Уляна Олександрiвна вже не дивувалася, що трирiчна Маша часто сама блукає пiд’їздом. Спочатку вона намагалася напоумити її матiр, Свiтлану. Навiть ходила до сусiдiв, намагалася «достукатися», але її нiхто не слухав, а одного разу їй навiть пригрозили.
— Забирайся! I не лiзь не в своє дiло! — кричала Свiтлана. Вона була ще дуже молодою, не вчилася i вела легковажний спосiб життя. Народила доньку випадково й особливо про неї не дбала. На що вони жили, для Уляни Олександрiвни було загадкою.
Свiтлана щодня приводила додому нових залицяльникiв, i Маша була зайвою на цьому «святi» життя. Тож того вечора дiвчинка сидiла на бруднiй пiдлозi пiд’їзду, щось стискаючи в руках.
Будинок, де вони жили, був невеликим, усього п’ять квартир. Одна пустувала, другу винаймав самотнiй чоловiк, у третiй мешкала немiчна бабуся. Машею нiхто не цiкавився, окрiм Уляни Олександрiвни.
— Маша… що ти тут сидиш боса? Надворi зима! — жiнка пiдiйшла до дiвчинки i побачила у неї в руках шматок сухаря. Маша злякалася i сховала його за спиною, щоб не вiдiбрали. — Знову твоя мама десь пропала? Ну що за лихо? I що менi з тобою робити? Ноги ж замерзли, мабуть…
Дiвчинка стиснулася в клубочок i стала схожа на маленького горобчика. Уляна Олександрiвна не могла пройти повз. Серце її розривалося вiд жалю. Вона помiтила, як Маша з надiєю дивиться на її сумку, наповнену продуктами. Жiнка жила скромно, але в неї завжди було свiже молоко i хлiб.
Дiвчинка ще погано говорила, але їй дуже хотiлося молока. Вона пам’ятала, як одного разу мама дала їй випити цiлу склянку, i тодi була доброю. Але потiм усе змiнилося. В будинку з’явилися чужi чоловiки, i Маша стала зайвою. Вона боялася людей, тому часто вiд них ховалася. А коли було дуже холодно, грiлася бiля батареї i їла те, що знаходила бiля смiтника або залишалося вiд маминих гостей. Iнодi добра сива жiнка приносила їй їжу. Як i зараз.
— Голодна… ну, ходiмо. Молочка хочеш? Чи кашу?
Дiвчинка несмiливо пiшла за Уляною Олександрiвною. А через кiлька хвилин перед нею вже стояла велика склянка теплого молока. Так само, як колись у мами. А ще на столi було стiльки всього, що здавалося, Маша нiколи не зможе наїстися. Вона жадiбно їла, а Уляна Олександрiвна мовчки дивилася на неї, i по її щоках котилися сльози. Маша не розумiла, чому вона плаче, але їй самiй теж часто хотiлося заплакати. Тiльки мама забороняла їй нити.
Свiтлана забороняла їй багато чого. Особливо, коли приходили чужi чоловiки. Вони не любили, коли Маша була поруч. Часом її зачиняли в комiрчинi, а iнодi вона сама тiкала. Якось її навiть забули надворi. Було страшно i холодно, але вранцi мама таки прийшла i забрала її додому. Вона дуже сварилася, але Маша все одно була рада, бо любила маму. А вдома було тепло.
Та в Уляни Олександрiвни було не просто тепло, а ще й затишно. Маша поки не знала, що це означає, але вiдчувала, що там, де тихо, смачно пахне їжею i де тебе годують, не може бути зла. Вона подумала, що якби її мама була такою доброю, як ця жiнка, вона була б найщасливiшою дiвчинкою у свiтi!
Уляна Олександрiвна вийшла з кухнi, щоб знайти для Машi теплi шкарпетки, якi зв’язала для онука. Коли повернулася, побачила, що дiвчинка заснула, сперши голову на маленькi бруднi ручки.
— Ну за що вона повинна страждати? Чому їй дiсталася така безтолкова мати?! — Уляна Олександрiвна звела очi до неба, немов шукаючи вiдповiдь. Але замiсть цього почула дзвiнок у дверi i гучну лайку на сходах…
Оказалося, що горе-мати згадала про свою дочку.
— Машка з тобою?
— Так.
— Пришла попрошайничати… — сказала з обуренням Світлана. — Давай її сюди, я її виховаю!
— Тебе б виховати! Та як слід! — не витримала Ульяна Олександрівна. — Дитина голодна, їсть із смітника! Поки ти чоловіків до себе водиш!
— Не твоє діло! — зірвалась Світлана. На голос матері Маша прокинулась і визирнула в коридор.
— Мама… — тихо промовила Маша, побачивши Світлану. Вона була рада, що про неї згадали, але боялася свою матір. Та схопила дівчинку за руку і потягла додому.
— Я дзвоню, куди треба, і все розповім! — крикнула Ульяна Олександрівна в спину.
Світлана мала намір добре виховати непокірну дочку, але сама так і заснула на підлозі. А вранці Ульяна Олександрівна дізналася, що через неправильний спосіб життя з її сусідкою сталася трагедія.
— А Маша? Що з нею?! — зблідла Ульяна Олександрівна.
— Знайшли в коморі, — зітхнув лікар з швидкої. — Жива.
— Слава Богу! І куди тепер її?
— Туди, де визначають сиріт. Шкода дівчинку, але що робити… Але судячи з того, що відбувалося вдома, їй у притулку буде краще, ніж із матір’ю. Ви випадково не знаєте, чи є у Світлани інші родичі?
Ульяна Олександрівна похитала головою, але потім згадала жінку, яка колись жила у Світлани. Світлана начебто називала її бабусею. А ще Ульяна Олександрівна пригадала, що ця бабуся спілкувалася з сусідкою з першого під’їзду. Вона розповіла про це жінці з соціальної служби, і вони почали шукати її.
З докладними зусиллями разом вони знайшли номер телефону бабусі Світлани. Вона виявилася в повному розумі і здоров’ї та погодилася приїхати з іншого міста, щоб вирішити питання з дитиною.
А Ульяна Олександрівна вмовила працівницю соціальної служби дозволити тимчасово прийняти Машу до себе.
Дівчинка була налякана і бліда. Вона не розуміла, чому її мама мовчить і більше не свариться. І не розуміла, чому дорослі жінки дивляться на неї і плачуть.
— Ідемо, Машенька, — ніжно запросила Ульяна Олександрівна. — Я тебе нагодую.
Маша трохи подумала, а потім обережно простягнула руку і пішла за доброю жінкою. Вона пам’ятала, що в її домі тепло і смачно пахне їжею. Тієї ночі вона солодко спала на м’якій подушці, а вранці її накормили ситною манною кашею.
А через два дні приїхала її прабабуся. Вона довго охала, побачивши правнучку, хоча Ульяна Олександрівна купила для неї красиву сукню і навіть заплела косичку перед зустріччю.
Маша не хотіла покидати затишний дім Ульяни Олександрівни. Вона боялася, що її знову будуть сварити і виганяти в під’їзд. Але інша бабуся подарувала їй гарну ляльку і пообіцяла, що все буде добре. А потім міцно обняла, одягнула на неї теплу куртку і повезла кудись на великому поїзді. З того часу Маша більше не плакала. Не тому, що боялася покарання, а тому, що бабуся дотрималася свого слова.
