Ніна Петрівна стояла посеред новенької однокімнатної квартири й намагалася зрозуміти, куди зникли останні тридцять років її життя. Здавалося, лише вчора вони з Віктором переїхали у простору трикімнатну квартиру, а тепер від тієї щасливої епохи залишилися тільки фотографії в альбомі та ваза, подарована на срібне весілля.
— Мамо, ну як тобі? Затишно, правда ж? — крутився навколо Сергій, її син, гордо демонструючи переваги «компактного житла».
— Так, синочку, добре, — відповіла вона, хоча в душі все стискалося від думки, що тепер її ціле життя вмістилося у тридцяти квадратних метрах.
— І найголовніше — жодних зайвих кімнат! Навіщо тобі одній стільки місця? Тільки пилюку збирати, — виголошував Сергій із таким ентузіазмом, ніби робив матері велику послугу.
Ніна Петрівна кивала і посміхалася. Що їй було пояснювати, що в тих «зайвих кімнатах» жили спогади: про чоловіка, про сімейні свята, про онуків, які приїжджали на канікули.
— А різницю ми вклали у будинок, — продовжував Сергій. — Ти ж бачила проект? Два поверхи, тераса, гараж на дві машини!
— Чудово, — промовила Ніна Петрівна і повернулася до вікна, щоб син не побачив сліз, що зрадливо блиснули в очах.
За тиждень після переїзду Сергій приїхав разом із дружиною Ларисою і великою коробкою.
— Мамо, це тобі! — урочисто виголосив він, затягуючи коробку на кухню.
— Посудомийна машина, — пояснила Лариса, поправляючи бездоганну зачіску. — Остання модель! Економить воду, електроенергію і головне — час!
Ніна Петрівна дивилася на коробку, яка зайняла половину її крихітної кухні, і не знала, що відповісти.
— Навіщо мені? Я ж одна…
— Як це навіщо? — здивувався Сергій. — Щоб руки не псувати! Щоб час економити!
— На що його економити? — ледь не вирвалося в Ніни Петрівни, але вона стрималася.
Встановлення посудомийки перетворилося на справжню пригоду: довелося пересунути холодильник, пожертвувати тумбочкою з каструлями та сковорідками.
— Нічого, мамо, зате тепер у тебе все як у людей! — радів Сергій, підключаючи шланги.
Коли вони поїхали, Ніна Петрівна сіла на табурет і довго дивилася на блискучі дверцята нової машини. У старій квартирі така б посудомийка чудово вписалася б у простору кухню, де вони з Віктором вечорами пили чай.
— Дожилися, Вітю, — сказала вона вголос. — Син квартиру розміняв, собі будинок будує, а мені — посудомийку подарував.
Вперше вона наважилася запустити машину лише через три дні. Завантажила дві тарілки, чашку та вилку — увесь посуд, що накопичився за день. Машина гуділа цілих дві години, перемиваючи ці чотири речі.
— Оце так економія, — хмикнула Ніна Петрівна.
Щоразу, натискаючи кнопку «пуск», вона згадувала свою стару кухню. Там можна було запросити подруг на чай, спекти пиріг, і не переживати, що ненароком зачепиш щось ліктем.
Сергій телефонував регулярно, завжди цікавився:
— Як там наша помічниця? Працює?
— Працює, синочку, дякую, — відповідала Ніна Петрівна.
Вона не говорила, що блискуча машина стала для неї символом усього втраченого — тієї великої, повноцінної частини життя, що залишилася за межами цієї однокімнатної квартири.
Минуло пів року, і Сергій подзвонив з радісною новиною:
— Мамо, ми добудувалися! Цими вихідними справляємо новосілля! Приїдеш?
— Обов’язково, синочку, — відповіла Ніна Петрівна і після дзвінка довго дивилася на посудомийку.
Будинок Сергія виявився саме таким, яким він його описував — великим, з просторими кімнатами, широкою терасою і гаражем. Кухня була розміром із половину нинішньої квартири Ніни Петрівни.
— Ну як тобі? — гордо запитав Сергій, показуючи кожен куток.
— Гарний будинок, — відповіла вона. — А посудомийка у вас де?
— Ще немає, — знітився Сергій. — Усі гроші пішли на ремонт. Купимо наступного місяця.
— Не треба купувати, — усміхнулася Ніна Петрівна. — У мене для вас є подарунок…
Вона кивнула таксисту, що чекав біля воріт. Той швидко відкрив багажник свого «Ларгуса» й витяг знайому коробку з посудомийною машиною.
— Це що таке? — розгублено запитав Сергій.
— Твій подарунок, синку. Повертаю. На моїй кухні для такої розкоші місця немає. А у вас тут простір — якраз стане в пригоді.
Сергій розгублено переводив погляд з матері на коробку.
— Але ж, мамо, ми ж тобі дарували…
— А я вам дарую, — твердо сказала Ніна Петрівна. — Закон збереження подарунків ще ніхто не скасовував.
Лариса, яка стояла поряд, прижмурилась і, насмішкувато посміхаючись, мовила:
— Сергію, може, мама натякає, що хоче до нас переїхати? У нас же гостьова кімната пустує.
Ніна Петрівна довго й уважно подивилася на невістку:
— Знаєш, Ларисо, в нашому віці переїзд — це як пожежа. Я свою вже пережила.
— Але мамо, — почав Сергій.
— Як казав Конфуцій, «Не роби іншому того, чого не бажаєш собі», — перебила його Ніна Петрівна. — Хоча, можливо, це й не Конфуцій говорив, а твій батько. Він любив розумні вислови.
Увечері, коли всі розійшлися, Сергій підсів до матері.
— Мамо, ти образилася через квартиру?
— Ні, синочку, — спокійно відповіла вона. — Просто іноді корисно відчути, як це — отримати непотрібний подарунок, що займає половину твого життєвого простору.
Сергій мовчки опустив очі.
— Розумієш, — продовжила Ніна Петрівна, — колись твій батько сказав: «Дім — там, де є місце для твоїх книжок». А в моїй новій квартирі довелося віддати половину бібліотеки.
— Я не подумав, — винувато промовив Сергій.
— Отож, — кивнула Ніна Петрівна. — Не подумав.
Минув місяць, і Сергій приїхав до матері з новою пропозицією.
— Мамо, ми з Ларисою вирішили переробити веранду. Там буде окремий флігель: кімната, окремий вхід, власна кухня, і при цьому — ми поруч. Переїдеш?
— А моя квартира?
— Здамо. Гроші підуть тобі на кишенькові витрати.
Ніна Петрівна усміхнулася:
— Знаєш, у твоєму віці починаєш розуміти, що справа не в квадратних метрах, а в повазі. Я подумаю над твоєю пропозицією.
Коли флігель був готовий, Ніна Петрівна таки переїхала. Нове житло було не таким великим, як колишня трикімнатна квартира, зате значно зручнішим за її теперішню однушку. І найголовніше — з окремим входом.
На новосіллі Сергій урочисто вкотив знайому коробку.
— Мамо, це тобі.
Ніна Петрівна розсміялася:
— Знову посудомийка?
— Ні, — усміхнувся Сергій. — Це книжкові полиці. Татусеві книги повертаються додому.
Увечері, розставляючи книги на нових полицях, Ніна Петрівна думала про те, як дивно влаштоване життя. Іноді потрібно щось втратити, щоб ті, хто поруч, зрозуміли справжню цінність.
А посудомийна машина так і залишилася у Сергія з Ларисою. Кажуть, працює справно. І щоразу, коли Лариса вмикає її, вона згадує той урок, який дала їй свекруха.
