Тишу невеликої, але затишної квартири, залиту тьмяним осіннім сонцем, розірвав наполегливий, владний дзвінок у двері. Він звучав так гучно й настирливо, ніби хтось не просто кликав з вулиці, а відчайдушно стукав у саме серце цього тихого ранку, вимагаючи уваги. Здавалося, цей трезвін відлунював у кожній порошині, що кружляла в повітрі, й у свідомості Тані, яка намагалася сховатися від світу та власного дивного болю.
Вона ледве піднялася з ліжка, цілий день пролежавши, закутавшись у ковдру з головою. Живіт тягнуло й нило, немов чиясь невидима рука стискала його холодними пальцями зсередини. Від учора не відпускало. За всіма підрахунками й календарями до такого ще було рано, і від цього страх лише зростав. Викликати швидку боязко — а раптом це дрібниці: нерви, втому чи нетравлення? Приїдуть лікарі, подивляться з докором і скажуть: «Молода ще, панікувати зарано». Тож вона терпіла, сподіваючись, що досить просто відлежатися, й біль мине.
Дзвінок повторився — різкіший, нетерплячий, майже сердитий. Таня, зігнувшись від болю внизу живота, почвалала до дверей, опираючись на стіни. «Хто ж це такий настирний? – майнуло в голові. – Ніхто ж не дзвонив, не попереджав». Долоня тремтіла, коли вона повертала ключ у замку. І одразу ж завмерла: серце закалатало, у горлі пересохло.
На порозі стояла мати — Анна Дмитрівна. Сувора, зморена дорогою, зі зсунутими сивими бровами. Приїхала з далекого села, за триста кілометрів, без дзвінка, без попередження.
— Мамо?.. — прошепотіла Таня, голос зрадницьки здригнувся. — Ти… ти як тут?.. Мамо, а в мене ось… Я ж не встигла тобі сказати…
Вона хотіла зробити крок, щоб впустити її, та раптом гострий біль пронизав усе тіло. Таня скрикнула й схопилася за живіт. І в ту ж мить відчула, як тепла волога потекла по ногах, залишаючи калюжу на світлій підлозі.
— Ой, мамочко!.. — це був уже не крик, а стогін розгубленості й страху. Вона безпорадно пригорнулася до стіни, дивлячись на все це, ніби з боку. «Невже це води? Але ж так рано…»
Анна Дмитрівна миттєво відкинула важкі сумки з гостинцями, рвучко зачинила двері й відрізала доньку від сторонніх очей.
— Таню, доню, це що ж таке?.. Ну ходімо, лягай швидше! А чоловік твій де? Де він зараз? — її голос тремтів, хоча звично був твердим і владним.
— У відрядженні!.. — скрегочучи зубами від нового спазму, прошепотіла Таня. — Мамо, телефон! Там, на столі! Викликай швидку!
Мати схопила мобільний і вклала доньці в руку.
— Сама набирай, я в цих ваших міських штучках нічого не тямлю! Швидше!
Лікарі приїхали майже миттєво. Досвідчений фельдшер коротко констатував:
— Води відійшли, почалися пологи. Терміново в пологовий!
Коли Таню вже клали на ноші, вона встигла крикнути матері:
— Ключі на тумбочці! Я подзвоню, мамо, як тільки щось буде! Не хвилюйся!
— А куди дзвонити? В який пологовий тебе повезуть? — розгублено вигукнула Анна Дмитрівна, і голос її зірвався на тонку дитячу нотку.
— У дванадцятий! — відказав один із медиків, і двері ліфта зачинилися, відвозячи Таню в невідомість.
Анна Дмитрівна залишилася серед чужих стін, де на фото усміхалася її донька з незнайомим хлопцем. Вона приїхала сюди, піддавшись раптовому імпульсу. У селі все частіше цікавилися: «Ну що, Нюро, де твоя Таня? Совсім зазналася? Чого ж не навідується?» І вона відповідала гордо: «Все добре в Тані, щодня спілкуємось! Жених у неї, скоро весілля!»
Та язиката Зіна лише хмикала: «Ой, скоро… Та вже рік, як ти про те весілля балакаєш. Не до добра це».
І тоді Анна Дмитрівна не витримала — зібралася й поїхала сама…
Без попередження. Приїду — і все дізнаюся сама. Бо й справді виходить, що Таня щось приховує. Занадто вже вона добра, м’яка, у батька свого, покійного Григорія, вдалася. Будь-якого кривдника від себе відштовхне, аби тільки скандалу уникнути. А материнське серце нило, тривожилося й відчувало біду. Хто ж, як не мати, має прийти на допомогу?
І ось вона тут. А донька її — сама, у болю та страху, без жодного нареченого поруч. Гірше того — той у відрядженні, коли його жінці так зле? Це вже не порядок. І навіть не просто недогляд — це обман.
Наступного ранку задзвонив телефон. Таня, вже спокійна й сяюча від щастя, щебетала в слухавку:
— Ма-а-а-м! У мене дівчинка народилася, уявляєш? Здорова, гарненька! Все добре, мамо, слава Богу, що ти приїхала. Я ж від болю ледь не знепритомніла прямо у передпокої. Якби впала, що тоді? А ти приїхала, і все одразу стало добре!
— Ти мені зуби не заговорюй, Тетяно! — намагалася строго відповісти Анна Дмитрівна, але серце її шалено калатало від радості. Онука! У них із Гришею — онучка! Та житейська сувора правда брала верх. — А батько де? Невже наша внучка сиротинкою рости буде, без тата? Хіба ж так тепер заведено? Щоб без весілля, без чоловічого плеча жінка життя влаштовувала? Не по-людськи це, Тетяно… Сором!
— Мам, у неї оченята такі голубі, просто як у тебе! — перебила її Таня, намагаючись перевести розмову. — Кажуть, якщо темно-голубі — то потім стануть карими. А як світло-голубі — то вже й лишаться такими. Мам, я тобі потім все-все розповім, добре? — у голосі її прозвучали нотки болю й прохання, і серце Анни Дмитрівни не витримало. Як можна сердитися на рідну дитину, ще й у такий момент?
— Ну гаразд, потім, — здалася вона. — Кажи краще, що готувати доні? Які у вас там порядки?
Таня пожвавішала, заговорила про пакет на виписку, про речі, які заздалегідь нагладила. Анна Дмитрівна слухала, а сама думала про важку долю своєї дитини. Вони з Григорієм і уявити не могли, що їхня тихенька, слухняна відмінниця стане матір’ю-одиначкою. Ох, не гадали. Але життя завжди підносить несподіванки, і далеко не завжди приємні.
А вранці знову задзвонив дзвінок у двері. Анна Дмитрівна насторожено відчинила. На порозі стояв молодий чоловік, високий, приємний на обличчя, з величезним букетом квітів і щирою усмішкою.
— Доброго дня, я до Тані. Вона вдома?
— То це ти з відрядження повернувся, голубчику? — одразу випалила Анна Дмитрівна, змірявши його з голови до п’ят уважним поглядом. — Прийшов, не закурівся. Що мовчиш? Вгадала? Довго ж ти там, у своїй «командировці», пробув! Ну, заходь, раз прийшов, усе розкажеш.
Парубок ніяково всміхнувся, та очі його були щирі й добрі.
— У відрядженні? Можна й так сказати… У дуже довгому й складному. Ми з Танею понад пів року не бачилися. Вона мене вигнала, ми тоді сильно посварилися. Я винен, хотів грошей до весілля заробити, а все вийшло боком. Але тепер усе змінилося, і мені конче потрібно з нею поговорити. Ви ж мама Тані, так? — він навіть засміявся. — От це теща мені випаде, якщо Таня погодиться заміж за мене! Мене Костянтином звати. А Таня скоро буде?
Анна Дмитрівна примружилася, вдивляючись у його обличчя.
— То ти й справді нічого не знаєш? Не чув, що сталося за час твоєї «командировки»?
Обличчя Кості відразу затьмарилося, усмішка зникла.
— Як це — не знаю? Там щось серйозне? Вона… Може, Таня за іншого вийшла? — сказав він так щиро і з таким болем, що Анна Дмитрівна одразу зрозуміла: цей хлопець кохає її доньку по-справжньому.
— Бачу я, що довго тебе не було! Заходь, сідай і все як є розповідай, — сказала вона вже лагідніше.
Костя зайшов, сів на край стільця і почав довгу сповідь. Він розповів, як його підставив колега у ріелторській конторі, підкинувши в машину сумку з грошима, видуреними в стареньких. Як ішло слідство і як він, зрештою, довів свою повну невинність. Він говорив, а Анна Дмитрівна слухала, і серце підказувало їй: правда на його боці. Він не злодій. Він — жертва.
І вона прийняла рішення. Єдине правильне.
…Тетяна виходила з пологового будинку, ніжно тримаючи на руках маленький рожевий згорток. Вона жмурилася від яскравого, майже весняного сонця і шукала очима маму. Та передала їй речі й наказала чекати біля виходу. І щоб Таня не дивувалася.
І вона побачила. Поруч із мамою стояв… Костя. Той самий, через якого було стільки сліз і болю. Той, у якому вона розчарувалася і якого боялася.
— Таню, ми тут! — гукнула Анна Дмитрівна.
Таня застигла, відчуваючи, як підкошуються ноги.
— Мамо! Що він тут робить? — прошепотіла вона.
— Тільки мовчи! — суворо, але з любов’ю відповіла мати. — Костя відвезе нас додому й там усе пояснить. І пробуй йому не повірити! Кращого тата для нашої Полінки не знайти. Погризлися ви… А тепер миріться. Бо тепер у вас є дитина — найважливіше у світі створіння!
— Мамо, ти нічого не розумієш! — намагалася заперечити Таня, очі її наповнилися слізьми. — Костя втягнутий у страшну справу, він стареньких обманював, це підло й низько!
— Це ти нічого не розумієш, доню! — перебила її Анна Дмитрівна. — Їдемо додому. Там він усе розповість. І я йому вірю. — У її голосі прозвучала така впевненість, що Таня безсило опустила голову й мовчки пішла за ними.
Дома, уклавши Полінку у колиску, Таня вийшла до вітальні. Костя сидів на дивані й мовчки дивився на неї.
— Ти ж пам’ятаєш, у чому мене звинувачували? — тихо запитав він.
— Таке не забувається. Участь у шахрайській схемі. Ви стареньких обдурювали, квартири відбирали! — голос Тані тремтів.
— І ти повірила? — його очі були сповнені болю. — Чому ти одразу повірила поганому? Чому не дала мені пояснити? Я нічого не знав! Мене підставили! Тільки потім я зрозумів і все розповів слідчим! А ти вигнала мене! Але дивися… — він дістав офіційний документ. — Постанова про закриття справи. За відсутністю складу злочину. Я невинний, Таню.
— А сумка? З грошима? Я ж бачила її! У чесної людини таких грошей бути не може!
— То була не моя сумка! Я лише погодився допомогти. Довірився тому, кого вважав другом. І він зробив мене крайнім. Я ніколи нікого не обманював! Невже ти досі не зрозуміла, хто я?
У кімнату увійшла Анна Дмитрівна з тацею.
— Ну що, батьки, довго ще будете сперечатися? Пора вечеряти! Таня, у тебе чоловік із довгого й тяжкого випробування повернувся, живий, здоровий і виправданий! А ти його допитуєш! Подивися на нього! Він тебе кохає і чесний! Саме таких і підставляють, бо довіряють людям! Ех, діти… Що б ви без мене робили!
Вона залишила їх самих, а вони сиділи поруч — знову разом, знову одне для одного.
…Анна Дмитрівна повернулася у село окриленою.
— Гриша, у нас онучка! Полінка! — вигукнула вона.
— Онучка? — здивувався чоловік. — А як Танюша?
— Було важко, та тепер усе добре. У нас прекрасна онучка і золотий зять! Вони вже розписалися тихо, без нас. А справжнє весілля ми відгуляємо тут, у селі! Щоб усі бачили, яке у нас щастя!
А в міській квартирі, у вечірній тиші, сиділи в обіймах Таня і Костя. У колисці сопіла їхня Полінка.
— Ох, і пощастило ж мені з тещею! — прошепотів Костя, цілуючи волосся дружини. — Вона не відштовхнула, а допомогла. Я все життя їй завдячуватиму.
І хоч життя було непростим, вони були разом. Бо материнське серце завжди відчуває і завжди рятує.
