Раннім ранком біля сільського будинку, який знімав зоотехнік Прохоров, зупинилася велика біла іномарка. З машини відчинилося вікно, після чого його швидко затягнули шторою, але виходити ніхто не поспішав. Водій – жінка в дорогому білому костюмі та босоніжках на шпильках – з явним незадоволенням торкнулася хвіртки.
– Іване! Я довго тут чекатиму? Перестань ігнорувати матір! – крикнула вона.
На звук з вікна сусіднього будинку визирнула голова цікавої сусідки. Молодо виглядаюча й доглянута пані зовсім не пасувала до уявлення про матір простого сільського хлопця Івана Федоровича. «Може, це якась міська коханка?» – подумала сусідка. Адже Іван був напрочуд тихим сусідом: приходив пізно, йшов рано, і жодної дівчини в нього не бачили. А тут такі новини, що можна місяць обговорювати.
Двері веранди відчинилися, і на ґанок вийшов Іван. У пом’ятій, розтягнутій футболці, шльопанцях на босу ногу, з розкуйовдженим волоссям після сну.
– Ма, привіт. Щось сталося? – запитав він, намагаючись п’ятірнею розчесати руду бороду і пригладити вихор на маківці. На вигляд йому було не більше 25 років, борода й вуса лише намагалися додати солідності, але пухкі щоки з рум’янцем усе видавали.
– Пустиш мене? Чи будемо розмовляти тут, як чужі? – суворо запитала жінка.
– Заходь, звісно. Тільки в мене не прибрано. Тиждень важкий видався. Корови втекли, наїлися конюшини після дощу – пів стада роздуло. Уявляєш, викликають увечері, а вони, мов дирижаблі, у корівник входять. Ось уже третій день бігаю, як підстрелений. Декількох думав, що не врятую. Уже й промивання, і проколи робив – марно. Думав, усе, прощай премія. Але сьогодні під ранок жуйка з’явилася. Я, коротше, спати пішов на світанку, – гордо розповів зоотехнік, придушуючи позіхання.
– Кави хочеш? Правда, у мене лише розчинна.
Мати з жахом розглядала скромну обстановку сільського будинку, великі гумові чоботи та плащ, який пахнув гноєм і висів у передпокої.
– Ти збожеволів. На що ти проміняв своє блискуче майбутнє? Я просто не можу в це повірити. Кращий випускник академії – і годуєш коровам жуйку! Іване, я прошу тебе як мати – повернися. Ти себе тут заживо поховав. Про які премії може йти мова? У тебе й зарплати не вистачить, щоб випити кави в пристойному закладі. А на кого ти схожий? Подивися на себе! Ти ж як бомж у цих лахах. Кого я виростила – це сором. Якщо хтось дізнається, нам руки не подадуть. Краще б ти був безтолковим мажором, – у відчаї промовила жінка, довівши себе до сліз. Вона витирала потеклий макіяж мереживною хустинкою.
– Мам, я тут із такою прекрасною жінкою познайомився, – з усмішкою почав Іван, спостерігаючи за її драматичною грою.
– Уявляєш, вона борщ на молоці готує. А які у неї пиріжки з щавлем! Справжня смакота. Я, мабуть, одружуся. Ти ж не будеш проти, якщо я візьму бабусину помолвочну обручку? Або краще дочекатися зарплати й купити нову? У нове життя – з новим, правда?
– Я-яка обручка? – Від різкої зміни теми й таких новин мати почала заїкатися, глянувши округленими очима на сина, який явно насміхався. – Іване, яке весілля?…
– Але ж ти вже заручений!
– Це не рахується. То було дуже давно, у минулому житті, ще до того, як ви виставили мене з дому. А зараз усе справжнє. Світланка – чудова людина. Ми працюємо разом.
– У корівнику? Син Федора Прохорова, найбільшого фармацевтичного магната, і… доярка? Я розумію, ти хочеш помститися нам. Так, батько трохи перебільшив, він завжди був проти твоєї ветеринарії. Але ж ти міг би поступитися хоч раз! Для чого цей нікому не потрібний конфлікт?
Іван підняв руку долонею вгору, закликаючи матір зупинитися. Але жінку, яка перебувала в стані крайнього здивування від побаченого й почутого, не зміг би зупинити навіть бронепоїзд.
– Так, я теж була неправа, – продовжила вона, ніби не помітивши його жесту. – Я думала, ти перехворієш цим і повернешся! Але звідки в тобі стільки впертості? Визнай, це ж дитячість чистої води! Зроби крок назад, нехай батько виграє цей спір і заспокоїться. Ти повернешся додому, і все буде, як раніше. Це ж справжня мука – бачити тебе таким!
– Припустимо, цей спір був зовсім не безглуздим. Усе цілком серйозно. Я отримую освіту і вже кілька років живу на власні кошти, стільки ж, скільки навчався на непотрібну спеціальність. Не використовую батькове ім’я, його кредитні картки, гроші, зв’язки чи знайомства і взагалі до вашої родини більше стосунку не маю. Через п’ять років, якщо зможу пробитися у люди і стати шанованим членом суспільства, батько має публічно вибачитися, і про жодні зобов’язання щодо шлюбу навіть мови не буде. Рік вже минув. Політ нормальний. Контракт у мене ще на три роки. Повагу у людей я вже заслужив. Хочеш, навіть характеристику покажу. Житлом мене ферма забезпечила. Поки що винаймаю, але через рік зможу викупити. Живу на свої кошти, як бачиш. Платежі тільки готівкою, картками не користуюся. Ще й наречену собі знайшов. Залишилося лише офіційно оформити стосунки.
А те, що батько закрив переді мною всі двері в Москві, мене не лякає. Труднощі загартовують характер, як казав дідусь. Поки я ходив по співбесідах у клініках, багато чого зрозумів своїм розумом. Тож, мамо, все добре, так і передай. На весілля запрошувати не буду – ми скромно, по-сільському, без розкоші, але фото обов’язково пришлю.
– Яке ще весілля? Ти отямися! Ми зі Шварцем уже договір про наміри підписали. Це ж угода століття – об’єднати два таких напрями в одній компанії. Ти розумієш, що ти робиш? Ти нас на вулицю з таким упертістю виставиш. Анжела – чудова партія: освіта, манери, зовнішність, постава, придане!
– Мамо, зупинись, – різко сказав Іван, який до цього тримався спокійно, але тепер не витримав. – Ваша Анжела – дурепа. З тринадцяти років тільки й робить, що по хірургах бігає зовнішність покращувати. Губи вже більше грудей стали. Дипломи їй тато купив, а тепер і чоловіка вирішив придбати. А ви повірили. Він аферист, яких пошукати. Залишить вас без гроша, пережує й виплюне. Відкиньте цю ідею. Знаєш, якщо чесно, я навіть десь вдячний батькові. Мені тут подобається. Спочатку без гарячої води, зручностей і кухаря було важко. Не вмів ані прати, ані прибирати, навіть яєчню з першого разу не приготував. Але потім зрозумів – це все не головне. Повернутися в той закритий світ із прислугою, перельотами, ресторанною їжею можна, але я з нього виріс, мамо. Воно мені більше не треба. Одягнися ось так, веди себе так, не кажи зайвого, усміхайся… Не варте воно того. Моя стара «НІВА» проїде там, де будь-який паркетник сяде. Яйця треба їсти зі сковорідки із салом, а гуляти – у лісі. Усього доб’юся сам, із вашою допомогою чи без.
За цей рік її син не лише схуд і змужнів, а й, схоже, подорослішав. Іван, з вогнем у очах, доводив свою правоту, вже не просто жартував і дуркував, як зазвичай під час їхніх останніх зустрічей. Втім, жінка, розмірковуючи, як повернути заблукалого сина, втратила нитку розмови.
Іван тим часом продовжував:
– Знаєш, з якими людьми я тут познайомився? Один Акимович чого вартий! Здавалося б, жив собі старий алкоголік, а на старість блогером став. Тепер нашу деревню тільки туристи й не відвідують, бо знайти ще не можуть. Тут люди справжні, розумієш? Я тут потрібен. Я, Іван Федорович, дипломований спеціаліст. А в Москві максимум – помічником батька чи ветеринаром для котів. Тож передай йому: залишилося чотири роки. Чекатиму. Нехай готує промову.
У двері постукали.
– Іване Федоровичу? У вас двері не замкнені. Мені б свиню подивитися. Як з вечора лягла, так і не може на ноги встати. А в неї поросят дванадцять. Боюся, щоб чогось поганого не сталося. Я вам тут пиріжків принесла, як обіцяла, і молочка теж.
На порозі переминалася з ноги на ногу дівчина-богатирка. Вища за зоотехніка майже на голову. Фігуриста, аж сорочка тріщала на ґудзиках — чи то від зітхань, чи то від широких, як у гренадера, плечей. Така статура, що не кожна зірка могла б собі дозволити. Термосумку з їжею поставила біля дверей, косу зі спини перекинула на плече, кінчик її теребить, очима кліпає. Ніс – картоплиною, щоки – пунцові, веснянки горять, як розсипані іскорки. Чиста тобі матрьошка.
– Світланко, скільки разів просив, клич мене просто Ванею, Ванюшею. Навіщо так офіційно? Ось, мамо, знайомся, це Світланка, я ж тобі про неї розповідав.
Мати, не витримавши цього «дикого цирку» зі Свєтою-дояркою, голосно вибігла з дому. Іван поспішив за нею, тримаючи в руках дизайнерську сумочку, залишену в передпокої.
– Мам, ти забула, – він передав їй сумочку біля машини й тихо, майже пошепки, запитав:
– Пам’ятаєш дідусів будинок? Ви ж продали його після того, як не стало ні діда, ні баби. Ти ж там виросла, так? Він, здається, навіть більший за мій був? Як він мене на річку карасів ловити водив, а я чобіт загубив і всю дорогу назад їхав у нього на спині, а ти лаялася. Потім карасів кішці віддали. Там ще яблука такі були, солодкі-солодкі. Я таких більше ніколи не їв. Пам’ятаєш, мамо?
– Пам’ятаю, синочку. Усе пам’ятаю. Наш будиночок був простіший, ніж твій тепер, – відповіла втомлена від цієї «війни» жінка. – Бережи себе, дзвони хоча б іноді, – і поцілувала свого непутящого нащадка в чоло.
Іван повернувся до хати, задумливо натягнув гумові чоботи й подивився на гостю.
– Ванечку, – несміливо звернулася новоспечена наречена. – А що це все було?
– Посперечалися ми. І ти допомогла мені виграти. Дякую тобі, Світлано. Ну що, ходімо до твоєї свині.
