— Мамусю, а чому ми тепер у гаражі живемо? — тихенько спитав хлопчик, не знаючи, що їхній батько продав квартиру.

— Мамусю, а чому ми тепер у гаражі живемо? — тихенько спитав хлопчик, не знаючи, що їхній батько продав квартиру…

Холод пробирався крізь усі щілини, ліз під одяг, зміївся по бетонній підлозі, змушуючи Ваню тули коліна до грудей. Він сидів на старому, обшарпаному дивані в кутку гаража, міцно стискаючи в руках потертого плюшевого зайця. Підлога була мокрою й крижаною, а руді плями на стінах здавалися живими — вони ніби спостерігали за кожним їхнім рухом. У кутку навалено коробки, інструменти, кілька каністр з невідомою рідиною. Пахло машинною оливою, вогкістю й чимось солодкувато-огидним.

Ваня подивився на маму. Аня присіла біля розкритих дорожніх сумок, зосереджено нишпорила в них, насупившись. Вона не знала, де що лежить, бо речі пакували похапцем, як-небудь, зім’ятими грудками. За тонкою стіною чулося — хтось повільно проходив, говорив уривками крізь гуркіт двигуна, десь грюкали залізні двері боксів — кооператив жив своїм життям.

— Мамо, а чому ми тепер тут? — знову запитав син, трохи голосніше.

Аня здригнулась, повернувшись до нього. В його сірих очах плескалося нерозуміння, змішане з тривогою. Ще вчора він засинав у теплому ліжечку з ковдрою, на якій були намальовані машинки, а сьогодні — в холодному гаражі, обкутаний старим пледом.

Вона довго мовчала. Як сказати п’ятирічній дитині, що тепер у них немає дому? Що квартира, де він народився, продана. Що батько пішов, залишивши по собі лише проблеми й порожнечу?

— Це ненадовго, Ваню, — зрештою мовила вона, намагаючись звучати переконливо. — Ми трохи тут побудемо, а потім підемо звідси.

— А додому коли повернемось?

Вона не відповіла. Лише ще глибше зарилась у сумки, аби не зустрітися з ним очима.

Ваня відвів погляд, втупившись у тьмяне світло лампочки під стелею. Крізь вузьку щілину під воротами пробивався сірий промінь з вулиці. Хлопчик ще дужче пригорнув до себе зайця.

— Мені холодно, — прошепотів він.

Аня підвелась, подивилась на нього. Її очі палило втомою й безсиллям. Весь її світ розвалився — і вона нічого не могла вдіяти.

— Іди сюди, — покликала вона.

Він сповз з дивану, підійшов. Вона посадила його до себе на коліна, накинула зверху стару куртку.

— Мамо, а тато прийде?

Аня заплющила очі, вдихнула повітря.

— Не знаю, Ваню…

Хлопчик трохи подумав, а потім спитав серйозно:

— А він нас любить?

Це запитання влучило в саме серце. Аня на мить заніміла, але швидко взяла себе в руки. Як пояснити, що любов — це не лише слова, а ще й вчинки? Що батько пішов, бо так вирішив. Не через любов…

— Спи, сонечко, — лише прошепотіла вона. — Завтра буде новий день.

Ваня кивнув, але перед тим, як заплющити очі, мовив:

— Давай підемо звідси. Тут… не подобається мені.

Аня провела долонею по його волоссю.

— Обов’язково, Ванечко… Підемо.

Вона лежала, втупившись у стелю, не в змозі заснути. Навіть під двома пледами було холодно. Ваня, згорнувшись калачиком біля неї, дихав рівно, але інколи здригався уві сні. За тонкою металевою стіною щось гуркнуло, клацнули дверцята — хтось знову приїхав чи поїхав. Аня лише міцніше стиснула щелепи, стримуючи сльози.

Все обвалилось занадто швидко.

Зовсім недавно вона була простою жінкою — робота, дім, син. Чоловік, Андрій, працював в автомайстерні, заробляв, але останні пів року часто приходив додому злий, роздратований.

— Знову на дурниці витратилася? — бурчав він, помітивши новий светрик на Вані.

— Він росте, йому треба одяг, — тихо відповідала Аня.

— Треба економити. Я ж у бізнес вкладаюсь!

Це «бізнес» став причиною всіх сварок. Врешті, в один ранок, коли Аня збиралась на роботу, пролунав дзвінок. Голос у трубці був чужим і холодним:

— Ваша квартира продана. Новий власник вимагає виселитися впродовж трьох днів.

— Як продана?! — пересохлими губами промовила вона.

Андрій не відповідав на дзвінки. Його ніби не стало. Її світ розсипався.

Через три дні прийшли нові господарі. Суворий чоловік у костюмі байдуже глянув на неї:

— Вам дали час. Ми входимо.

Потім — цей гараж.

— Мамусю, ти не спиш? — тихий голос знову змусив її отямитися.

Вона повернулась до сина. У темряві його очі світилися тривогою.

— Спи, сонечко.

— Ти плачеш?

Аня провела рукою по щоці — мокро. Але збрехала:

— Просто втомилась.

— Ми знайдемо дім?

— Знайдемо.

Цього разу вона сказала це твердо. Бо мусила. Бо іншого виходу немає.

Вдень кооператив гудів. Моторні звуки, ляскання заліза, чужі голоси. Аня сиділа, притулившись до холодної стіни, тримаючи в руках телефон. Грошей майже не залишилось. Лише трохи — на їжу й оплату «місця», яке погодився надати їй старий знайомий її батька — дядько Вітя.

Ваня поруч тихо малював на шматку картону. Він не питав, не скаржився — лише чекав.

Аня гортала контакти в телефоні. Натрапила на номер Лєни — колишньої колеги. Колись вони працювали разом у магазині, та Лєна пішла в бухгалтерію. А раптом там щось є?

Вона подзвонила. Тривалі гудки. Вже хотіла покласти слухавку, як нарешті почула:

— Алло?

— Лєно, привіт… Це Аня. Пам’ятаєш мене?

— О, Анюта! Звичайно! Як ти? Як Ваня?

Аня ковтнула повітря, зібрала сили.

— Лєно, мені потрібна робота. Будь-яка. Ваша бухгалтерія… Може, є вакансії?

— У нас зараз усе зайнято… Але я поспитаю. Обіцяю.

— Дякую.

— Як ти там взагалі?

— Добре, — збрехала вона.

Увечері, коли гараж затих, Аня вклала Ваню спати. Сама сиділа поруч, обійнявши коліна, дивлячись у порожнечу. Завтра — новий день. Нові пошуки.

Вона мусила вибратися. Для нього. Для себе.

Громадський туалет на території кооперативу — брудне дзеркало, крижана вода. Аня швидко вмилася, пригладила волосся, струсила пил з куртки. В очах — втому, в грудях — рішучість.

— Мам, куди ти? — сонно спитав Ваня.

— На співбесіду. Побудеш із дядьком Вітею.

Вітя кивнув — мовчазний, але добрий. Не питав, не ліз. Просто допомагав.

— Я скоро, — поцілувала сина в тім’я.

В офісі пахло кавою. Головна бухгалтерка — сувора, але уважна жінка — подивилася на неї з підозрою.

— Досвід?

— Була касиркою. З цифрами на «ти».

— У нас складніше.

— Навчуся. Мені дуже треба.

Жінка мовчки дивилась, потім кивнула:

— Почнете з понеділка.

Аня ледь стримала сльози.