Я народився в лютому. У місті, де ніколи не було справжнього літа.
Де сніг лежав до квітня, у під’їздах пахло квашеною капустою й оцтом, а медики знали: у пологовому №3 весна не настає ніколи.
Моя мати відмовилася від мене одразу. Без сліз. Без пояснень.
Народила. Підписала. Пішла.
У медичній картці стояло: «відмова».
Прізвище — прочерк.
Ім’я мені дали медсестри. Ярослав. Так називали всіх хлопчиків, що народилися у січні й лютому. Просто йшли по календарю іменин.
Мене відправили у Будинок дитини. Потім — до інтернату. Згодом — до іншого. А тоді — до третього.
Ніхто не хотів уже дорослих дітей. Усім були потрібні немовлята або хоча б «трохи молодші». А я з кожним роком ставав надто великим для того, щоб мене полюбили.
Я завжди намагався зрозуміти: чому?
Що має статися з людиною, щоб вона залишила власну дитину?
Одного разу я запитав виховательку:
— А ви мою маму бачили?
Вона знизала плечима:
— Таких, як ти, тут багато, Славко. Ми не запам’ятовуємо.
У шістнадцять я вирішив стати лікарем.
Не через те, що мріяв рятувати. Не тому, що був добродієм. А тому, що хотів знати. Хотів розуміти: як працює тіло, психіка, душа. Чому одні здаються, а інші — борються. Чому одні народжують — і йдуть.
Я вчився. Працював. Тягнувся вперед. Удень — пари, увечері — чергування, вночі — підробіток в аптеці. Без знайомств. Без підтримки. Але з такою лютою впертістю, що іноді сам лякався себе.
Мене навчали лікарі не з підручників. А на викликах. У приймальних. У моргах. У запахах спирту і дешевого кавового порошку.
Диплом я отримав у 24.
Справжнім лікарем став у 26.
Той день пам’ятаю дослівно.
Я був на зміні у районній лікарні. Звичне чергування: тиск, переломи, літні пацієнти. Втомлені життя в змучених тілах.
Привезли жінку з дачі. Інсульт.
Вік — 54. Ім’я — Валентина Миколаївна.
Я зайшов до палати. Вона спала.
Сиве волосся. Глибокі зморшки біля губ. Ледь помітне сіпання на обличчі.
Я переглядав карту пацієнтки — і раптом натрапив на рядок:
«Вагітностей — 1. Пологи — 1. Відмова — так. Рік — 1995».
У грудях защеміло. Подивився на дату народження дитини.
16 лютого 1995 року.
Я народився 16 лютого 1995.
Вийшов із палати. Закрив двері. Стояв у коридорі, стиснувши карту так, ніби вона могла розсипатися.
Дихання збилось. У вухах гул.
Я повернувся.
Вона вже прокинулась. Дивилася в стелю.
— Добрий день, — сказав я. — Я ваш лікар.
Вона кивнула.
— Де я?
— У районній лікарні. Вас доставили після інсульту.
— То я що — вмерла?
— Ні. Ще ні.
Вона слабо усміхнулась. Усмішка була крива, втомлена, але справжня.
Я нічого не сказав. Просто лікував. Спостерігав. Намагався збагнути.
Вона майже не питала. Хіба що про їжу, ліки, прогнози.
На третій день сказала:
— У вас очі знайомі. Я вас десь бачила?
— Навряд чи. Ви ж не звідси?
— Я тут народилася. Але потім поїхала. Згодом повернулась.
— У вас є діти?
Пауза.
— Був один. Але я… тоді залишила. Боялась. Була дурна й молода.
— А зараз?
Вона подивилась на мене.
— Не знаю. Я його ніколи не бачила. Не знаю, живий він чи ні. Все життя думала: ненавидить мене. І правильно, мабуть.
Я мовчки кивнув.
Потім сказав:
— Він живий.
— Звідки ви знаєте?
Я подивився їй в очі. Повільно. Без емоцій.
— Бо це я.
Тиша.
Вона не плакала. Не кричала. Лише зім’яла простирадло в пальцях. Дивилась на мене так, наче бачила привид.
— Ти… Я…
— Так.
— Чому ти тут?
— Працюю. Лікую. Живу.
— Ти знав?
— Лише з карти. Я тебе ніколи не шукав. Але ти — сама прийшла.
Вона довго мовчала. Потім сказала:
— Мені нема прощення.
— Я нічого не прошу.
— Ти хочеш знати — чому?
— Не треба. Уже пізно.
Затримка. І вона почала говорити:
— Мені було страшно. Мені було 24. Жила в гуртожитку. Хлопець пішов. Грошей не було. Мені сказали — одна не витягнеш, з’їдеш з глузду.
Я підписала відмову.
І щозими, коли падав сніг, я думала — ти десь є. Що, можливо, виріс. Що, може, колись простиш.
— Я не тримаю зла.
— Чому?
Я глянув на неї.
— Бо якби ти тоді не пішла — я б не став тим, ким я є зараз.
Вона пролежала ще тиждень. Я приходив, навіть коли не був на зміні.
Ми говорили. Іноді мовчали. Іноді — коротко. А іноді — так, ніби й не було тих тридцяти років.
Вона не просила називати її мамою.
І я не кликав.
Але одного разу, прощаючись, вона сказала:
— Я тобою пишаюсь.
— Дякую, — відповів я. — Мені цього досить.
💬 А ви б змогли допомагати тому, хто колись від вас відмовився?
