Віра Сергіївна застигла біля знайомої хвіртки, прихилившись до тину. Бігла від автобуса, немов несамовита, і тепер ледве переводила дух. Побачивши сизий димок, що струменів із труби, схопилася за серце – воно калатало, мов молот по грудях. Попри осінню прохолоду, від швидкої ходи лоб укрився потом. Провівши рукою по обличчю, вона рішуче штовхнула хвіртку.
Господарським поглядом помітила відремонтований сарай. Хоча син не писав, та, вочевидь, не збрехав – тримає батьківську оселю в порядку, як обіцяв. Вона стрімко піднялася на ганок, передчуваючи довгоочікувану зустріч. Нарешті обійме свого Ігорька, так скучила за рідним сином!
Але коли двері відчинилися, вона відсахнулася. На порозі стояв незнайомий похмурий чоловік із кухонним рушником через плече.
– Вам кого? – прохрипів він, оцінюючи несподівану гостю.
Віра Сергіївна розгубилася: – А де Ігор?
Чоловік нервово потер підборіддя, недружньо оглядаючи літню жінку. Вона відчула себе беззахисною під його поглядом, крадькома оцінивши свій вигляд: стара ватянка, стоптані чоботи, строката сумка – не надто презентабельно. Але ж не з прогулянки повернулася – забрали її влітку, а тепер пізня осінь, тож їхати довелося в тюремному одязі.
– Ігор – мій син. Де він? З ним усе гаразд?
Хмурий незнайомець байдуже знизав плечима: – Напевно, добре. Вам видніше. – Він вже збирався зачинити двері, та раптом згадав: – Ігор Смирнов?
Віра Сергіївна затрясла головою в знак згоди, а чоловік поглянув на неї співчутливо: – Він продав мені цей будинок чотири роки тому. Проходьте…
– Ні-ні, – вона заперечно замахала руками, ледь не впавши з ганку. – А ви не знаєте, де його шукати?
Незнайомець похитав головою, і вона повільно пішла до хвіртки. Може, зайти до подруги Даші, та та ще язиката – тільки брудом обіллє. А з сином, мабуть, сталося щось лихе, серце материнське підказує.
Плентаючись до зупинки, вона поринула у важкі думки. Що ж сталося з її хлопчиком? Він такий довірливий… Ось і чотири роки тому повірив другові, а той втягнув його в аферу. Якби Віра Сергіївна не взяла провину на себе, сів би надовго. Їй же, як літній жінці, виявили поблажливість – дали всього п’ять років. Три дні тому вийшла за УДЗ, навіть квиток дали.
Сівши на бетонну лавку, вона прошепотіла: – Де ж тебе шукати, Ігорю?
Очі запекло. Материнське серце неспокійно билося ще три роки тому, коли перестали приходити листи від сина. А тепер страхи підтвердилися – сталася біда, раз він продав батьківський дім. Віра Сергіївна витерла сльози краєчком хустки.
Раптом поруч зупинився чорний автомобіль. Той самий похмурий чоловік, новий власник її оселі, простягнув їй клаптик паперу: – Ось, у документах на будинок знайшов адресу. Якщо потрібно, підвезу до центру.
Віра Сергіївна вчепилася в листок, наче потопаючий у рятівну соломинку. – Дякую, синку, не хвилюйся. Я сама, – і, окрилена надією, поспішила до старенького рейсового автобуса, що саме під’їжджав.
Пів години тряскої дороги, важкі роздуми, довгі блукання містом – і ось вона стоїть перед потрібними дверима на третьому поверсі старої багатоповерхівки. Натиснувши кнопку дзвінка кілька разів, застигла в напруженому очікуванні. Зараз відкриють чужі люди і скажуть страшну правду про її сина. Вона силкувалася стримати ридання, але сльози все одно котилися по щоках.
Двері відчинилися, і щастю її не було меж – пом’ятий, напідпитку, але живий її Ігор! Віра Сергіївна схлипнула і кинулася обіймати його, та син, здається, не розділяв материнської радості. Він відсторонився, прикриваючи двері.
– Як ти мене знайшла?
Вона розгубилася від такого холодного прийому. Ігор розвернув матір і почав підштовхувати до сходів: – Пробач, мамо, але в квартиру не запрошую. Живу в жінки, а вона колишніх зеків терпіти не може. Тобі доведеться влаштовуватись самій, у мене ані копійки.
Віра Сергіївна хотіла запитати сина про гроші за будинок, але той швидко зник, і лише гучний гуркіт залізних дверей пролунав, наче постріл у серце.
Відтоді вона більше не плакала. Опустивши голову, повільно рушила сходами вниз. Даша мала рацію – не сина вона виховала, а справжнього негідника. Тепер доведеться вислуховувати подругу, каятися – іншого виходу немає, бо інакше залишиться без даху над головою.
Повернувшись у село, зрозуміла – біда не приходить одна. Даші не стало ще пів року тому, а в її домі тепер жили внуки – майже чужі люди. Опинившись під сірим небом, що сипало холодним дощем, Віра Сергіївна подалася до автобусної зупинки – хоча б там укритися від негоди і обміркувати, що робити далі.
Раптом яскраве світло фар її зупинило – з вікна автомобіля визирнув знайомий чоловік, новий власник її колишнього будинку.
– Сідайте швидше, ви ж геть промокли!
Віра Сергіївна спершу відмовлялася, але потім не втрималася і розплакалася – йти їй нікуди, а тут стороння людина проявила турботу. Вона стояла під дощем, вагаючись, поки чоловік мало не силою посадив її в авто.
Зав’язалася розмова, і Віра Сергіївна поділилася своєю нелегкою історією, тільки про зустріч із сином промовчала – надто соромно було. Водій, що назвався Андрієм, запропонував їй пожити у нього хоча б тимчасово. Так вона знову повернулася в рідний дім, тепер уже дім Андрія. І залишилася там.
Андрій багато працював – мав власну лісопилку, бізнес розвивався. Віра Сергіївна ж узяла на себе хатні клопоти: готувала обіди, прала речі. З сучасною технікою це було нескладно. Андрій, хоч і молодий, після важкого розлучення не поспішав створювати нову сім’ю.
Віра Сергіївна стала тим теплом, якого в домі бракувало. Андрій відчув себе, наче під материнським крилом – адже він був сиротою, виріс у дитбудинку, ніколи не знав, що таке батьківська любов. І ось доля подарувала йому це несподіване щастя. Коли жінка заговорювала про від’їзд, він одразу заперечував:
– Куди це ви зібралися? З рідного дому? Вам тут хіба погано?
Поступово її серце відтануло. Сина, звісно, ніхто не замінить, але Андрійко виявився напрочуд доброю людиною, майже рідним. До зими вона вирішила носити йому обіди на роботу – лісопилка ж поруч, їй не важко, а він часто так завантажений, що не має часу повернутися додому пообідати.
Того дня, як завжди, Віра Сергіївна принесла гарячий борщ у термосі та котлети. Вона швидко випровадила з кабінету незнайомця, розстелила чисту серветку й почала накривати на стіл. Андрій засміявся:
– Ви, Сергіївно, справжній генерал – заперечень не терпите! Я того чоловіка на роботу кликав, а ви його виставили. А раптом він образиться?
Стара жінка насупилася:
– Бригадиром береш? – насторожилася. – Та в нього ж на обличчі написано – шахрай. Повір моєму чуттю, мене життя навчило людей наскрізь бачити.
Андрій відмахнувся:
– Ой, мамо, годі! У нього величезний досвід. Мало що тобі не сподобалося.
Та виявилося, що вона мала рацію – за місяць підприємство зазнало серйозних втрат: бригадир крадькома продавав деревину, а потім зник, прихопивши велику партію лісу. Андрій ходив похмурий, але визнав, що Віра Сергіївна не помилилася.
Набираючи новий колектив, вирішив: якщо бабуся так добре розбирається в людях, нехай допомагає. Тепер вона мовби стала його помічницею: він розмовляє з претендентом, а вона уважно спостерігає, пише висновок на листочку і передає Андрію. Вже ціла стопка таких характеристик назбиралася: «пияк-скандаліст», «шахрай», «ледар». Визначення короткі, але влучні.
Якось Віра Сергіївна зупинилася на одному кандидатові – погляд уп’явся в анкету, пальці стиснулися в кулаки.
Андрій придивився до чоловіка – той самий, кому він продав будинок! Ігор завмер, дивлячись на жінку біля Андрія, хмурився, нервово стискаючи в руках шапку. Дружина наказала йому знайти роботу, бо вже досить на її шиї сидіти. Лісопилка здавалася непоганим варіантом – робота вахтовим методом, платня гідна. Він і подумати не міг, що зустріне тут матір – думав, її давно немає.
Запала тиша. Андрій простягнув руку за листком. Віра Сергіївна швидко написала кілька слів і вибігла з кабінету. Ігор криво посміхнувся – ясно, що візьмуть, мати ж слово замовить, та й видно, що вона тут не остання людина.
Андрій пробігся очима по листку й важко глянув на претендента:
– «Погана людина», – прочитав уголос, а тоді махнув рукою, наче відганяючи набридливу муху. – Геть звідси! Думці мами я звик довіряти.
