Варюха народилася слабкою, і мати щоразу їй про це нагадувала, зганяючи на ній свою злість:
— Та й узагалі, тебе ніхто на цей світ не кликав і не чекав!
Якщо чесно, то забрати Варю з пологового будинку додому змусила бабуся.
— Оце вигадала! Дитину свою кинути?! Навіть не думай! Чуєш?! І в свідоцтві про народження запиши її Варварою!
Бабусю Варюха дуже любила, не відходила від неї ні на крок, а коли її не стало, оплакувала теплими, зовсім не солоними сльозами.
Бабуся померла раптово, а мати з полегшенням зітхнула:
— От і все, стара, твій час минув!
Варі тоді було лише вісім років, і це була її перша велика втрата. До школи її не взяли, але вчителька, що жила неподалік, навчила дівчинку писати букви, вимовляти деякі слова та навіть читати.
Мати на все це дивилася з невдоволенням:
— Та що ви з нею носитеся, Маріє Петрівно? Вона ж каліка, говорити толком не буде! Ходить погано, але хоч ходить – і на тому спасибі! Та скажіть мені, за що мені така дитина дісталася, що я з нею тільки біду маю? Ох, страждання!
Мати скаржилася, іноді випивала, а потім у країні настали важкі часи. Їдальня, де вона мила посуд і підлогу, закрилася, тож довелося їздити в район на ринок торгувати.
Товар був не її – звідки б у неї взявся? Він належав Саркісу, одному абреку, так вона й пояснювала жінкам у селі.
Мати стала ще гучнішою, ніж раніше, і ще більше кричала на Варю:
— Давай, хоч по поліну дров носи, підлогу підмітай, незграбо нещасна!
Варя і жаліла матір, і боялася, коли та була в гніві. А та й сама попереджала:
— Ти мені, дурепо, на очі не лізь! Я, коли гаряча, себе не тямлю!
Варя й не лізла. Але іноді тихо плакала, бо мати ніколи не приголубить, не пожаліє.
А одного разу мати привела до дому чоловіка.
— Оце тепер твій батько буде!
Федір був тихим, мовчазним і дуже працьовитим. Потроху привів хату в порядок – підлога перестала скрипіти, двері стали зачинятися без надриву. А коли він зробив нове ганок, Варюха готова була весь день на ньому сидіти.
Щоразу, коли вона зустрічала його, то радісно посміхалася, і від щастя вся сяяла. Федір, дивлячись на неї, теж усміхався:
— Подобається, Варюхо-горюхо?
— Подобається…
— Ну й добре, а я далі піду, справ у мене ще багато…
І, шкутильгаючи, йшов лагодити паркан. Мати ж прийняла його появу з роздратуванням:
— От два каліки на мою голову, ще й посміхаються обидва!
Та хоч і злилася на Федора, але з дому не виганяла, іноді навіть до себе в ліжко кликала. Проте загалом тримала його, як і Варю, в чорному тілі:
— Чого розсівся? Давай, іди дров принеси, піч розпали, води з колодязя натягай!
Федір мовчки брав відра і шкутильгав до колодязя. Він не чекав подяки. Виконував усе без нарікань, лише примружувався, і Варюсі здавалося, що він от-от заплаче.
Одного разу на ринку сталася бійка, і хтось ударив матір ножем. Кажуть, вона так і померла під прилавком.
Федір поховав її, як належить, бо, хоч і була вона гучною та злою, та колись дала йому прихисток, коли він був самотнім і бездомним.
— Ох, і життя в неї було… Темне, важке. Але твоя мати, Варюхо-горюхо, все ж була людиною доброю…
Він довго сидів біля вікна, ніби чекав, що вона ось-ось повернеться втомлена й сердита. Але її більше не було.
Зовсім не було.
Федір, похитуючись на лавці, глухо мовив:
— Ну що, Варюхо-горюхо, залишилися ми з тобою самі на цьому світі. Відтепер разом жити будемо.
Тоді Федору було тридцять три, а Варюсі щойно виповнилося шістнадцять. І хоча вона була не зовсім повноцінною, але вже вступала в пору жіночності.
Природа брала своє…
А в селі ніхто й не здивувався, що Федір із Варюхою стали жити, як чоловік і жінка.
Федір Варюху на руках носив, а вона вся розквітла, щоки порожевіли.
Косу густу короною уклала, сарафан новий одягнула, на плечі кашемірову хустку поклала.
Ще недавно і ходила ледь-ледь, і слова доброго не сказала, а тепер від неї такий світ ішов, що люди довкола мимоволі усміхалися.
Минуло два роки, і народила вона Федорові синочка. Назвали його Іванком.
Хлопчик вродився дужий, усміхнений, без жодних вад.
Дивлячись на малюка, люди яснішали обличчями, раділи, бо, казали, сам Господь цим страждальцям утіху послав.
Ніхто не осудив їхній союз. Навпаки, бажали їм ще діток.
— Дівчата, гляньте, як наша Варюха розквітла!
— Та, дівчата, вона й ніколи злюкою не була, вся в бабусю вдалася.
— І ходити рівніше почала, видно, обережнішою стала через вагітність.
— От і добре, глядиш, і доля її налагодиться.
— А Федір, дівчата, якби міг, то, певно, й літав би біля неї!
— Так, що не кажіть, а здорові люди часто не вміють цінувати того, що мають. Руки, ноги в них є, а вони нарікають. А ось ці, покалічені, всім приклад показують, як треба радіти життю…
Ось так по-доброму розмірковували люди в селі.
І якось сама їхня доля змінилася під впливом Федора та Варвари.
Жінки стали менше пліткувати й сваритися біля колодязя.
Чоловіки рідше бралися за чарку, не матюкалися та й жінок своїх не били.
А до Федора з Варюхою все частіше навідувалися односельці:
— Може, вам чимось допомогти треба?
Та скоріш за все, йшли не стільки допомогти, скільки зігріти душу поряд із ними.
Бо світилися обоє від щастя.
