— Мамо, там тобі буде краще… — ледь чутно прошепотів Олексій.
Олена Степанівна не пручалась, коли під час візиту синів до неї додому приїхали санітари і винесли її на ношах. Вона лише здивовано дивилась на своїх дітей.
— Я от раніше й думав: ми точно з одним батьком? — кинув Антон. — А тепер от і зовсім сумніви: може, тебе всиновили? Або мене…
— А мені здається, що це в тебе з головою щось, — образився Олексій.
— Та не бувають брати такими різними! — Антон відсунув кухоль з чаєм. — Різниця в два роки, один тато, одна мама, а я нормальний, а ти якийсь…
— Сам ти той «якийсь»! І ще три таких! — Олексій відвернувся. — Просто я думаю головою, а ти — вигадуєш, аби посперечатися!
— Я справу вигадую! А ти — як оленя Бембі: півтори звивини, й ті в шлунку!
Олексій глянув на брата так, ніби от-от влупе йому, але стримався.
— Кажу тобі: діло прибуткове! — знову заговорив Антон. — Он, подивися, я навіть бізнес-план розробив. Усе прораховано!
Олексій поглянув на розкладені перед ним аркуші.
— От тут — ціни закупівлі, далі — міський прайс. Ми ставимо на п’ять відсотків нижче, а прибуток — п’ятнадцять. А якщо щось піде не так, беремо в іншого постачальника і втрачаємо лише чотири відсотки. У будь-якому випадку — плюси. І товар ходовий — для дому, для родини!
— На папері все гладко, — пробурмотів Олексій. — А як з технічною стороною? Склад? Доставка?
— На перших порах можна тримати вдома, а возити самі будемо — у нас же машини є, — знизав плечима Антон.
— От саме це мене й турбує, — зітхнув Олексій і подивився у вікно. — Ти завалишся з якоюсь… на шовкові простирадла, а я буду за двох тягнути. А в мене ще й основна робота є.
— Ну ти й тугий! — розізлився Антон. — Точно ти не з нашої крові — може, від сусіда або взагалі підібрали десь! Кажу ж: діло золоте! Звільняйся і починаємо підкорювати ринок!
— Звільняйся?.. У мене два кредити! Куди я піду?! — Олексій постукав себе по голові. — Мені стабільний дохід потрібен, штрафи платити не хочу!
— Та буде прибуток одразу! Три кредити закриєш — і ще на булку з ікрою залишиться!
— Мені й двох достатньо, — відрізав Олексій.
— Де два, там і три! — з усмішкою відповів Антон. — Під нормальний бізнес-план банк дасть кредит. На двох. І на старт, і на розкрутку вистачить! Я вже дізнавався — сума хороша!
— Ага, отримаєш гроші й дременеш за кордон, а мені гайки крутити до пенсії.
— Ти мені не довіряєш? Рідному брату? — Антон здивовано покрутив головою. — Ех ти…
— Довіряв би, якби ти раніше такого не вичворював, — тихо відповів Олексій.
— Хто старе згадає — тому зубний лікар не позаздрить! — махнув рукою Антон. — Кажу ж — схема виграшна, тільки стартовий капітал треба.
— У мене його немає, і кредит я не візьму, — безапеляційно заявив Олексій. — Можу долучитися як найманий працівник, але не як партнер.
— Сказав би, що не брат мені… — зітхнув Антон. — У мене теж з грошима туго…
Чай давно охолов, але пили його й холодним.
— А давай маму підключимо? — запропонував Антон.
— Що?! — ледь не вдавився Олексій.
— Справді! — засяяв брат.
— А в неї звідки гроші? Ти хочеш під її пенсію кредит узяти?
— У неї квартира є, а сама вона вже старенька. Ну, ти розумієш…
— Ти хочеш чекати її смерті? Або, не дай Боже, пришвидшити?! — Олексій витріщив очі.
— Та ти не тільки не рідний, а ще й темний! — розсміявся Антон. — Вона стара, їй важко. Ми її — у пансіонат. Все одно вона вже слабка на розум…
— Слаба? Та в неї з пам’яттю краще, ніж у нас! — заперечив Олексій.
— Ніхто в тому не розбиратиметься. Підпис тут, папірець там, трохи «піастрів» — і все. Вона — під наглядом, ми — з її квартирою, яку в бізнес і вкладемо.
Антон сяяв від задоволення. Все чітко, як по нотах. Навіть знав, скільки й кому занести, аби все пройшло тихо.
— Якщо там за нею буде нагляд і догляд, може, й справді краще їй буде… — задумливо мовив Олексій. — Ми ж не можемо їй допомагати: у мене робота, у тебе справи… Але вона ж — мама…
— Ага, не все в тобі ще втрачено! — всміхнувся Антон. — Мислиш, хоч і повільно.
Коли санітари винесли Олену Степанівну на ношах, вона все ще мовчки дивилася на синів.
— Мамо, тобі там буде краще… — повторив Олексій, ледве розтискаючи губи.
У душі шкребли хижі леопарди, залишаючи по собі гіркий осад зради. Йому було б легше, якби не самовдоволена усмішка брата.
Щойно за мамою зачинилися двері, Антон заходився пакувати її речі в величезні сміттєві мішки — навіть не дивлячись, що йому трапляється.
— Все це барахло викинемо, а завтра вже покупця приведу. Треба тільки провітрити — тут же смердить старечим духом!
Олексій проковтнув клубок у горлі. Але йому здавалося, що смердить не в квартирі, а від Антона.
— Я не буду з тобою ділити справу, — твердо сказав Олексій. — І навіть працівником не буду. Після такого нічого доброго не буде.
— Знову ти за своє! — Антон витер лоба. — План же бачиш? Усе ідеально! Почнемо — і одразу в плюсах!
— То починай. А я краще гайки крутитиму на заводі. І підроблятиму на таксі.
— Іди вже! Без таких, як ти, бізнес чистіший буде! — рявкнув Антон. — Я ж казав: нагуляний ти, або всиновлений!
— Це, швидше, про тебе, — буркнув Олексій і пішов з квартири, де пройшло його щасливе дитинство.
Минуло пів року. Олексій не знаходив собі місця. Його гризла провина. Він хотів поїхати до матері, вибачитися, але сором і біль не відпускали.
Виправдовував себе, як міг. Мовляв, робота, зайнятість… Але сам розумів — це не виправдання.
А Антон бізнес відкрив, але щойно отримав перший прибуток — зірвався в загул. За два місяці грошей не лишилося. Навіть на нову партію товару.
— Дай в борг! — благав Антон. — Закуплю товар, продам, поверну одразу!
— Ага, якщо знову не проп’єш, — похитав головою Олексій.
— То стань партнером! Я працюватиму, а ти матимеш частку з прибутку!
— Та знаю я тебе. Знову щось придумаєш. Не дам!
— Та мені ж небагато треба! У тебе зарплата, ще й таксуєш!
— А чого це ти мої гроші рахуєш? Я ж у тебе ні копійки не просив з маминої квартири! А міг би — половина ж мені!
— Та ну тебе! Забудь про неї! Пройдене!
— Та пішов би ти… — кинув Олексій і пішов геть.
Навмисно зустрівся з ним у парку — відчував, що гарного з розмови не вийде.
«Забудь про матір… Пройдене…» — слова Антона били в голову, наче молот.
— Я її заберу до себе, — вирішив Олексій. — Найму сиділку. Вона мені — мама. А я повинен це виправити.
— Антоха! — волав у слухавку Олексій, стоячи біля воріт закладу. — Її тут немає. Її забрала Янка!
— Хто?! — не зрозумів Антон.
— Наша сестра!
— Давай приїжджай, розкажеш!
Олексієві — двадцять вісім, Антонові — тридцять, а от їхній сестрі Яні — вже сорок шість.
Коли хлопці з’явилися на світ, Олена Степанівна активно долучила доньку до догляду. Яні було шістнадцять, коли народився Антон.
— Оце мені ще треба було! — обурювалась вона.
— Донечко, — благала мати, — це ж чудо! Братик народився. Допоможи!
— Я теж хочу погуляти, мені ж вчитись треба!
— Хоч трохи допоможи…
Яна намагалась — як могла. Але коли народився Льошка, терпець увірвався.
— Мам, тобі що, мало?! Хочеш дітей — сама й займайся! Я ж не нянька!
— Це твої брати! Рідні люди!
— Мама, вони брати, не сини! Допомогти — добре, але на постійній основі?! Я ж не можу з хлопцем зустрітися — ти на мене їх повісила!
— Як тобі не соромно?
— А як мені з тобою говорити, коли ти бачиш у мені хатню робітницю, а не дочку?
— Я її взагалі не пам’ятаю, — зізнався Олексій, коли приїхав до брата.
— І я смутно, — відповів Антон. — Лише по фото. Але сусідка мені розповідала: був скандал. Вона поїхала з чоловіком у Владик. А тепер, бач, повернулася!
— Не просто повернулась, — сказав Олексій. — Мене з лікарні вигнали! Казали: совісті нема. Добре, хоч сестра є — купила мамі будиночок, персонал найняла…
Антон замислився.
— Поїхали до мами в гості?
— Навіщо?
— Ну як же… Вибачення, каяття. Мовляв, прозріли! А як простить — то й не відмовить! Я в бізнес, ти — кредити закриєш…
Олексій дивився на брата, як на чужака. І зрозумів: вони не просто різні — вони не з одного світу.
— Іди ти… — різко кинув він, підхопив речі і пішов.
Він одразу ж поїхав до матері й Яни. Вибачався, плакав, стояв на колінах. І був прощений.
Бо рідні — не зраджують. І завжди прощають.
А Антон… Хоч і рідний по крові — залишився чужим. Назавжди.
