Мамин хрестик. Коли мами не стало, батько прибрав з очей усі її фотографії. Він не міг дивитися, як семирічний Максим завмирає перед застиглими усмішками, як його нижня губа починає зрадницьки тремтіти, а по щоках котяться беззвучні, але такі гіркі сльози. Він уже був дорослим хлопцем і знав: чоловіки не плачуть. Та його серце залишалося розбитим уламком, і ці гострі часточки боляче впивалися зсередини щоразу, коли він згадував її тепло, її голос, її погляд.
А через рік пам’ять зрадила його. Материнське обличчя розмилося у свідомості, перетворившись на тьмяну пляму світла. Часом воно з’являлося у снах — настільки чітке й живе, що, прокидаючись, Максим ще кілька секунд відчував тепло поруч на подушці. Але образ швидко танув, залишаючи місце холодному ранку і порожнечі, що краяла душу. Тоді він забирався з ногами у крісло, стискав у долоні мамин хрестик на тоненькому ланцюжку — єдину згадку про неї — і шепотів у тишу: «Мамочко, повернись! Будь ласка, не йди назавжди!». Та відповіддю була лише мовчазна пустка.
Одного вечора батько, перегортаючи пошту, відвернув погляд і промовив:
— Максиме, у мене намічається довге відрядження. На все літо. Поїдеш до тітки. В село.
Про існування тітки Максим знав небагато. Раз на рік — на Новий рік чи на день народження — приходила посилка. На грубій картонній коробці чітким, майже каліграфічним почерком було написано: «Єгорова Тетяна Матвіївна. Село Олександрівка». Із пакунка тягнуло сушеними яблуками, цибулею та ще чимось деревним і незнайомим.
Дорога до Олександрівки тривала дві години. Батько, зазвичай мовчазний і зосереджений у собі, цього разу говорив без угаву. Він згадував дитинство, як зростав у тому самому селі, як після смерті бабусі в тринадцять років вони виїхали до міста.
— Я ридав, як білуга, — натужно всміхаючись, зізнався він, відволікаючись на повідомлення у телефоні. — Не хотів виїжджати. Там залишилися друзі… і одна дівчинка. Катя. Руда, у веснянках. Я навіть утекти намагався. Дізнався ціну квитка, вкрав у батьків гроші, дійшов до автовокзалу. Але касирка відмовилася продавати квиток дитині, викликала міліціонера. Мене повернули додому. Я чекав прочухана, але батько… твій дід… лише поплескав по плечу й сказав, що я справжній чоловік, бо серце у мене на правильному місці. І все, нікуди я вже не повернувся. А потім зустрів твою маму, і минуле розчинилося.
Максим слухав мовчки, і з кожним кілометром тривога стискалася в грудях у важкий вузол. Він ніколи не бував у селі, не жив серед чужих людей. Але лякало його не це. Його лякала неприродна, аж надто гарячкова балакучість батька. Після маминої смерті він замовк, наче скеля, а тепер слова лилися потоком, ніби він боявся тиші, що могла б поставити запитання, на які не було відповіді.
Тітка Таня виявилася напрочуд схожою на батька — така ж сухорлява, зі спиною рівною, як стріла, і коротко підстриженим солом’яним волоссям. Вона зустріла їх на порозі старої, але міцної хати, схрестивши руки на грудях. Її погляд, холодний і прискіпливий, ковзнув по Максимові з голови до п’ят.
— Ну, заходь, — буркнула вона, пропускаючи до сіней, де пахло свіжим молоком і польовими травами. — Їсти будете?
Вона нагодувала їх густим борщем і рум’яними пиріжками. Начинка була з картоплею і… яйцем з цибулею. Максим терпіти не міг яєць, від самого запаху його нудило. Та, червоніючи й боячись образити, він мовчки ковтав шматки, потайки вишкрібаючи ненависну начинку виделкою й скидаючи під стіл. Він щиро сподівався, що у тітки є кіт, який приховає його «злочин». Але протягом наступних трьох днів він переконався: жодного кота тут немає. Він облазив усі закутки хати й сараю, та остаточно зрозумів, що марно. Запитати прямо він не наважувався. Тітка ставилася до нього відсторонено, майже крижано, наче він був не дитиною, а зайвою коробкою, яку довелося прийняти на зберігання.
Іноді, особливо вечорами, коли туга за домом і мамою накривала з головою, йому страшенно хотілося підійти й обійняти цю сувору, кутувату жінку. Заплющити очі й уявити, що це мама. Але від тітки Тані тягнуло димом печі, лучиною та якоюсь гіркуватою травою, а не маминими парфумами й солодким пирогом. Якось вночі йому наснився кошмар, і він, ридаючи, прибіг до неї в кімнату. Тетяна Матвіївна не стала його втішати. Вона суворо наказала повернутися в ліжко й перестати «нюні розпускати», бо ніяких відьом не існує. Максим повернувся, сховався з головою під ковдрою, втиснувся у матрац, затис у долоні мамин хрестик і шепотів, доки не заснув: «Мамо, ти зі мною, ти мене захистиш».
Здавалося, тітка була ним завжди невдоволена.
— Це що за цирк? — різко кинула вона…
— Це що за цирк? — різко запитала вона, коли знову застала його за тим, що він колупав пиріжок.
Серце Максима пішло в п’яти. Зібравши всю свою сміливість, він прошепотів:
— Я… я не їм яєць.
— З якого це дива?
— Вони смердять, — чесно зізнався він.
Тітка похитала головою, її тонкі губи стиснулися в ниточку.
— Дурниці. Яйця корисні. Білок, вітаміни. Їж.
Максим опустив голову, відчуваючи, як зрадницькі сльози підступають до очей. Тільки б не заплакати. Тільки б вона знову не назвала його нюнею.
Робити йому було зовсім нічого. Книги, зібрані батьком, він проковтнув за кілька днів — вони були надто дитячими, для малюків. Тітка, помітивши його нудьгу, запропонувала піти познайомитися з місцевими хлопчаками. Знайомство закінчилося бійкою — найздоровіший із них зажадав у Максима телефон «на п’ять хвилиночок», а отримавши відмову, спробував відібрати силою. Більше Максим знайомитися ні з ким не захотів.
— Асоціальний, прямо як твій батько, — пробурчала тітка, помітивши його роздерте до крові коліно. — Вічно він у дитинстві з кимось конфліктував.
— Я не асоціальний! — спалахнув Максим. — Це він погано себе поводив!
— А ти добре? — пирхнула вона. — Телефон — шматок заліза. Треба вміти ділитися. Іди й вибачся.
— Не піду!
— Я сказала — вибачся!
Того разу він не заплакав. Він відчув пекучу, люту злість. Тепер він зрозумів, чому ця жінка живе сама. Хто зможе полюбити таку злюку? Навіть кота у неї немає! Він судомно стиснув у кишені хрестик, і дивний спокій одразу повернувся до нього.
Увечері того ж дня тітка несподівано сказала:
— Книги на нижніх полицях у залі можеш брати. Там, здається, є щось цікавіше за твої комікси.
Максим уже задивлявся на стару книжкову шафу, але боявся підійти — якось він потягнувся до шкіряного фоліанта із золотим тисненням, і тітка накинулася на нього з таким криком, що він онімів від страху. Тепер, отримавши дозвіл, він із радістю занурився в полиці. Його увагу привернула тоненька, потерта книжечка: «Лев, чаклунка і платтяна шафа».
Він проковтнув її за один вечір. Чарівний світ Нарнії захопив його цілком, і вперше за довгі місяці в його душі не лишилося місця для сліз.
— Тітко Таню, а є продовження? — із надією запитав він наступного ранку.
Вона глянула на обкладинку.
— Мало б бути.
— А де воно? На якій полиці?
— У мене його немає, — відрізала вона.
Максим тяжко зітхнув.
— І нічого зітхати, як паровий локомотив! Бери іншу.
Не бажаючи більше просити, він узяв «Трьох мушкетерів», але книжка видалася йому нудною, і він пішов гуляти.
І тут на нього чекав сюрприз. На ґанку, згорнувшись клубком, сидів величезний, бувалий кіт. Одне його око було затягнуте пеленою, шерсть збилася у ковтуни, а вухо розірване в клапті. Та в його гордовитій поставі було стільки гідності, що Максим одразу в нього закохався. Він обережно простягнув руку, і кіт, примруживши єдине око, прихильно дозволив себе погладити й відповів хрипким, скрипучим муркотінням.
— Ти голодний? — пошепки спитав хлопчик.
Кіт у відповідь ткнувся мокрим носом у його долоню.
— Зараз, я принесу тобі щось.
Довелося йти до тітки.
— Можна молока? Або шматочок ковбаси?
— А тобі навіщо? — з підозрою спитала Тетяна Матвіївна.
— Кота погодувати. Він на ґанку, бідний, зовсім худий.
Тітка мовчки вийшла надвір, побачила тварину й скривилася.
— Безпритульний саврас. Весь у болячках. Ще й сказом заразить! Геть! — І вона зробила різкий помах ногою, не зачепивши, але ясно давши зрозуміти свої наміри. Кіт фиркнув і неквапом, із гідністю, зник у кущах.
Максим зрозумів, що надалі треба діяти нишком. Наступного разу він приніс котові шматок вареної курки зі своєї вечері. Кіт проковтнув частування й дозволив почухати себе за вцілілим вухом.
— Я буду звати тебе Адміралом, — вирішив Максим.
Відтоді у нього з’явився друг. Він годинами сидів із ним на старому пні за городом, розповідав про прочитані книжки, ділився страхами й сумнівами, питав, як переконати тата забрати Адмірала в місто. Він був обережним, і тітка жодного разу його не застала.
За кілька тижнів, перебираючи книги у пошуках нового читива, Максим натрапив на цілу стоску — Клайв С. Льюїс. «Принц Каспіан», «Підкорювач світанку»… Він мало не підскочив від радості.
— Тітко! Це ж продовження! — вбіг він на кухню з книжками в руках.
Тетяна Матвіївна знизала плечима, помішуючи варення в тазу.
— Ну, так. Ти ж хотів. Замовила поштою, вчора прийшло.
Не тямлячи себе від радості, Максим підбіг і обійняв її за талію, притулившись щокою до жорсткого полотняного фартуха.
— Дякую! Ти найкраща!
Тітка застигла, ніби її вдарило струмом. Потім різко звільнилася з його обіймів, відсахнувшись, наче від вогню. Її обличчя стало кам’яним.
— Не чіпляйся! Іди читай.
Вона була зовсім незрозумілою.
Захоплений новими книгами, Максим на кілька днів забув про Адмірала. Згадав лише тоді, коли хлинув холодний, затяжний дощ. «Бідний Адмірал, — із тугою подумав хлопчик. — Він же промокне й занедужає». І ніби у відповідь на його думки, з ґанку долинуло жалібне, протяжне нявкання.
— Тітко Таню, можна його в дім? Хоч у сіни? Ну будь ласка! Він промокне!
Він уже був готовий до відмови, до гнівної відповіді. Але тітка, не дивлячись на нього, тяжко зітхнула.
— Гаразд. Тільки дивись, щоб не лазив, де не треба. І не реви потім, якщо здохне.
Мороз пробіг по шкірі у Максима. Ці слова пролунали як зловісне попередження. Але двері були відчинені. Адмірал, мокрий до нитки, прослизнув усередину й одразу згорнувся клубком на старому килимку.
Відтоді кіт жив у домі як таємний, але терпимий гість. Він поводився дивовижно інтелігентно — ніколи не застрибував на стіл, не дер меблі, сидів біля ніг Максима або грівся біля печі. Максим помітив ще одну дивність — пиріжки тепер були тільки з картоплею. Жодних яєць.
Тітка бурчала, кидала на кота сердиті погляди, але Максим був на сьомому небі. І одного разу він став свідком дивної сцени: Тетяна Матвіївна, думаючи, що її ніхто не бачить, відламала шматок ковбаси зі свого бутерброда й кинула його Адміралу зі словами: «На, ненажеро». І навіть погладила його по спині, коли той узявся до трапези.
Саме тому його біда стала такою неочікуваною. За кілька днів Адмірал зник. Максим шукав його цілий день, кликав, заглядав у всі кутки. Знайшов увечері за лазнею, уже холодного й нерухомого. В голову одразу вдарила думка: «Отруїла. Вона його отруїла! Адже попереджала ж!»
Сльози хлинули самі собою, гарячі, люті, рясні.
— Це ти! Ти його вбила! — закричав він, вбігаючи в дім і тицяючи пальцем у нерухоме обличчя тітки. — Ненавиджу тебе!
Він чекав, що вона накричить, ударить, відштовхне. Але вона лише подивилася на нього довгим, стомленим поглядом, у якому читалася якась давня, невигойна печаль.
— Я попереджала, — тихо й безпристрасно повторила вона.
Потім накинула ватник, узяла лопату й вийшла у двір. Максим, ридаючи, поплентався за нею. Він зрозумів, що вона робить, коли побачив, як вона копає яму за городом, поруч із густими заростями малини. Хлопчик побіг у дім, знайшов міцну картонну коробку, обережно поклав у неї свого друга.
Вони мовчки поховали Адмірала. Тітка принесла великий, плоский камінь і встановила його в узголів’ї могилки. Максим нарвав пізніх осінніх квітів — айстр і чорнобривців. І тут його погляд упав на інші, подібні камені, акуратно викладені поруч. Їх було кілька.
— Це що? — запитав він, завмираючи.
— Могили, — коротко відповіла тітка.
— Чиї?
— Тих, кого я любила.
У Максима перехопило подих. Він хотів закричати: «Так ти й справді їх убила?!», але слова застрягли в горлі. Тітка опустилася на вкритий мохом камінь поряд і закрила обличчя руками. Коли вона заговорила, її голос був глухим і надтріснутим, ніби долинав з-під землі.
— Мені було шістнадцять. Я була дурною, жорстокою й не думала про наслідки. У нашому класі вчилася дівчинка Поліна. Усі дражнили її Психічкою. Вона й справді була… іншою. А її брат, Геннадій… він зовсім не належав цьому світові. Не вчився, сидів удома. У нього була якась хвороба. Він постійно ходив за мною слідом, щось бурмотів своєю мовою. Мені було і страшно, і гидко. Якось я не витримала, обернулася й вилила на нього відро найгірших образ. Не пам’ятаю, що саме говорила. Але це було жахливо.
Вона замовкла, ламаючи сухий стеблинку айстри в руках.
— Через тиждень він потонув. Поліна сказала, що винна я. Що це я його зурочила. І що її бабуся, яку всі вважали відьмою, наклала на мене прокляття. Що всі, кого я полюблю, помруть. Я, звичайно, назвала її божевільною. Ми побилися… і більше ніколи в житті я ні з ким не билася.
Максим слухав, затамувавши подих. По його спині бігли крижані мурахи.
— І що? — прошепотів він. — Це… правда?
— Правда, — так само тихо відповіла тітка, вдивляючись у порожнечу. — Ось тут Мирка, моя собака. Тут кіт Мушкетер. А тут… — її голос здригнувся, — моя маленька донька. Аліса. Вона навіть до року не дожила. Лікарі сказали, що серце. Випадковість. А я знаю інше.
Вона підняла на Максима заплакані очі, й у них була така бездонна печаль, що він відчув запаморочення.
— Її бабусю вважали відьмою. Я не вірила. А тепер вірю. І шкодую. Шкодую щосекунди. Якби можна було все повернути назад…
— Треба було просто попросити вибачення! — вирвалося в Максима. — Ти ж сама мені казала, що треба просити пробачення!
— Так, — гірко всміхнулася вона. — Ти правий. Але простого «пробач» тут замало. Потрібна жертва. Щось дуже важливе. А я не змогла. Вона померла. Через три роки. Від запалення легень. Вони жили в холоді, у злиднях, допомогти було нікому…
Вона різко піднялася, струснула пил зі спідниці й, не озираючись, пішла до дому, залишивши Максима самого серед німого каміння й шепоту осіннього вітру.
Наступного дня сталося диво — раптово приїхав батько.
— Ну що, бандите, скучив? Збирай речі, їдемо додому!
Максим так зрадів, що на мить забув і про тітку, і про її моторошну історію. Лише коли машина була завантажена й настав час прощатися, він відчув, як у горлі застряє колючий клубок. Він невпевнено підійшов до Тетяни Матвіївни, не знаючи, що сказати. Але вона сама зробила крок уперед, обняла його так міцно, що хруснули кістки, і поцілувала в щоку.
— Дякую, що побував у мене, — прошепотіла вона йому на вухо, і її голос уперше звучав тепло й лагідно. — Бережи себе.
Батько в дорозі був дивно жвавий і нервовий. Він голосно підспівував радіо й без кінця розпитував, як Максим провів літо.
— Заїдемо на цвинтар, — раптом запропонував він, звертаючи на знайому дорогу.
— Навіщо? — здивувався хлопчик.
— Там похований мій брат. І твій… двоюрідний братик. Ти його не знав, він зовсім малюком помер. А мій брат Сашко загинув пізніше, на полюванні. Рушниця дала осічку. Я рідко тут буваю, треба відвідати.
У Максима перехопило подих. Він усе зрозумів. Тітка Таня — не сестра батька. Вона дружина його покійного брата. Мати того самого хлопчика. Вдова. Її самотність набула раптом нового, страшного й остаточного сенсу.
Поки батько поправляв огорожу на двох доглянутих могилах із написами «Олександр» і «Аліса», Максим побрів вузькими доріжками. Він не боявся цвинтарів, вони з батьком часто відвідували маму. І зараз він подумки звертався до неї: «Мамо, допоможи. Підкажи, що робити?»
І раптом його погляд упав на два скромних, але чистих пам’ятники поруч. «Поліна» і «Геннадій». Ті самі. Прізвище й по батькові збігалися. І за ними явно хтось доглядав. Серце Максима закалатало. Сонячний промінь, що пробився крізь густе гілля ялин, упав прямо на сірий камінь. І хлопчик раптом зрозумів. Зрозумів, що він має зробити.
Він озирнувся, батько був далеко. Дістав з-під сорочки мамин хрестик. Теплий, майже живий від дотику до шкіри. Найдорожче, що в нього було. Єдина ниточка, що поєднувала його з тим щасливим світом, якого більше немає. Він нахилився й поклав хрестик біля підніжжя пам’ятника Поліни.
— Пробачте їй, — прошепотів він, і голос його тремтів. — Пробачте тітці Тані. Вона не хотіла зла. Вона дуже страждає. Ось вам моя жертва. Це найдорожче, що в мене є. Моя мама. Вона була найкраща, і вона теж померла. Я дуже за нею сумую. І тітка Таня сумує. Вона зовсім самотня. Заберіть цей хрестик і зніміть прокляття. Будь ласка.
Відповіді він не почув. Лише вітер прошелестів у гіллі ялин. Але на душі стало дивно спокійно.
— Максе, я хочу тобі дещо сказати, — батько поклав руку йому на плече, коли вони вже їхали назад. — Я познайомився з однією жінкою. Її звати Надія. Ми… одружилися. Вона дуже хоче з тобою познайомитися.
Світ знову обвалився. Тепер остаточно. Максим мовчки кивнув, ковтаючи сльози, й видавив: «Круто».
Тітка Надя, як він мав її називати, виявилася повною протилежністю Тетяні — усміхненою, метушливою, солодкоголосою. Вона засипала його подарунками, намагалася обіймати, але її дотики були настирливими й чужими. Вона постійно забувала, що він не їсть яєць, і ображалася, коли він відмовлявся від її омлетів.
— Ну що за справи! Я ж старалася, додала грибочки, зелень!
— Я не їм яєць! — наполягав він, почуваючись винним.
— Ах так, пробач, сонечко, забула!
Але наступного дня історія повторювалася.
А через два місяці, коли випав перший пухнастий сніг, вони посадили його на диван і, сяючи, оголосили:
— У тебе буде сестричка!
Максим усе зрозумів. Його найгірші побоювання справдилися. Він більше тут був не потрібен. Він вимучено посміхнувся й сказав: «Чудово! А можна мені на день народження кошеня?»
— Яке кошеня? — сплеснула руками Надія. — Суцільні мікроби! У тата алергія!
Батько винувато розвів руками. Спроба не вдалася.
На день народження йому подарували новий телефон. Він удав, що в захваті. Але найкращим подарунком була посилка від тітки Тані. У ній лежала перша книга про Гаррі Поттера. Батько вважав, що зарано, але Максим був у захваті. Він проковтнув книжку за два дні й попросив продовження.
— На Новий рік купимо, — пообіцяла Надія. — Чудовий подарунок!
І в ту мить Максима осяяло. Тітка Таня всі ці роки пам’ятала про нього, надсилала подарунки. А вони? Вони бодай раз згадали про неї?
— Тату, а коли в тітки Тані день народження?
— Гм… — замислився батько. — Здається, п’ятого грудня. Треба відправити листівку.
Але Максиму була потрібна не листівка. У нього визрів План.
Він діяв як справжній шпигун. За допомогою однокласника Льохи, бувалого мандрівника автобусами, він поцупив таткову банківську картку, поки батьки вечеряли, і купив онлайн два квитки до Олександрівки — на себе й на батька (дані підтяглися автоматично). Роздрукував, видалив повідомлення з пошти. На пташиному ринку у діда в хутряній шапці він узяв безкоштовного рудого кошеня, якого попросив Льоха потримати одну ніч. Вранці п’ятого грудня Максим удав, що йде до школи, забрав кошеня й поїхав на вокзал.
Серце його шалено калатало. Контролерка запитала: «А батьки де?» — «Он тато, в натовпі, я зараз його дожену!» — збрехав він і шмигнув у автобус. Це була найстрашніша й найзахопливіша подорож у його житті.
В Олександрівці вже лежав сніг. Кошеня під курткою жалібно пищало. Добра жінка показала дорогу. Біля знайомого дому Максим сповільнив крок. А раптом вона розсердиться? Виžене?
Але коли тітка Таня відчинила двері, її обличчя не стало сердитим. Воно спершу було наляканим, розгубленим, а потім раптом засяяло від справжньої радості так яскраво, що Максим ледве стримав сльози.
— Максим! Боже мій! Як ти тут сам? Ти ж зовсім змерз! Іди хутчіше до хати! Зараз татові подзвоню! Це… це що? — вона глянула на шевелящийся клубочок у нього під курткою.
— Це тобі. Подарунок. З днем народження, — прохрипів він.
Вони завмерли, дивлячись одне одному в очі. І тітка Таня раптом тихо сказала:
— Мені снилася Поліна. Недавно. У сні вона посміхалася й махала мені рукою. Але я все одно боюся… я не можу…
Максим широко-широко всміхнувся, і його більше не треба було змушувати це робити.
— Я ж живий. І я тебе дуже люблю. Я знаю.
Обличчя Тетяни Матвіївни перекосилося від нахлинулих почуттів, губи затремтіли. Вона взяла кошеня в одну руку, а другою міцно-міцно пригорнула Максима до себе, по-материнськи.
— Рудик… — прошепотіла вона, гладячи кошеня. — Дякую, мій хороший. Дякую.
Батько, звісно, влаштував йому прочухана, але в його очах читалося не стільки обурення, скільки приховане захоплення.
— Справжній чоловік росте, — сказав він Надії, коли вони думали, що Максим спить. — Хитро все провернув. Я йому дозволю на зимові канікули до тітки з’їздити. До Рудика в гості.
— Як ти можеш! Він має бути покараний! — обурилася мачуха.
— Він мій син, Надю. І він зробив те, що вважав за потрібне. За кого? За рідну людину. У нашої доньки буде найкращий у світі брат.
Засинаючи у своєму ліжку, Максим стискав у руці новий, ще незвичний образ — образ матері, яка не пішла, а стала ангелом-охоронцем, і тітки, чиє крижане серце нарешті відтануло. І він знав, що десь там, під холодним каменем на сільському кладовищі, лежить мамин хрестик — найдорожчий викуп за найцінніше у світі: за право любити й бути любимим. І це була найчесніша угода в його житті.
