомства. Але тепер розумію, що це було правильне рішення. Ти врятував йому життя, давши другий шанс. Нам усім є чому в тебе повчитися.
Після напруженого дня Василь Іванович, виснажений, але задоволений, прямував до виходу з лікарні. Спустившись у вестибюль, він розписався в журналі й вийшов на вулицю. Але раптом завмер. Біля входу до клініки він побачив, як охоронець грубо поводиться зі старшою жінкою, яка явно потребувала допомоги.
— Думаєш, я тобі гроші дам? — з насмішкою спитав охоронець.
Жінка мовчки стояла, опустивши голову, а охоронець продовжував глузувати.
— Ну що, гроші не потрібні? Купиш собі їжі чи, може, на випивку витратиш?
Василь Іванович підійшов до охоронця і спокійно поклав руку йому на плече:
— Негайно повертайся до лікарні. Завтра я повідомлю керівництво про твою поведінку.
Охоронець миттєво зник. Василь вклав жінці в руку купюру. Вона підняла на нього очі й тихо сказала:
— Дякую.
Жінка пішла, а до Василя підійшла його колега, лікар-офтальмолог.
— Вона вже давно тут, — зауважила колега. — Ніхто не знає, звідки вона і хто вона така. Боїться всіх, але, здається, не п’є.
— Вона живе в районі, який готують до знесення? — запитав Василь.
— Так, схоже, у першому будинку. А чому ви цікавитеся?
Василь знизав плечима:
— Просто думаю, може, їй потрібна допомога.
Колега з подивом глянула на нього:
— Ви незвичайна людина. Зараз рідко зустрінеш того, хто готовий допомогти незнайомцю.
Василь кинув погляд на молоду жінку, років тридцяти, привабливу. Обручки не було.
— Ну, я такий, який є, — відповів він з усмішкою.
Вони попрощалися, і Василь попрямував у бік приватного сектора. Він усе одно не міг заснути після роботи. Позаду почулися кроки.
— Можна мені з вами? — запитала колега.
Василь усміхнувся:
— Насправді я був би радий, якби ви пішли зі мною, але не наважувався запропонувати. Звісно, можна. Мене звуть Василь.
— Я знаю. Після сьогоднішньої операції вас знають усі. Я — Інга.
Вони підійшли до невеликого будинку.
— Здається, це тут. Якщо помилилися, будемо шукати далі, — сказав Василь.
— Саме так і зробимо, — погодилася Інга.
Василь постукав у двері й обережно прочинив їх, почувши тихий голос:
— Заходьте.
Вони пройшли через вузький темний коридор і опинилися в світлій, акуратно прибраній кімнаті. Усе тут було старим, але доглянутим. Василь оглянув кімнату і жінку, що сиділа на дивані, і раптом застиг.
На стіні висіла фотографія. На ній були його батько, молода жінка і маленька дитина. Василь одразу впізнав це фото — таке ж саме, тільки меншого розміру, було серед речей батька. Він підійшов до стіни й, не кліпаючи, дивився на знімок.
Позаду почувся тихий голос:
— Я довго тебе шукала, але безрезультатно. В Івана було надто поширене прізвище, а твоє ім’я — рідкісне. Лише рік тому я змогла тебе знайти. Але не наважувалася підійти, знаючи, що ти можеш мене ненавидіти. Пробач мене. Якщо я заважаю, скажи, і я піду.
Його колега глянула на нього з теплотою, але Василь не відчував потреби щось пояснювати.
— Пора збиратися, мамо. Ми повертаємося додому. Перед смертю батько розповів мені всю правду. Я жив у твоєму місті три роки, шукав тебе, але ти вже зникла, поїхала кудись.
— Я теж шукала тебе. І ось, нарешті, знайшла…
Він узяв її за руку, і вони разом вийшли з дому. Василь глянув на Інгу.
— Приходьте до нас сьогодні ввечері. Я помітив, що ви зацікавилися… Ми можемо розповісти всю історію, якщо вам справді цікаво.
Інга глибоко вдихнула.
— Цікаво? Це ще м’яко сказано! Якщо залишите адресу, я обов’язково прийду.
Коли Галина Ігорівна увійшла до квартири, вона раптово зупинилася.
— Знаєш, стільки років минуло, а страх досі не відпускає мене, коли я думаю, що Іван міг би бути тут. Можливо, він був хорошою людиною, але поряд зі мною перетворювався на зовсім іншу людину. Якби я могла його полюбити, можливо, все склалося б інакше. Але як я не старалася — не змогла.
— Було б ще страшніше, якби батько не відкрив мені правду.
— Навіть не знаю…
Вони говорили майже до самого обіду. Раптом Галина Ігорівна схаменулася.
— Синочку, тобі треба відпочити. Я тихенько посиджу поруч і просто подивлюся на тебе. Ти ж тільки з нічної зміни. А ввечері твоя красуня прийде.
Василь зніяковіло посміхнувся.
— Вона тобі сподобалася?
— Дуже. У неї добрі, щирі очі. Такі люди не носять каміння за душею.
Василь заснув, тримаючи мамину руку в своїй. Він усе життя мріяв про такий сон. Добре пам’ятав, як у дитинстві ховав іграшку під ковдрою, щоб батько не помітив, адже той не терпів жодних проявів ніжності. Василь міцно стискав іграшку, уявляючи, що це мамині руки. Навіть шепотів собі казки, ніби це вона розповідає їх перед сном.
Перед тим як піти на кухню готувати вечерю, Галина Ігорівна ніжно поцілувала сина в маківку. Василь усміхнувся уві сні. Саме про такий материнський поцілунок він мріяв у дитинстві.
