Маленька дівчинка в коричневих колготках і без взуття бігла по слизькій, вкритій льодом сільській дорозі. Лід, змішаний із брудом, підтавав під її теплими ніжками, а великий палець, який визирав із дірки в колготках, уже став зовсім чорним. Чомусь найбільше у Наді мерз саме цей палець.
Можливо, тому що вона вже майже не відчувала своїх ніг. Її тіло заклякло від холоду — на дівчинці, окрім стареньких колготок, було лише зношене домашнє платтячко.
Весна тільки-но починалася, але про це нагадував хіба що календар. Погода за вікном зовсім не відповідала весняній. Єдиною ознакою змін була дорога: вдень сніг на ній танув, оголюючи чорну землю, але навколо все ще біліли снігові замети. Зараз надворі був вечір, холодний і непривітний. Дорога знову вкрилася льодом, який боляче дряпав ноги навіть через тканину колготок.
Надя навчалася у третьому класі й добре розуміла, що бігати в такому вигляді по вулиці ненормально, і це привертає увагу. Але їй було байдуже. Головне — втекти подалі від дому, де зараз залишався цей новий мамин чоловік.
Дівчинка вже звикла до того, що чоловіки у їхньому домі змінювалися, як пори року. Одні вимагали називати їх татом, інші просто ігнорували її існування. Надя давно перестала навіть запам’ятовувати їхні імена.
Проте цей був іншим. Від першої ж миті, коли він переступив поріг старого, занедбаного будинку, дівчинка відчула якусь незрозумілу небезпеку. Він не виховував її ременем, як попередній мамин співмешканець, хоча до цього Надя вже була готова. Натомість цей чоловік поводився інакше: невисокий, із лисиною на пів голови, постійно посміхався й сипав подарунками. Він не пив, як її мама, і завжди мав гроші.
Здавалося б, варто було радіти, але щось всередині Наді кричало про зворотне. Її дитяча інтуїція, яка розвинулася за ці дев’ять років нелегкого життя, підказувала, що все це — лише маска. Його подарунки здавалися липкими, як павутиння, а усмішки викликали страх і огиду.
Чоловік часто приносив у дім алкоголь, і мама напивалася до нестями. У такі моменти він начебто «допомагав» Наді з навчанням або заводив розмови про школу. Він сідав поруч, намагався покласти руку їй на плече чи коліно. Надю від цього нудило. Вона завжди знаходила спосіб втекти, але не сьогодні.
Сьогодні мама випила більше, ніж зазвичай, і заснула прямо на кухні, поклавши голову на стіл. Її співмешканець зайшов у Надину кімнату й зачинив двері. Його сальна усмішка одразу змусила дівчинку стиснутися в грудочку.
— Що це в тебе за платтячко, Надю? Якесь воно стареньке. А давай ми його знімемо, а я куплю тобі нове? Хочеш?
Жах сковував Надю, а до горла підступала нудота. Чоловік зробив крок до неї й простягнув руку. Дівчинку знудило прямо на його спортивні штани. Чоловік голосно вилаявся й відскочив.
— Ах ти ж! — прошипів він. — Почекай, я зараз повернуся.
Він вийшов, а Надя зрозуміла, що часу зовсім не залишилося. Тікати до вхідних дверей було безглуздо — він би її одразу зупинив. Єдиний вихід — вікно. З труднощами відкривши шпингалети, вона залізла на підвіконня й стрибнула в сніговий замет.
І ось вона вже біжить по дорозі, до траси, не знаючи куди. Страх гнав її вперед, а холод проникав до самих кісток. Здавалося, вона ось-ось перетвориться на один із тих крижаних брудних грудок, які так боляче царапають її ноги.
Добігши до траси, Надя побрела по узбіччю. Її зуби вже не цокотіли, шкіру обличчя скував мороз, а голова почала туманитися. Вона навіть не чула, як за спиною, пихкаючи, зупиняється вантажівка.
Михайло ліг спати раніше, ніж зазвичай. А що ще робити наодинці? Без Олі, яка поїхала на ніч до мами, у квартирі було тоскно й порожньо. Він вирішив скористатися нагодою й гарненько виспатися.
Їм із Олею було трохи більше двадцяти, але вони вже створили родину й чекали на первістка. Дружина була на шостому місяці вагітності. У Михайла була стабільна робота з перспективою, а квартира дісталася йому від держави. Життя, здається, налагодилося, але спогади про дитинство не відпускали.
У 14 років його матір позбавили батьківських прав, і Михайло опинився в дитячому будинку. Було важко, але ще важче залишатися з п’яною матір’ю, яка постійно змінювала співмешканців. Найгірше він згадував тих, хто намагався його «виховувати» силою.
Однак життя змінилося. Чотири роки в дитбудинку, потім квартира, робота і, зрештою, Оля — дівчина, яка виросла в повній, люблячій сім’ї. Михайлу було соромно розповісти їй про своє минуле, тому він збрехав, що сирота. Навіть коли їздив у рідне село, говорив дружині, що це службові справи. А їздив він не до матері, яка пила й жила в напівзруйнованому будинку, а до сестрички, яка росла в тих самих умовах, що й він колись.
Цього вечора сон Михайла перервав дзвінок із невідомого номера. Голос на тому кінці дроту він упізнав не одразу.
— Мишко, це ти? Це тітка Тоня, сусідка твоєї матері. Пам’ятаєш, ти номер лишав, казав дзвонити, якщо щось трапиться. Так ось, тут справа. У село фура заїхала, далекобійник твого Надійку привіз. Я здивувалася — у нас такі машини рідко бувають. Дивлюся, чоловік у куртку її закутав, несе до вашого дому, а дівчинка виривається, кричить, що не піде додому. Мамин співмешканець вийшов, посміхається, а Надійка від нього тікає, як від біди. Я її до себе забрала. Плаче вона, додому вертатися не хоче. Той чоловік і до мене стукав. Каже, ніби вона уроки не робила, от і покарав. Але я йому не дуже вірю. Що робити, Мишко?
Михайло сів на ліжко. Серце стислося. Він зрозумів одне — сестра боїться матері й її співмешканця. Значить, у домі коїться щось страшне.
— Не віддавайте її, тітко Тоню! — вигукнув він у слухавку. — Я приїду, скоро буду.
Однією рукою натягуючи джинси, другою Михайло викликав таксі. Менше ніж за годину він уже був у селі, де провів дитинство.
Спершу зайшов у будинок матері. Вона лежала п’яна на підлозі, поруч перевернутий стілець. Її співмешканець був тверезий, але коли побачив Михайла, його очі забігали. Цього погляду вистачило, щоб зрозуміти — найгірші припущення підтвердилися. Коли Михайло вийшов, у чоловіка під оком уже червонів свіжий синець.
Наступного вечора Оля поверталася додому. Піднімаючись сходами, вона згадувала, як мамині спроби передати соління й варення знову провалилися — тепер їй не можна піднімати важке. Оля погладила округлий животик і, трохи задихавшись, дійшла до квартири.
У коридорі вона побачила чужі дитячі черевички. У залі гучно працював телевізор, а Михайло разом із дівчинкою дивився мультфільми. Побачивши Олю, дівчинка стиснула плечі, а чоловік схопився на ноги.
— Олю, це Надя. Моя сестра, — винувато сказав він.
Дівчина завмерла від подиву. Брови здивовано піднялися, але вона промовчала. Михайло зрозумів і завів її до спальні. Там він почав пояснювати…
— Олю, я обманював тебе, коли казав, що круглий сирота. Насправді моя мати жива, але вона — алкоголічка. Її позбавили батьківських прав, коли мені було чотирнадцять. Мені було соромно зізнатися тобі в цьому ще на початку наших стосунків. А потім усе якось закрутилося, і я продовжував мовчати. Пам’ятаєш, я казав, що їжджу в село до друга? Насправді я їздив не до матері, а до сестрички. Їй дев’ять років. Мати все так само п’є й водить до хати чоловіків. І цього разу вона привела якогось слизького типу, який почав поводитися неадекватно щодо Наді. Вона втекла з дому. Роздягнена, вона дісталася до траси, де її підібрав далекобійник. Я забрав Надю. Олю, можна вона побуде в нас якийсь час?
Оля машинально поклала руки на свій животик. Вона гладила його, ніби намагаючись заспокоїти себе й майбутню дитину одночасно. Голова паморочилася від такого потоку інформації.
— Що ти хочеш від мене почути? — вигукнула вона. — Мишо, ти обманював мене! Як ти міг? Гаразд, на початку, але потім, коли зробив мені пропозицію? Ти мав розповісти правду про себе. Я ж думала, що ти сирота, у тебе немає рідних. А тепер з’ясовується, що є і мати, і сестра! І що значить «вона побуде в нас»? Їй дев’ять років, вона ж, напевно, ходить до школи?
— Зараз якраз весняні канікули.
— Це не має значення, Мишо! Вона дивна. Чому в такому віці дивиться зовсім дитячі мультики? Та й загалом… Я не розумію, як це все вкласти в голові.
— Олю, ну прости мене, — Михайло доторкнувся до її ліктя. — Я соромився свого минулого, тому й брехав. Але Надя ні в чому не винна. Вона дивиться мультики, бо їй не вистачало нормального дитинства. Коли ти ближче з нею познайомишся, вона тобі сподобається.
Легко сказати, «сподобається»! Якби знайомство з дівчинкою відбулося за інших обставин, Оля, можливо, поставилася б до неї інакше. Але брехня, яка тривала так довго, вибила її з колії. Два дні вона не розмовляла з чоловіком, а її роздратування щодо цієї неряшливої, диковатої дівчинки тільки зростало. Надя поводилася, як маленьке дикеня. Вона не була привчена до гігієни, не чистила зуби, не милася. А як вона поводилася за столом! Хапати їжу руками або пити суп просто з тарілки було для неї нормою.
При цьому Надя, налякана мовчанням Олі, замкнулася в собі. Вона розмовляла тільки з братом, а на питання Олі відповідала односкладно, втягуючи голову в плечі.
Через кілька днів Оля трохи заспокоїлася й пробачила Михайла. Вона наважилася поговорити з ним про поведінку його сестри.
— Чому вона така налякана? Здається, що її били. Вона постійно чекає, ніби хтось вдарить.
— Швидше за все, так і було, — гірко сказав Михайло. — Мене співмешканці матері часто били. Думаю, і Наді теж діставалося. Але вона ж не з усіма така. Зі мною Надя поводиться нормально. Ти повинна знайти до неї підхід.
Оля зовсім не хотіла «шукати підхід». Ба більше, вона не бачила в цьому жодного сенсу. Канікули закінчувалися, і вона з великим нетерпінням чекала, коли Михайло нарешті відвезе свою сестру назад у село.
Так, дівчинку було шкода, але Оля свідомо уникала цих думок. Вона розуміла, що не хоче, щоб Надя залишалася у їхній квартирі. Проте до кінця канікул Михайло ставав усе задумливішим, і це почало лякати Олю. В передостанній день сталося те, чого вона так боялася. Увечері, зачинившись у спальні, чоловік почав серйозну розмову.
— Олю, я хочу, щоб Надя залишилася в нас.
— Ти взагалі розумієш, що говориш? — Ольга здригнулася. — У неї ж є мати.
— Та яка з неї мати? — зітхнув Михайло. — Позбавити її батьківських прав — справа нескладна. А ми з тобою молода, повноцінна сім’я зі своєю квартирою. Ми можемо взяти Надю під опіку.
— Ні, і ще раз ні! — вигукнула Оля.
Вона намагалася говорити тихо, щоб спляча в сусідній кімнаті дівчинка нічого не почула, але не стрималася.
— Міша, я кажу «ні». Я просто чекала кінця цих канікул, щоб ти, нарешті, відвіз Надю. Я все розумію, вона твоя сестра, але я не зможу з нею жити. Я надто молода, щоб дбати про таку велику дитину. Вона дика, невихована, неохайна. Дивиться на мене, як маленький вовченя. І взагалі, Міша, ти не забув, що у нас скоро народиться своя дитина? Нам буде тісно вчотирьох у цій квартирі.
— Але я не можу відвезти її назад у село, — підвищив голос Михайло. — Мати досі там із цим слизьким типом. Хто знає, що ще може трапитися… Тобі зовсім не шкода Надю?
— Шкода. Дуже шкода. Але в першу чергу я думаю про нашу дитину. Моє остаточне слово — ні. Канікули закінчаться, і ти відвезеш сестру назад.
— Ні, не відвезу, — вперто сказав Михайло. — Це все одно, що підібрати кошеня з вулиці, нагодувати, зігріти й потім знову викинути. Але це не кошеня — це моя сестра!
— Ах, ось як? — спалахнула Ольга. — Тоді піду я. Я не буду жити з тобою, якщо вона залишиться. Вибирай, хто тобі важливіший.
Розмова відбувалася вже в ліжку. Ольга демонстративно повернулася до чоловіка спиною й ображено сопіла, всім своїм виглядом показуючи, що тема закрита. Михайло теж ліг, довго крутився, важко зітхав, але зрештою заснув. А от Оля не могла заснути. Її мучили переживання через сварку. Вона вже пошкодувала про сказане в запалі, але відступати не хотіла.
Дівчина не спала, прислухаючись до тиші, і раптом почула, як хтось ходить квартирою. Надя старалася не шуміти, але їй це погано вдавалося. Щось клацнуло, скрипнула підлога. Потім Оля почула звук, схожий на відкриття вхідних дверей. Що ця чужа дівчинка робить серед ночі?
Оля швидко встала, накинула махровий халат і вийшла в коридор. Включивши світло, вона побачила, що ні куртки, ні чобіт Нади немає. Олю охопило тривожне передчуття. В одному халаті й домашніх капцях вона поспішила на сходи. Ліфт так і не працював, тож вона побігла вниз. На першому поверсі вона наздогнала Надю.
— Стривай, почекай! Куди це ти зібралася? — спитала Оля, тримаючись за живіт. — Ледве наздогнала тебе!
У першу мить дівчинка розгубилася, побачивши дружину брата, але вже за секунду її обличчя знову набуло звичного похмурого виразу.
— Не треба було за мною бігти. Я йду.
Дівчинка була напружена, її поза видавала готовність у будь-який момент вибігти з під’їзду. А що тоді робити? Бігти за нею в халаті по вулиці?
— Давай поговоримо, — сказала Оля, обережно наближаючись до дитини. — Я не розумію, що сталося. Ти хочеш повернутися в село, до мами? Тоді дочекайся ранку, і Міша тебе відвезе.
— Я не хочу до мами, — обличчя Нади скривилося, вона ледь стримувала сльози. — Міша казав, що постарається зробити так, щоб я залишилася з ним. Але потім я почула вашу розмову. Якщо Міша залишить мене тут, ти його покинеш. А цього я теж не хочу. Міша хороший, і йому буде без тебе погано. Тому я піду. Знайду дитячий будинок і попрошу, щоб мене туди взяли. Я пішла зараз, уночі, щоб ви більше не сварилися через мене. Я зрозуміла, що ти мене ненавидиш.
Оля дивилася на дівчинку так, ніби бачила її вперше. От яка вона насправді! Готова зникнути, аби брат був щасливий. Значить, Надя добра. А що, власне, Олю в ній так дратувало? Погані звички? Неохайність? Але ж як могла дитина навчитися бути чистоплотною, якщо росла з матір’ю, яка пиячила?
— Ну ти й дурненька! — Оля кутаючись у махровий халат підійшла до дівчинки впритул і, обережно, щоб не злякати, обійняла її за плечі.
— Чому ти вирішила, що я тебе ненавиджу? Я просто тебе не знаю. Може, даси мені ще один шанс познайомитися ближче? Давай почнемо наше знайомство спочатку.
Михайло прокинувся зранку й не знайшов дружини поруч. Злякавшись, що вона встала раніше, аби зібрати речі та піти, він вийшов із спальні.
Олю він знайшов у ванній. Вона показувала Наді, як правильно чистити зуби.
Міша промовчав. Він мовчав і тоді, коли його дружина разом із сестрою пішли на кухню, і Оля вчила Надю готувати млинці на сніданок. Атмосфера була теплою, Оля весело жартувала над дівчинкою, але робила це дуже лагідно. Михайло навіть розгубився, почувши, як Надя сміється.
— Щось сталося, поки я спав? — примружившись, запитав він.
— Поки ти спав, багато чого сталося, — усміхнулася Оля. — Я попросила Надю залишитися з нами. І вона погодилася. Правда ж, Надю? — Оля підморгнула дівчинці. — Тож тепер, Міша, тобі доведеться докласти чималих зусиль, щоб Надю в нас не змогли забрати.
Минув рік.
Ольга вийшла з під’їзду, штовхаючи перед собою блакитну коляску. У ній спокійно спав їхній закутаний синочок. Але в Олиних очах читалася тривога. Вона постійно вдивлялася вдалину, шукаючи Надю, яка не повернулася додому зі школи вчасно.
Оля була напружена, майже бігла, штовхаючи коляску по під’їзній доріжці, поки не побачила за рогом знайому постать, що йшла назустріч, махаючи мішечком для взуття. Оля з полегшенням видихнула, а коли Надя підійшла ближче, вигукнула:
— Ну ти що! Чому телефон вимкнений? Чому затрималася? Ти хоч уявляєш, як я хвилювалася?
— Олечко, пробач, пробач, — дівчинка, підстрибуючи, наблизилася і на мить притулилася до Олі. — Телефон розрядився, а після уроків нас затримали. Я ж зовсім трохи запізнилася. Чого ти так хвилюєшся?
— Я завжди за тебе хвилююся, — махнула рукою Оля. — Розказуй, краще, виправила свою трійку з російської?
Оля не перебільшувала — вона справді хвилювалася за Надю. Минув рік, і вона полюбила дівчинку, як рідну. Тепер їй навіть важко було уявити, що колись Надя викликала в неї роздратування своєю відчуженістю. Виявляється, доброта здатна змінити все. Варто було лише поглянути на дівчинку по-іншому, як і вона стала іншою. Це була добра, світла дитина, яка стала невіддільною частиною Олиної родини.
