Мамка пішла несподівано. Він, Вітька, навіть не зрозумів як. Ще вчора була весела, цілувала Вітьку, бавилася з ним, а тут раптом… схудла, лиса, посміхається тихо своїми великими очима, наказує Вітьці жити добре, по-людськи — і вмить мамки не стало.
— Сирота… — шепочуться бабусі. — Що ж тепер із ним буде? Клавдія ж уже не молода, як же їй упоратись із хлопчиком?
— Ох-ох-ох, тяжкі наші гріхи… Якою ж молодою була Катерина, а подивіться — ця проклята хвороба нікого не щадить.
Бабусі витирають сльози, схлипують. А Вітюнька стоїть, нічого не розуміє, лише пильно вдивляється у стіл, на якому стоїть довгаста скриня, оббита червоним і чорним полотном, а в ній — хтось, дуже схожий на маму. Навіть папірець якийсь на чолі приклеєно.
— Йди, йди, хлопчику, попрощайся з матір’ю, ой нещасний ти, сирітко…
— Та чого це він сирітка? — проскрипіла баба Клава. — Має ж батька рідного.
Бабусі принишкли, в очі не дивляться — бабу Клаву боялися. Через її крутий характер за очі кликали її Бояриня. А, може, й не через норов, а по прізвищу — Бояринцева вона була. Але поважали й побоювались її всі.
Як і в інших дітлахів, у Вітюші теж був батько. Та тільки він його й не бачив ніколи. Мама розповідала, що той приїжджав, коли він іще немовлям був, а далі й зник.
А потім повезли їх на цвинтар, далеко за село. І тільки тоді, побачивши розриту яму, до Вітюші почало доходити, що в тій скрині мама, і що зараз її в землю закопають. Як закричить він, як кинеться до труни…
— Мамцю, матусю, на кого ж ти мене покинула?! Як же я тепер житиму?!
— Як дорослий голосить, — шепочуть бабусі. — Ой, бідненький… Без матері важко, не те що без батька — без мами душа сиротою стає…
Минуло дев’ять днів. Бабуся збиралася кудись. Ще ввечері наказала Вітюші: каша стоїть у печі, на обід і вечерю хай їсть картоплю з кислим молоком, а ввечері вона повернеться.
Вранці натопила піч, пояснила, що коли вугілля вигорить — в’юшку треба закрити, а як стане зимно — нехай лізе на піч і вкривається дідовим тулупом. Якщо злякається — до Анатоліївни відведе. Але Вітюша знав: краще вже сам із Мурзиком, аніж до тієї тітки, що змушує вчити дивні вірші — «молитвами» називає — та цілувати темні дошки з намальованими людьми.
Бабуся ж обіцяла, що ввечері повернеться.
За тиждень, чистенький, умитий, підстрижений, Вітюша сидів посеред світлиці на стільчику, а бабуся давала йому останні настанови.
— Ти, Вітюшо, головне — не бійся. Не будь тюнею. Не давай мачусі верховодити. Кажи, мовляв, я до тата рідного приїхав, а не до тебе. Ти мені не вказуй.
— Я сама з мачухою виростала. Чого тільки не було: і зі столу гнала, і по руках била, і батькові брехала, ніби я ледаща, лиш їм та сплю. Ледве п’ятнадцять виповнилось — заміж втекла, аби лиш з того пекла втекти.
— А ти, Вітюньку, хліб суши. Я тобі наволочку дам — клади туди сухарі, ховай. Щоб не голодувати. Якби сила в мене була, ніколи б тебе не віддала. Ой, сонечко моє…
Заплакала бабуся, затрусилась, обняла хлопчика. А той у сльози:
— Бабусю, рідна, не віддавай мене! Я слухатимусь, дрова з дідом Никишкою носитиму, вчитимусь на п’ятірки! Бабусююю…
— Дорогенький, милий… Та я ж тобі не бабуся навіть, а прабабуся. Я ж і Катерину твою ростила, і тебе вигодувала…
А потім приїхала велика світла машина і забрала Вітюшу до міста.
Було йому важко. Батько, не дивлячись у вічі, сказав, що тепер він — Віктор. І житиме з ним, Володимиром Івановичем, та його дружиною Марією Миколаївною.
Перший тиждень хлопчик боявся виходити з кімнати. Плакав тихенько, дивився у вікно — все чекав, коли бабуся за ним приїде.
Кликали його їсти — відмовлявся. А вночі прокрадався на кухню, хапав хліб, пив воду. Сушив сухарі на батареї, вранці клав у наволочку — ту саму, що бабуся дала, — і ховав під матрац.
Мачуха знайшла. Показала батькові. Той суворо глянув — Вітюші стало соромно до сліз.
— Вікторе, ми ж тебе годуємо. Ти тепер наш син, за стіл сідай із усіма.
Хлопець почав виходити до столу, але сухарі сушити не припинив — тільки схованки змінив.
Мовчазний, дикий — боявся, що мачуха от-от покаже справжній характер: вдарить чи вижене надвір. Але вона жодного разу не вилаяла, годувала, дбала, шкільні речі купувала…
Приїжджали тітка Оля й дядько Степан. Оля щось шепотіла Марії Миколаївні: мовляв, навіщо того Вітюшу взяли. А Степан подарував пістолет і книжку з малюнками.
Настало літо — Вітя почав виходити на подвір’я, знайомився з дітьми. Мачуху уникав, на її запитання ховався в плечі й мовчав.
Друг Василько сказав: «У тебе мачуха — змія. Папку від мами забрала». Сам усе псує мачусі — то взуття дряпає, то суп зіпсує. Папа лається, а йому з мамою радість.
Вітя теж надряпав мачусині туфлі цвяхом. Але той випав, коли мився. Мачуха знайшла.
— Вітю, він тобі потрібен? — спитала тихо.
Вітя мовчав, стидався. Коли туфлі хотіла вдягти — побачила подряпини.
— Що це, Маша? Гвоздь? — спитав батько.
Вітя притих — чекав кари. Але мачуха відповіла:
— Я ж тобі казала, Володю, що гвоздь у шафі стирчить. Ось і наслідки…
— Де той гвоздь? — побіг шукати.
— А вже нема. Вітя витяг.
— Віктор? — здивувався.
— Так. Наш Віктор!
Хлопчик кинувся до себе й заплакав. Уперше так гірко й соромно.
Наступного ранку — день народження. На столі — подарунки, як колись мама робила. «Це, мабуть, сон», — подумав Вітя.
— Мамо… матусю…
У кімнату зайшла мачуха:
— Вітенько, з днем народження, синочку.
— Дякую… — прошепотів хлопчик.
Вона подарувала потрібне до школи, солодощі, светрик, що зв’язала власноруч. Батько — іграшкову машину й портфель. Тітка Оля — зайця, дядько Степан — автомат з лампочкою й пенал.
А найбільшим подарунком стало те, що приїхала улюблена бабуся Клава. Привезла шкарпетки, рукавиці, колючий шарф.
— Не кривдять тебе? — питала.
Вітя мовчки хитав головою.
Потім вони поїхали в село — бабусі не стало. Батько сказав:
— Хату не продаватимемо. Це Віте спадщина. Поки — дача, а далі він сам вирішить.
Сходили на могилу мами.
— Катрусю, Вітя зі мною. Не переймайся… Прости мене.
— Бо до неї пішов? — спитав Вітя.
— Ні… — відповів батько. — Виростеш — зрозумієш.
Дорогою додому хлопчик дивився у вікно й витирає сльози: бабусі нема, і він лишився сам…
Василько розповів, що в нього новий вітчим, маму б’є. Тепер батько до нього не приходить…
А вдома мачуха впала. Вітя злякався: «Померла, як мама і бабуся!» Кричав:
— Мама! Мамочко, не вмирай!
Сусідка викликала швидку.
В лікарні мама Марія прошепотіла:
— Я тут, синку…
— Ти не помреш?
— Ні, звісно. Ти ж у мене ще маленький…
Пішов Вітя до школи восени. Тримаючись за руки мами й тата. Щасливий.
Ночами снились мама Катя і бабуся. А коли Вітя підріс — зрозумів, що Оля і Степан не тітка й дядько, а рідні брат і сестра по батькові. Але не став питати — навіщо ворушити минуле?