Олена Іванівна була щасливою бабусею п’ятирічного Вані. Вона часто тішила онука подарунками, і цього разу вирішила подарувати йому нові черевики.
Жінка побачила їх у «Дитячому світі» та вирішила, що Вані вони точно сподобаються.
Прямо з магазину Олена Іванівна вирушила до родичів, щоб приміряти обновку.
Двері їй відкрила невістка Уляна, з дещо невдоволеним обличчям. Кинувши погляд на коробку в руках свекрухи, вона сухо запитала:
— Це що? Взуття? Для Вані?
— Так, черевички такі гарненькі, що аж очі розбігаються! Де мій онук? — енергійно відповіла Олена Іванівна.
По виразу обличчя Уляни було зрозуміло, що подарунок її зовсім не потішив.
— Олено Іванівно, навіщо ви купили Вані черевики? Я не пам’ятаю, щоб просила вас про це…
— Вони мені сподобалися, подумала, що і Вані будуть до душі, — розгублено відповіла жінка.
— Вам сподобалися… Але взагалі-то, такі речі слід обговорювати зі мною. Я вже купила синові чудові зимові черевики з натуральної шкіри, — з досадою зазначила Уляна. — Краще б ви дали гроші, я б сама купила те, що потрібно моїй дитині.
Олена Іванівна на мить замовкла, а потім обурено випалила:
— Що означає «навіщо»? Це мої гроші, і я сама вирішую, що купувати та що дарувати!
— Ваші, але нам зайві речі вдома зовсім не потрібні, — гостро відповіла Уляна. — Вони просто будуть припадати пилом, а потім ми їх викинемо.
— Чому? Зима ж, сніг. Ваня може їх носити, — наполегливо заперечила свекруха.
— Я вже казала: у мого сина є, в чому ходити! — роздратовано сказала Уляна.
— Тоді нехай чергує, — запропонувала компроміс свекруха.
— Ні, ці черевики він носити не буде. Поверніть їх у магазин, поки ще є час, — категорично сказала Уляна.
Свекруха сердито звузила очі, розуміючи, що невістка з принципу не дозволить онукові взувати її подарунок.
— Чому ти так поводишся? — обурено запитала Олена Іванівна. — Чому дитина не може мати дві пари взуття?
— Бо я так вирішила, — холодно відповіла Уляна. — Ви, звичайно, хороша бабуся, яка часто приносить подарунки, але більшість із них зовсім не потрібна.
Ці слова невістки сильно образили Олену Іванівну. Жінка покинула квартиру сина, несучи коробку з дитячим взуттям, і вирішила зателефонувати синові, щоб обговорити ситуацію.
На її здивування, Сергій уже знав про все, що сталося: Уляна встигла розповісти свою версію подій.
— Мамо, я вже в курсі, — різко сказав Сергій. — Ти довела Уляну до сліз. Я не дозволю, щоб моя дружина страждала через твої вчинки. Якщо ти не вибачишся перед нею, можеш мені не дзвонити.
— Сергійку, але ти хоча б вислухай мене! — спробувала пояснити Олена Іванівна.
— Ні, мамо. Нічого слухати я не хочу. Вибачся перед Уляною, тоді й поговоримо, — твердо відповів Сергій і закінчив розмову.
Олена Іванівна не вважала себе винною і не збиралася миритися з «впертою» невісткою.
Минуло чотири місяці, і вони з сином так і не спілкувалися.
Хоча Олена Іванівна щомісяця справно сплачувала оренду квартири, в якій жили її син із сім’єю, вона відчувала глибоку образу.
Якось вона вирішила припинити це робити. У наступному місяці орендодавець зателефонував Сергію, повідомивши про відсутність оплати.
Сергій, не розуміючи, що відбувається, почав дзвонити матері, але та не відповідала.
У відчаї чоловік написав їй повідомлення:
«Мамо, що ти робиш? Чому ти припинила платити за квартиру? У нас немає зайвих грошей! Ми можемо залишитися без даху над головою!».
Олена Іванівна прочитала повідомлення, але не відповіла.
Сергій із сім’єю змушені були переїхати в більш бюджетне житло.
Відтоді Сергій вирішив, що більше не буде спілкуватися з матір’ю, навіть якщо вона вибачиться.
