— Вам треба відпочити, Галино Сергіївно, — проспівала Інга, ставлячи на столик чашку з гарячим відваром. — Нерви ні до біса, самі ж скаржилися.
Її голос — чистий мед, та в глибині очей я давно навчилася бачити скалки скла.
Я сиділа у своєму старому вольтерівському кріслі, оббивка якого пам’ятала ще руки мого чоловіка. Спостерігала, як Інга дістає з кишені халата маленький флакон без етикетки. Кілька крапель падають у трав’яний збір з ромашкою.
Вона робить це вже другий тиждень. Думає, я не помічаю. Вважає мене старою безпорадною бабою, що втратила розум.
— А це що, люба? — слабким, тремтячим голосом я вказую на стос паперів у неї в руках.
Інга обдаровує мене тією самою поблажливою усмішкою, призначеною для недоумкуватих. Впевнена, вона репетирувала її перед дзеркалом.
— Це просто формальність, матусю. Лікар каже, у вас пам’ять стала підводити, ви все забуваєте. Щоб ми з Дімою могли повноцінно про вас піклуватися, потрібна довіреність. Підпишете ось тут — і більше ніяких клопотів.
Вона не знала, що об’єктив мікрокамери, вмонтований в око порцелянового пугача на камінній полиці, фіксує кожен її рух. Пугач був останньою примхою мого покійного чоловіка, інженера, який захоплювався шпигунськими ґаджетами.
«Про всяк випадок, Галочко», — сказав він, встановлюючи його. Тоді я лише посміялася. А тепер цей пугач став моїм єдиним союзником.
Мій син, мій Діма, одружений з цією жінкою пів року. Пів року він дивиться на неї так, ніби вона — божество, що зійшло на землю, аби врятувати його заблукану душу після важкого розлучення.
Він не бачить, як змінюється її обличчя, коли думає, що я сплю. Не чує її зміїного шепоту телефоном: «Скоро. Ця стара карга вже майже на межі. Ще трохи — і квартира буде нашою».
Я простягаю руку, навмисно роблячи її слабкою й тремтячою.
Пальці «випадково» зачіпають чашку.
Гаряча рідина з різким аптечним запахом розливається на документи. Вона розповзається по рядках, розмиваючи чорнило на словах «повне та беззастережне право розпоряджатися всім рухомим і нерухомим майном». На мить на обличчі Інги проступає її справжнє вираження — хиже, зле. Маска злітає. Але лише на секунду.
— Ой, що ж я наробила, — лепечу я, злякано дивлячись на зіпсовані папери. — Руки зовсім не слухаються…
— Нічого страшного, матусю, — цідить вона крізь зуби, і я бачу, як напружуються жувальні м’язи на її ідеальному личку. — У мене є ще копії.
Увечері повернувся Діма. Втомлений. Інга зустріла його на порозі, обвила руками шию, мов плющ, і почала шепотіти йому у вухо скарги. Вона була чудовою акторкою.
Я чула уривки фраз зі своєї кімнати: «…зовсім погано… все розлила… я так боюся за неї, милий…»
Коли вона пурхнула до душу, я вийшла до сина. Він сидів на кухні, потираючи скроні. На столі стояла його улюблена лазанья, яку Інга готувала майстерно.
Вона вивчила його звички, його слабкості. Вона створила для нього ідеальний світ, у якому він почувався коханим і спокійним.
— Діма, нам потрібно поговорити.
Він підняв на мене важкий погляд. Погляд людини, яка не хоче, щоб її затишний кокон руйнували.
— Мамо, я так втомився. Давай завтра?
— Ні, зараз. Це стосується Інги. І цих паперів, які вона мені підсовує.
У цей момент у дверному прорізі, наче з нізвідки, з’явилася вона. У шовковому халаті, з вологим волоссям, що пахло дорогими парфумами.
— Дімочка, не слухай маму, вона знову за своє. Їй не можна хвилюватися. Лікар же попереджав.
Я намагалася заперечити, але вона грала свою роль бездоганно, перехопивши ініціативу.
— Матусю, ми ж просто хочемо допомогти. Ви минулого тижня праску ввімкненою залишили. Ледь пожежа не сталася.
Це була нахабна, продумана брехня. Я не користувалася праскою вже місяць. Але Діма дивився на мене з такою щирою тривогою… і жалем. Він хотів їй вірити. Бо альтернатива — визнати, що його ідеальна дружина бреше, — була надто страшною.
— Мамо, це правда?
— Звичайно, ні! Сину, вона все вигадує! Вона щось підливає мені в чай!
Мій голос зірвався на крик. Саме цього вона й добивалася. Виставити мене істеричною, зламаною старою.
— Інга має рацію, тобі потрібен спокій, — м’яко, але непохитно сказав Діма, встаючи. Він підійшов і обійняв мене за плечі. — Ми все вирішимо за тебе. Просто довірся нам.
Це був удар під дих. Мій власний син мені не повірив. Він обрав її ілюзію.
Наступного дня вони привели «лікаря». Метушливий чоловік із бігаючими очима й запахом нафталіну, якого Інга знайшла за оголошенням. Він ставив мені безглузді запитання, плутаючи імена та дати, а потім авторитетно заявив Дімі:
— Прогресуюча деменція. Треба терміново оформлювати опікунство, інакше вона може наробити лиха.
Він говорив про мене так, ніби я — предмет меблів.
Інга дивилася на мене з ледь прихованим тріумфом. Вона знову підсунула мені папери й ручку.
— Ну от, Галино Сергіївно. Все підтвердилося. Не будемо більше тягнути, підписуйте.
Я дивилася на ручку в її руці. На її хижий, тріумфальний погляд. І на свого сина, що стояв поруч. Його обличчя було сповнене скорботи за матір’ю, яка, як він думав, згасає на його очах.
Всередині все клекотіло, але я лише слабко кивнула. Спектакль має тривати. До самого фіналу.
Точкою неповернення стали книги. У суботній ранок я вийшла з кімнати й побачила в коридорі картонні коробки. У них, як дрова, були навалені книги з кабінету мого покійного чоловіка.
Інга, наспівуючи, заклеювала чергову коробку скотчем.
— Що це? — мій голос був тихим, майже шепотом.
— А, матусю, доброго ранку! — вона навіть не озирнулася. — Ці ваші пилозбирачі розбираю. Відвеземо на макулатуру, навіщо хлам збирати? Дихати одразу легше стане.
Пальці «випадково» зачіпають чашку.
Гаряча рідина з різким аптечним запахом розливається на документи. Вона розповзається по рядках, розмиваючи чорнило на словах «повне та беззастережне право розпоряджатися всім рухомим і нерухомим майном». На мить на обличчі Інги проступає її справжнє вираження — хиже, зле. Маска злітає. Але лише на секунду.
— Ой, що ж я наробила, — лепечу я, злякано дивлячись на зіпсовані папери. — Руки зовсім не слухаються…
— Нічого страшного, матусю, — цідить вона крізь зуби, і я бачу, як напружуються жувальні м’язи на її ідеальному личку. — У мене є ще копії.
Увечері повернувся Діма. Втомлений. Інга зустріла його на порозі, обвила руками шию, мов плющ, і почала шепотіти йому у вухо скарги. Вона була чудовою акторкою.
Я чула уривки фраз зі своєї кімнати: «…зовсім погано… все розлила… я так боюся за неї, милий…»
Коли вона пурхнула до душу, я вийшла до сина. Він сидів на кухні, потираючи скроні. На столі стояла його улюблена лазанья, яку Інга готувала майстерно.
Вона вивчила його звички, його слабкості. Вона створила для нього ідеальний світ, у якому він почувався коханим і спокійним.
— Діма, нам потрібно поговорити.
Він підняв на мене важкий погляд. Погляд людини, яка не хоче, щоб її затишний кокон руйнували.
— Мамо, я так втомився. Давай завтра?
— Ні, зараз. Це стосується Інги. І цих паперів, які вона мені підсовує.
У цей момент у дверному прорізі, наче з нізвідки, з’явилася вона. У шовковому халаті, з вологим волоссям, що пахло дорогими парфумами.
— Дімочка, не слухай маму, вона знову за своє. Їй не можна хвилюватися. Лікар же попереджав.
Я намагалася заперечити, але вона грала свою роль бездоганно, перехопивши ініціативу.
— Матусю, ми ж просто хочемо допомогти. Ви минулого тижня праску ввімкненою залишили. Ледь пожежа не сталася.
Це була нахабна, продумана брехня. Я не користувалася праскою вже місяць. Але Діма дивився на мене з такою щирою тривогою… і жалем. Він хотів їй вірити. Бо альтернатива — визнати, що його ідеальна дружина бреше, — була надто страшною.
— Мамо, це правда?
— Звичайно, ні! Сину, вона все вигадує! Вона щось підливає мені в чай!
Мій голос зірвався на крик. Саме цього вона й добивалася. Виставити мене істеричною, зламаною старою.
— Інга має рацію, тобі потрібен спокій, — м’яко, але непохитно сказав Діма, встаючи. Він підійшов і обійняв мене за плечі. — Ми все вирішимо за тебе. Просто довірся нам.
Це був удар під дих. Мій власний син мені не повірив. Він обрав її ілюзію.
Наступного дня вони привели «лікаря». Метушливий чоловік із бігаючими очима й запахом нафталіну, якого Інга знайшла за оголошенням. Він ставив мені безглузді запитання, плутаючи імена та дати, а потім авторитетно заявив Дімі:
— Прогресуюча деменція. Треба терміново оформлювати опікунство, інакше вона може наробити лиха.
Він говорив про мене так, ніби я — предмет меблів.
Інга дивилася на мене з ледь прихованим тріумфом. Вона знову підсунула мені папери й ручку.
— Ну от, Галино Сергіївно. Все підтвердилося. Не будемо більше тягнути, підписуйте.
Я дивилася на ручку в її руці. На її хижий, тріумфальний погляд. І на свого сина, що стояв поруч. Його обличчя було сповнене скорботи за матір’ю, яка, як він думав, згасає на його очах.
Всередині все клекотіло, але я лише слабко кивнула. Спектакль має тривати. До самого фіналу.
Точкою неповернення стали книги. У суботній ранок я вийшла з кімнати й побачила в коридорі картонні коробки. У них, як дрова, були навалені книги з кабінету мого покійного чоловіка.
Інга, наспівуючи, заклеювала чергову коробку скотчем.
— Що це? — мій голос був тихим, майже шепотом.
— А, матусю, доброго ранку! — вона навіть не озирнулася. — Ці ваші пилозбирачі розбираю. Відвеземо на макулатуру, навіщо хлам збирати? Дихати одразу легше стане.
