Уляна Олександрівна вже давно не дивувалася тому, що трирічна Маша блукає під’їздом зовсім одна. Спочатку вона намагалася поговорити з її матір’ю, Світланою. Навіть ходила до сусідів, намагалася достукатися — та марно. Ніхто її не слухав, а одного разу ледь не накинулися з кулаками.
— Йди звідси! І не сунь носа, куди не просять! — кричала Свєтка. Вона була зовсім молодою, ніде не вчилась, жила як доведеться. Завагітніла рано, народила доньку, Машу. Чим вони харчувалися і за які гроші існували — для Уляни Олександрівни залишалося загадкою.
Щодня Свєтка влаштовувала гулянки з новими кавалерами, і Маша була зайвою на цьому «святі життя».
Ось і того вечора дівчинка сиділа на брудній підлозі біля стіни, щось стискаючи в маленьких долонях.
Будинок був невеликий — всього п’ять квартир. В одній ніхто не жив, іншу орендував самотній чоловік, у третій доживала віку старенька бабуся. Нікому не було діла до Маші, крім Уляни Олександрівни.
— Машо, чого ти тут, босоніж? Надворі ж зима! — жінка підійшла до дитини й помітила в її руках шматок черствого сухаря. Маша злякалась і швидко сховала його за спину — аби не забрали. — Знову мамка гуляє? Ну що з тобою робити? Напевно, ніжки вже замерзли…
Дівчинка згорнулась у клубочок, стала схожа на маленького горобчика. Уляна Олександрівна не змогла пройти повз. Її серце розривалося від жалю до дитини. Особливо боляче було дивитися на те, як Маша дивилась на її сумку. Там лежали продукти з магазину. Жінка жила скромно, але вдома завжди були свіже молоко та хліб.
Маша ще не говорила виразно, але дуже хотіла молока. Вона пам’ятала, як мама якось дозволила їй випити цілу склянку — тоді мама була доброю. А потім все змінилося. Прийшли чужі дядьки, і Маша стала непотрібною. Вона боялась людей, тому тікала з дому і ховалась у під’їзді. А коли ставало зовсім холодно, грілася біля батареї та їла те, що знаходила біля смітника або те, що залишалося після маминих гостей. Іноді сива добра жінка щось їй приносила. Як і цього разу.
— Голодна, бідолашна… Ну ходімо, хочеш молочка? Або каші?
Дівчинка хотіла. І тому несміливо рушила слідом за Уляною Олександрівною. Уже за кілька хвилин перед нею стояла велика склянка теплого молока. Точно така, як у мами. А ще на столі було стільки всього, що, здавалося, Маша не зможе зупинитися — їла все, до чого дотягувалась, а Уляна Олександрівна тільки хитала головою, і по її щоках бігли сльози. Маша не розуміла, чому вона плаче. Але знала, що їй самій іноді теж дуже хочеться — та вона боялася. Бо мама забороняла «скиглити».
Свєтка взагалі багато чого забороняла. Особливо, коли в домі були чужі чоловіки. Їм не подобалось, що Маша крутиться під ногами. Часом її зачиняли в комірчині. А бували дні, коли вона сама тікала. Одного разу її навіть забули надворі. Було дуже холодно й страшно, але зранку мама таки прийшла. Сварилася, кричала, але Маша була щаслива. Вона любила маму, бо вдома було тепло.
А у квартирі Уляни Олександрівни було не тільки тепло, а й затишно. Маша ще не знала, що таке затишок, але відчувала — у домі, де тихо, смачно пахне їжею і тебе годують, не може бути зла. І вона подумала, що якби її мама була такою ж доброю, як ця жінка, то вона була б найщасливішою дитиною у світі.
Уляна Олександрівна вийшла з кухні. Вона вирішила дістати вовняні шкарпетки, які колись в’язала для свого внука. Коли ж повернулась — побачила, як Маша, прихилившись до столу, заснула, поклавши голову на свої маленькі брудні рученята.
— Ну за що їй таке життя? Чому їй така мати дісталась?! — зітхнула жінка, дивлячись у стелю, ніби чекала відповіді згори. Але замість відповіді пролунав дзвінок у двері, а за ним — лайка на сходах.
Це згадала про доньку «мамаша».
— Машка в тебе? — загарчала Свєтка.
— В мене.
— Прийшла побиратись… — з презирством кинула Свєтка. — Віддай її сюди, сама виховуватиму!
— Тебе б виховати як слід! — не витримала Уляна Олександрівна. — Дитина голодна, їсть з підлоги! Поки ти мужиків міняєш, як рукавички!
— Не твоє діло! — зірвалася Свєтка. Від її голосу Маша прокинулась і вийшла в коридор.
— Мамо… — тихенько прошепотіла дівчинка, побачивши матір. Вона зраділа, що про неї згадали, але боялася. А та схопила її за руку й потягнула додому.
— Я повідомлю, куди слід! — крикнула їм услід Уляна Олександрівна.
Свєтка мала намір «провчити» неслухняну доньку, але заснула на підлозі. А вже зранку Уляна Олександрівна дізналась про лихо, що трапилося з сусідкою через її розгульний спосіб життя.
— А Маша?! Дитина?! Що з нею?! — затремтів голос жінки.
— Знайшли у комірчині, — зітхнув лікар. — Жива.
— Дякувати Богу! А куди ж її?
— Куди сиріт зазвичай і визначають… Шкода малу, але, зважаючи на те, що творилось у них вдома, в притулку їй буде краще. Ви, бува, не знаєте, чи є в Світлани родичі?
Уляна Олександрівна похитала головою, а потім згадала жінку, яка колись жила в їх квартирі. Здається, Свєтка називала її бабусею. Та бабуся спілкувалась із сусідкою з першого під’їзду. Уляна Олександрівна розповіла про це працівниці соцслужби, і ті почали пошуки.
Після чималих зусиль вдалося знайти номер бабусі Світлани. Та виявилась цілком при тямі, жила в іншому місті й погодилась приїхати, аби владнати справу з правнучкою.
А Уляна Олександрівна умовила соціальну працівницю дозволити тимчасово лишити Машу у себе.
Дівчинка була перелякана, бліда. Не розуміла, чому мама мовчить, більше не лається. Не розуміла, чому дорослі жінки дивляться на неї і плачуть.
— Ходімо, Машенько, — лагідно покликала Уляна Олександрівна. — Я тебе нагодую.
Маша помовчала, а потім несміливо простягла ручку й пішла за доброю жінкою. Вона пам’ятала, що в тій квартирі тепло і пахне їжею. Тієї ночі вона міцно спала на м’якій подушці, а зранку її нагодували манною кашею до схочу.
Через два дні приїхала її прабабуся. Вона довго зітхала, побачивши правнучку, хоча Уляна Олександрівна придбала їй гарненьку сукенку і навіть заплела косичку.
Маші не хотілося покидати той теплий дім. Вона боялась, що її знову виштовхають у під’їзд. Але нова бабуся подарувала ляльку й пообіцяла, що тепер усе буде добре. Потім обійняла її міцно, вдягла теплу курточку й забрала з собою у велике місто, на великому поїзді. І з того часу Маша більше не плакала. Не тому, що боялася — а тому, що бабуся своє слово стримала.
