Ангеліна зайшла до кімнати з усмішкою, від якої в мене зводило щелепи. В руках у неї була склянка з каламутною рідиною, що пахла якимись травами.
— Ось, мамо, ваш ранковий коктейль здоров’я. Щоб сили були.
Вона простягнула його мені. Я взяла склянку, пальці трохи тремтіли. Сили. Останні місяці це слово звучало як насмішка.
Сили покидали мене, як вода просочується крізь пісок. Голова паморочилась, думки плутались, а тіло ставало м’яким і непокірним.
— Дякую, Гелечко, — пробурмотіла я, роблячи вигляд, що збираюсь пити.
Вона не йшла. Стояла, склавши руки на грудях, і дивилась. Її погляд нагадував погляд ентомолога, що вивчає жука, приколотого шпилькою.
Мій син Паша зазирнув до кімнати. Він уникав дивитися мені в очі.
— Мамо, ти випий. Ангеліна старається, шукає для тебе найкращі вітаміни.
Його голос був натягнутий. Він завжди був м’яким, мій хлопчик, але зараз ця м’якість перетворилася на податливість — як глина в чужих руках. У руках його дружини.
Я піднесла склянку до губ і зробила крихітний ковток. Гіркота обпекла язик. Я ледве стримала кашель.
— Дуже… корисно, — видушила я з себе.
Ангеліна нарешті задоволено кивнула й вийшла. Паша ще трохи постояв у дверях і теж зник.
Я відразу підійшла до фікуса і вилила залишки «коктейлю» просто в горщик. Ще тиждень — і, думаю, від рослини не залишиться й сліду. Листя вже й так пожовкло. Нещодавно вони повезли мене до лікаря. Не до моєї дільничної, Віри Іванівни, а до якогось дорогого фахівця в приватній клініці. Той майже не слухав мене — лише ставив дивні запитання: «Який сьогодні день?», «Вам не здається, що за вами стежать?». Потім він з багатозначним виглядом переглянувся з Ангеліною, яка сиділа поруч і зображала стурбованість. Увечері вони прийшли до мене разом. Сіли навпроти. В руках у невістки були якісь документи, а Паша дивився в підлогу.
— Мамо, ми говорили з лікарем, — почав він невпевнено.
Ангеліна тут же взяла ініціативу. Її голос став поважним, майже сумним:
— Лікар дуже стурбований вашим станом. Ваша пам’ять погіршується. Ви стаєте неуважною, забудькуватою. Це може бути небезпечно.
Вона говорила спокійно й переконливо, мов розкладала карти на столі. Я дивилася на неї і бачила не турботливу родичку, а хижачку, яка готується до ривка. Паша нарешті підвів погляд. В його очах було щось схоже на сором і слабка рішучість:
— Мамо, лікар сказав, що у тебе проблеми з головою. Підпиши дарчу на квартиру. Так буде простіше — ми будемо про тебе дбати, все оплачувати, вирішувати питання. А ти зможеш просто відпочивати.
Він видав усе це на одному подиху, а потім знову втупився в килим. Я подивилася на сина, на його дружину, на папери в її руках. І раптом у голові прояснилося. Ніби лідяна хвиля пронизала все тіло — я все зрозуміла. Кожну деталь їхнього плану. Кожен ковток того «вітамінного коктейлю».
Я повільно похитала головою:
— Ні, — промовила я.
Ангеліна здивовано підняла брови — такого вона явно не очікувала:
— Що «ні»? Мамо, це ж для вашої безпеки!
— Ні, — твердо повторила я, дивлячись прямо на Пашу. — Квартиру я не віддам. І завтра йду до своєї лікарки. До Віри Іванівни. І ще — здам аналізи. В іншій, незалежній клініці.
На обличчі Ангеліни з’явилася тінь злості, але вона швидко зібрала себе до купи. Паша став блідим. Тієї ночі я не спала. Дочекалась, поки в їхній кімнаті згасне світло, і тихо дістала телефон. Пальці вже не тремтіли. Я знайшла у списку номер і натиснула кнопку виклику:
— Катюша? — прошепотіла я, коли дочка взяла слухавку. — Доню, мені дуже потрібна твоя допомога…
Зранку Ангеліна знову увійшла до моєї кімнати. Без усмішки. У руках — той самий стакан. Мовчки поставила його на тумбочку.
— Я це пити не буду, — сказала я рівно.
Вона підняла очі:
— Вам потрібно. Це лікар прописав.
— Який саме? Той, що радив підписати на вас квартиру?
Ангеліна стиснула губи. У той самий момент у коридорі пролунав дзвінок у двері. Вона здригнулась, а Паша виглянув з кухні:
— Хто це так рано?
Я вже знала, хто. Повільно підвелася з ліжка:
— Це до мене.
На порозі стояла Катя. Моя дівчинка. Сувора, рішуча, з короткою стрижкою і ясним, прямим поглядом. Вона обійняла мене, а потім кинула погляд поверх моєї голови на брата і його дружину:
— Привіт, родино. Засумували?
— Катя? Що ти тут робиш? — Паша розгубився.
— За мамою приїхала. Ми сьогодні по лікарях. Збирайся, мамо.
Ангеліна вийшла наперед, перегороджуючи шлях:
— Нікуди вона не піде! Їй прописано постільний режим! І взагалі, де ти була весь цей час, поки ми про неї дбали?
— Дбали? — Катя усміхнулася. — Це ви так називаєте, коли поїте матір якоюсь гидотою?
Вона увійшла в кімнату, взяла стакан з тумбочки, понюхала його. Обличчя вмить стало кам’яним:
— Що це?
— Вітаміни, — просичала Ангеліна. — Ти не зрозумієш.
— Ще й як зрозумію, — відрізала Катя. — Пашо, ти зовсім осліп? Подивись, що з мамою зробили!
Брат мимрив щось про турботу, про те, що вони намагалися як краще. Катя його ігнорувала:
— Збирай маму. А з тобою, Гелечко, ми ще поговоримо. Після результатів аналізів і висновку справжнього лікаря.
Ми вийшли з квартири під важкими поглядами. На вулиці було сліпуче сонце. Повітря здавалося неймовірно свіжим. Я вдихнула на повні груди вперше за довгі місяці.
Віра Іванівна, моя стара дільнича, ахнула, коли побачила мене:
— Лідочко! Боже, що з тобою?
Я розповіла їй усе — про слабкість, про запаморочення, про «вітаміни» від медсестри-невістки, про модного лікаря і дарчу на квартиру. Катя тримала мене за руку. Віра Іванівна мовчала, але обличчя ставало дедалі похмурішим. Вона виписала направлення на токсикологічний аналіз крові й сечі.
— Підеш зараз. У незалежну лабораторію. І більше ані ковтка тієї гидоти. Зрозуміла?
У лабораторії взяли кров. Медсестра подивилась на мене зі співчуттям:
— Результати будуть завтра після обіду.
Увечері ми сиділи з Катею на її маленькій кухні. Жила вона скромно, одна, але в домі було затишно.
— Мам, чому ти мені раніше не сказала? — спитала вона тихо.
— Я й сама не розуміла, доню. Думала, що дійсно старію, слабну. Вони так переконливо це доводили…
— Тепер усе буде інакше, — сказала Катя й міцно мене обняла. — Ми виведемо їх на чисту воду. І брата теж.
Я кивнула. Вперше за багато місяців я не боялася — я злилася. І була готова боротися.
Наступного дня ми з Катею тримали в руках запечатаний конверт. Я боялася його відкривати, але дочка рішуче розірвала край і пробігла очима рядки. Її обличчя змінилося.
— Знайшла, — сухо сказала вона. — Феназепам. У величезній дозі. Класика. Викликає сонливість, сплутаність думок, проблеми з пам’яттю — все, як з підручника.
Вона подала мені бланк. Я дивилася на слово, яке вперше бачила, і відчувала, як у мені закипає крижаний гнів:
— Поїхали додому, мамо, — сказала Катя. — Годі терпіти цей спектакль.
Коли ми зайшли до квартири, Паша й Ангеліна сиділи на кухні. Побачивши нас, обидва підвелися. Невістка схрестила руки на грудях — захисна поза:
— Повернулися? — з єхидством кинула вона. — Ну що, нагулялись?
— Ми були в лабораторії, — спокійно відповіла Катя, кладучи на стіл аркуш з результатами. — Ось, подивіться.
Ангеліна кинула швидкий погляд на папір і скривилася:
— І що це? Звичайний папірець. Я теж таких можу надрукувати хоч сто.
— Це офіційний документ з печаткою, — відрізала Катя. — І в ньому чорним по білому написано, що в крові мами виявлено сильнодіючий транквілізатор. Який, до речі, продається тільки за рецептом. У тебе ж знайомі лікарі є, Гелю? Напевно, було не складно дістати.
Паша взяв бланк. Довго читав, кілька разів, наче не міг повірити написаному. Його обличчя посіріло.
— Геля… це правда?
— Звісно, ні! — заверещала вона. — Це все вони вигадали! Твоя сестра завжди мене ненавиділа! Вони хочуть нас розсварити!
— Досить, — сказала я. Мій голос прозвучав твердо. Вони замовкли і подивилися на мене. — Досить брехні, Ангеліно.
Я підійшла до сина.
— Пашо, подивись на мене. Просто подивись. Ти справді думав, що я збожеволіла? Що могла забути, як сильно тебе люблю? А ти… ти повірив їй. Ти просив мене підписати квартиру, бо «лікар сказав, у мене з головою не все гаразд». Це були твої слова.
Сльози текли по його щоках. Він упустив аркуш на підлогу.
— Мамо… вибач… я… я не знав… Вона казала, що це просто вітаміни… Я думав, що ми дбаємо про тебе…
— Дбаєте? — я гірко посміхнулась. — Ви повільно мене вбивали. Заради цих стін.
Я обернулася до Ангеліни. В її очах більше не було маски турботи — лише злість.
— Забирайтесь, — сказала я спокійно, але кожне слово було, наче лезо. — Збирайте речі і йдіть. Обоє.
— Ти не маєш права нас виганяти! — закричала вона. — Це ж і його дім теж!
— Він тут прописаний. Але жити ви тут не будете. Навіть дня. Якщо за годину вас тут не буде — цей документ, — я кивнула на папір, що лежав на підлозі, — опиниться в поліції. І я напишу заяву: спроба отруєння з метою заволодіння майном. Подумай, Гелю, скільки за це дають.
Ангеліна затнулась. Вона кинула на Пашу злий погляд, розвернулась і мовчки пішла до кімнати. Було чути, як вона висуває шухляди. Паша стояв переді мною, розгублений і зламаний:
— Мамо… я…
— Іди, Пашо, — перебила я. — Просто йди. Мені треба час. Дуже багато часу, щоб… спробувати тебе пробачити.
Він схлипнув, мов дитина, й пішов слідом за дружиною. Через годину вони вийшли. Катя зачинила за ними двері на всі замки. В квартирі стало неприродно тихо. Я підійшла до вікна. Внизу дві постаті з валізами зникли за рогом.
Катя підійшла й обійняла мене за плечі:
— Все, мамо. Закінчилося.
Я подивилася на свій фікус. Листя ще було жовтим, змученим. Але тепер я знала — він виживе.
Як і я. Я глибоко вдихнула — і вперше за довгий час це було легко. Вільно.
📝 Напишіть, що ви думаєте про цю історію. Мені буде дуже приємно!
