Сонце палало в калюжах, мов розплавлене золото, і Маша мимоволі мружилася, крокуючи по мокрому асфальту.
– У п’ятницю буду, – кинула Катя по телефону, і її голос дзвенів, як скляний дзвіночок. – Ми вдвох.
Маша завмерла. Катя приїде не сама. Вона приїде з Олегом. Тим самим Олегом, який колись обіцяв Маші зірки з неба, а потім пішов до її молодшої сестри. П’ять років вони будували плани, мріяли про дітей, про будиночок біля річки, а потім він просто зник. Наче її життя було чернеткою, яку можна зім’яти й викинути.
У Маші та Каті були різні батьки. Мамин перший шлюб розпався, коли Маші ледве виповнився рік.
— Не зійшлися характерами, — ухильно відповідала мама, коли Маша намагалася дізнатися подробиці.
Пізніше батько розповів, що мама ще тоді зустрічалася з іншим — Павлом, батьком Каті. Вона сама пішла з родини, ніби стрибнула в омут із головою, готова хоч завтра тікати до РАЦСу. Павло тягнув, не поспішав розлучатися — у нього був бізнес, пов’язаний із родиною дружини, і він боявся все втратити. Але коли мама завагітніла Катею, вибору вже не було.
Коли Катя забрала в Маші Олега, мама стала на бік молодшої. Вона завжди її захищала — талановиту, яскраву, з її картинами, які виставлялися в галереях, з її блискучим життям, повним світла й оплесків. А Маша? Вона була звичайною вчителькою літератури, вічно з потріпаними книжками під пахвою, з її тихими вечорами і сірими светрами.
Маша сподівалася, що їй вдасться уникнути зустрічі з Олегом. І, якщо чесно, з Катею теж. Підписати документи, поділити спадщину — і все. Бабусин дім, той самий, із запахом лаванди й рипучою верандою, дістався сестрам навпіл. Бабуся до останнього вірила, що зможе їх помирити. Маші боляче було навіть думати про продаж будинку. Їй снилося, як вона блукає кімнатами, шукає бабусин голос, але щоразу натикається на нескінченні коридори, яких у реальності ніколи не було.
— Я підготую будинок, — сказала Маша в слухавку. — Ключ під ґанком.
— У мене свій, — відповіла Катя. — Побачимось?
У четвер Маша поїхала в село. Автобус гуркотів, мов старий паротяг, а вона рахувала ліхтарі за вікном — рівно дев’ять, перш ніж він зупинився. Замок заїло, довелося смикати ключ, бурмочучи прокльони. Ставити новий замок не хотілося — хай Катя намучиться.
У будинку пахло чужим: парфумами з нотками квітів, щойно звареною кавою й підгорілими тостами. Маша відразу зрозуміла — Катя вже тут. Біля порога стояли її туфлі: смарагдові на підборах, червоні з бантиками й кремові, ніби зі сторінки казки про Попелюшку. Поруч стояли Машині черевики — чорні, потерті, наче з іншої епохи.
— Привіт! — Катя вискочила з кухні, її голос бринів, як завжди. — Ми приїхали трохи раніше!
Вона не обійняла Машу, тільки блиснула усмішкою. Її волосся сяяло, як у глянцевому журналі, а Маша мимоволі згадала про свої тьмяні пасма, які постійно лізли в очі. Слідом з’явився Олег — у його волоссі вже пробивалась сивина, обличчя схудло. Він кинув коротке:
— Привіт, — і відвів погляд.
— Я ж хотіла все підготувати… — пробурмотіла Маша. — Але, здається, ви вже все зробили. Я, мабуть, поїду?
— Та ну, залишайся! — махнула рукою Катя. — Чаю вип’ємо.
Маша нехотя потяглася на кухню. Катя заварила чай у бабусиному чайнику з ромашками, жваво розповідала про затори, нового ріелтора, свою останню виставку, де її картину купив якийсь колекціонер із Пітера. Олег мовчав, пив каву зі старої чашки з тріщиною і втуплено дивився в стіл. Маша помітила: вони з Катею не обмінялися жодним словом, жодним поглядом. Невже між ними щось не так? Їй мало б бути приємно, але чомусь стало тужно.
Вибравшись із дому, Маша сіла в автобус. Усередині пахло бензином і мокрим одягом. На півдорозі їй стало зле, вона вийшла раніше й вирішила пройтись пішки. Весна в місті здавалася чужою: парочки з мімозами, сміх, яскраві вітрини. Маша почувалася тінню серед цього сяйва.
На розі грав саксофоніст. Зазвичай вона проходила повз, але сьогодні зупинилась. Мелодія чіпляла, вела за собою. Поруч з музикантом товпилися люди, і раптом дівчина з фіолетовими косичками мало не збила Машу з ніг.
— На майстер-клас? — запитала вона, кивнувши на вивіску «Студія «Лаванда»».
— Я не вмію малювати, — відмахнулась Маша.
— Навчать! — підморгнула дівчина. — Пішли?
Маша, й сама не знаючи чому, штовхнула двері студії. Всередині пахло фарбами й деревом. Вона чекала, що її виженуть, але майстер — літній чоловік із добрими очима — показав на вільний мольберт.
— Вперше? — почувся голос поруч.
Чоловік із темною борідкою і жартівливими очима поправляв полотно.
— Так, — буркнула Маша. — Я — Маша.
— Ілля, — посміхнувся він.
Вони малювали мімози. У Маші виходили якісь жовті плями, але їй подобалося. Після заняття Ілля запропонував зайти в кафе. Вони пили чай з бергамотом, ділили тірамісу і сміялись із того, що ніхто не знає, чому студія називається «Лаванда».
— Прийдеш ще? — запитав Ілля, проводжаючи її додому.
Маша кивнула, відчуваючи, як горять щоки. Він її не поцілував, але його усмішка залишалася з нею до самого вечора.
У п’ятницю знову зателефонувала Катя.
— Повечеряємо? Тільки ти й я.
Маша не хотіла, але погодилась. Катя, як завжди, говорила лише про себе: про галереї, критиків, новий проєкт. Маша кивала, але думала про мімози та про те, як Ілля кумедно морщив носа, пробуючи чай.
У кінці вечері Катя раптом замовкла й сказала:
– У нас із Олегом усе летить шкереберть. Я була впевнена, що це кохання, але… Він хоче дітей, а я ще не готова.
Маша не знала, що сказати. Розмова про Олега боліла, але вона мовчки кивнула, уявляючи, як би могла скластися її доля, якби все пішло інакше.
У суботу Маша взялася до прибирання, ставила в духовку яблучний пиріг, коли хтось подзвонив у двері. На порозі стояв Олег.
– Пройдемось? – запитав він.
Маша глянула на батька, той тільки буркнув:
– Молока прихопи.
Вони йшли мокрими вулицями, мовчали.
– Ти змінилася, – сказав Олег. – Добре виглядаєш.
– А ти виглядаєш виснаженим, – чесно відповіла Маша.
– Катя… – зітхнув він. – Вона як буря. Зносить усе на своєму шляху.
– Пробач мене, – несподівано вимовив він. – Я був дурнем. Думав, що кохаю її. А тепер… сам не знаю.
Маша мовчала. Хотілося кричати, але вона лише ледь помітно кивнула. Молоко в магазині вона так і не купила.
У неділю подзвонила Катя.
– Я передумала продавати будинок, – повідомила вона. – Це ж бабусин. Шкода.
Маша напружилася, відчуваючи якийсь підступ.
– Коротше, я переоформлю його на тебе. Мені він не потрібен. Я тут, у своїх підборах, як пінгвін у пустелі.
– Ти серйозно? – Маша не повірила в почуте.
– Ага. Заїдь увечері, посидимо. Вина вип’ємо. Олег поїхав, тож будемо без нього.
Вечір минув несподівано тепло. Вони згадували бабусю, дитинство, як бігали по саду, як вона навчала їх пекти пироги. Миритися не стали, але ніби стали ближчими.
У понеділок оформили дарчу. Маша проводжала Катю на вокзал, а потім поверталась додому пішки. Місто дихало весною: запах кави з вуличних кав’ярень, сміх перехожих, аромат свіжої здоби. І раптом Маші захотілося всього й одразу: пірнати в басейн, малювати мімози, сміятися з Іллею, поки фарба не вкриє пальці. Вона зупинилася біля вітрини булочної, вдихнула аромат круасанів і усміхнулася.
Наступного тижня вона повернулася до «Лаванди». Ілля був там — з тією самою усмішкою. Вони малювали захід сонця, і Маша вперше відчула, що її тіні минулого розчиняються в барвах нового дня.
