День був як день. Світлана перебирала білизну, думала, чи встигне спекти яблучний пиріг. І раптом…
— Мамо, а тьотя Лариса знову сьогодні до тата приходила. У пиріжках у неї була капуста, смачна. Тільки вона мені сказала тобі не казати, — радісно видала п’ятирічна Маринка, поки Світлана складала білизну до шафи.
Світлана завмерла. Сорочка випала з рук — вона сіла на ліжко і притиснула долоню до грудей.
— Яка тьотя? Лариса? З якого будинку?
— Ну, з сусіднього. Та, що з маленькою собачкою і нігті фарбує. Вона ще тата «котиком» називає. А він її — «зайчиком». Я чула.
— Зачекай… А коли це було?
— Сьогодні. Поки ти до бабусі Валі ходила. Вони в баню пішли. А мене тьотя Лариса на ґанку зачинила, щоб я комарів не запускала. І пиріжків дала. Але сказала — це секрет.
— Зрозуміло, — видихнула Світлана і опустилася на край ліжка, втупившись у підлогу. Телефон у руці здавався важким, наче цеглина — не було сил натиснути на номер. У грудях щось стиснулося. Наче щось усередині урвалося — і свідомість відкотилася назад, туди, де все починалося.
Дев’ять років тому вони з Андрієм переїхали з міста до села — бабуся залишила їм хату.
Здавалося, свіже повітря й тиша села вимоють старі сварки, притушать напругу. Світлана вірила: якщо терпіти, працювати над стосунками, вкладатися — усе налагодиться. Андрій був не завжди ніжний, інколи різкий, зате з руками золотими, господар. А Маринку свою обожнював.
А Ларису… Світлана її знала. Не дружили, але в обличчя була знайома. Та, звісно, гарна — трохи за тридцять, нігті блищать, фігура підтягнута, волосся як шовк. Із тих сусідок, що люблять прифліртувати. Але Світлана й подумати не могла, що та з’явиться у її домі.
Увечері Андрій прийшов додому. Як завжди — у брудних черевиках, ніс мішок для риби.
— Великий улов, Андрію? Чи знову одних комарів наловив?
— Не до риби було. Комари — оті так, постарались…
Світлана взяла телефон, але підійшла спершу до доньки:
— Маринко, а скажи, тьотя Лариса до нас часто приходить?
— Коли тебе нема. Вони сміються. Шепочуться. А одного разу я прокинулася — і вона на кухні, татові кашу варить.
Світлана нічого не сказала чоловікові. Піднялася на горище. Там пахло пліснявою і пилом. Вона сіла в кутку, далі від світла. Павутиння прилипло до щоки, на губах — присмак іржі. Повітря було сперте, нудотне. Не хотілося нічого — ні думати, ні відчувати. Лише зникнути.
Наступного дня вона пройшла повз Ларису мовчки. Та тільки пирхнула:
— Чого така кисла, Світко? Морда цеглою. Що сталося?
— А ти здогадайся, — кинула Світлана, не обертаючись.
А ввечері зателефонувала старшій сестрі Олі.
— Пам’ятаєш, як казала: «Він тебе зрадить, а ти тільки очима кліпатимеш»?
— Що трапилось?
— Та все. Вона приходила. Та сама. І пиріжки принесла. Маринка все розповіла.
— Так. Збирай Маринку — і до мене. Будемо думати, що робити. Без істерик. І без принижень. Спокійно. Гідно. Ти ж у нас тепер сільська леді.
Світлана кивнула і вимкнула дзвінок. Безсонна ніч з’їла всі думки. На світанку вона мовчки зібрала речі. І зникла — без скандалів, без пояснень.
Залишила записку: «Нам треба подумати. Із Маринкою. Не шукай нас. Я сама подзвоню.»
Через день Андрій прибіг до сестриного дому. Змучений, з червоними очима, лице — мов глина.
— Свєта, ти що надумала? Яка ще Лариса? Я її раз на місяць бачу, не частіше! Ти ж знаєш, я завжди тебе поважав. І Маринку люблю.
— А пиріжки з капустою хто їв, Андрію?
Він запнувся.
— Ну… вона принесла. Сама сунула. Я взяв, щоб не образити. А Маринку зачинили, бо її собака вкусити може. Ти ж пам’ятаєш — вона до дітей ревнива.
— А в баню?
— Це випадково! Я справді пішов у баню — один! Вона просто… проходила повз.
— А кашу хто тобі варив, коли я до райцентру їздила?
Тут він зовсім згас.
— Свєта, я не знаю, хто тобі що наговорив, але, клянусь, нічого такого не було!
— Дитина сказала. П’ятирічна. Невинна. Їй теж не вірити?
Він замовк. Довго стояв, дивився в підлогу. Світлана мовчала. Обличчя — як камінь. Без сліз. Без крику. Лише мовчазне «все ясно». Усередині вже прозвучав вирок: «Збреше — кінець. Промовчить — теж».
Потім Андрій важко зітхнув і рушив до виходу:
— Я не святий. Але й підлецем не хотів бути. Сам усе заплутав. Пробач, — сказав на порозі.
Тиждень пройшов, наче в тумані. Жодних дзвінків, жодних смс. А потім — вона повернулася. Просто увійшла. Без сварок, без докорів — ніби й не йшла. Андрій не виправдовувався більше.
Він змінився. Ніби здувся. Не сперечався, не заперечував. Мабуть, усвідомив, як близько був до втрати всього. Тепер просто робив те, що треба.
Лариса зникла — чи то через чутки, чи злякалася. Казали, поїхала до тітки в Саратов. Але точно ніхто не знав.
Життя потроху увійшло в нову течію. Не краще, не гірше — просто інакше. Минуло кілька місяців.
Одного разу Світлана з Маринкою збирали яблука в саду. І донька раптом запитала:
— Мам, а тьотя Лариса більше не прийде?
— Ні, сонечко. Таких тьоть краще не кликати.
— А якщо сама прийде?
— То тато її пиріжки мишам віддасть.
Маринка захихотіла. Світлана всміхнулася — тихо, собі під ніс. Наче хтось непомітно посунув усередині камінь, і повітря стало легше. Яблуня шуміла віттям — ніби заспокоювала.
Світлана зітхнула: «От і все. Більше нікому не дозволю топтатися по мені. Ні словами, ні пиріжками.»
Ось і все.
