День був звичайним. Світлана перебирала білизну, думаючи, чи встигне спекти яблучний пиріг. І раптом…
— Мам, а тітка Лариса знову до тата сьогодні приходила. В пиріжках у неї була капуста, смачна. Тільки вона сказала мені не казати тобі, — весело повідомила п’ятирічна Марина, поки Світлана перекладала білизну в шафу.
Світлана застигла. Сорочка випала з рук — вона сіла на ліжко і поклала руку на груди.
— Яка тітка? Лариса? З якого дому?
— Ну, з сусіднього. Та, що з маленькою собачкою і нігті фарбує. Вона ще тата «котиком» називає. А він її «зайчкою». Я чула.
— Зачекай… А коли це було?
— Сьогодні. Поки ти до баби Валі ходила. Вони в баню пішли. А мене тітка Лариса на подвір’ї закрила, щоб я комарів не пускала. І пиріжків дала. Але сказала, що це секрет.
— Зрозуміло, — видихнула Світлана і опустила голову, дивлячись в підлогу. Телефон у руці здався важким, ніби камінь — не було сил натискати номер. В грудях стиснуло. Щось всередині порвалося — і спогади повернулися до того, що сталося раніше.
Дев’ять років тому вони з Андрієм переїхали в село з міста — бабуся залишила їм будинок. Здавалося, сільське повітря допоможе забути сварки, погасить суперечки. Світлана вірила: якщо намагатися, терпіти, вкладати зусилля — все налагодиться. Андрій не завжди був ласкавим, іноді різким, але руки в нього були золоті, господарські. І Маришка його дуже любила.
А Ларису… Ларису Світлана знала. Не дружили, але в обличчя знайома. Та, звісно, красуня, трохи за тридцять, з лакированими нігтями, піджатою груддю, волоссям, яке блищало, як солома. Сусідка, яка любила кокетувати. Але Світлана й не могла уявити, що Лариса переступить поріг її дому.
Вечором Андрій повернувся додому. Як завжди — в брудних черевиках, тягнув рибальську сумку.
— Улов великий, Андрій? Чи тільки комарів наловив?
— Не до риби було. Комари — ті, так, постарались…
Світлана схопила телефон, а потім підійшла до дочки:
— Маришко, скажи, тітка Лариса до нас часто приходить?
— Коли тебе немає. Вони сміються. Шепочуться. А одного разу я прокинулась — і вона на кухні, татові кашу варить.
Не сказавши чоловікові нічого, Світлана піднялася на горище. Там пахло вогкістю і павутиною. Вона втиснулася в куток, подалі від світла. Павутина прилипла до щоки, а на губах залишився смак ржавчини. Повітря було затхле, нудотне. Не хотілося нічого — ні думати, ні відчувати. Лише зникнути.
Наступного дня вона не привіталась з Ларисою, та тільки зітхнула:
— Що ти така кисла, Світко? Що сталося?
— А ти здогадайся, — кинула Світлана, навіть не озирнувшись.
Світлана проігнорувала її і пішла далі.
А ввечері зателефонувала своїй старшій сестрі, Олі.
— Пам’ятаєш, як ти казала: «Він тебе обдурить, а ти очі закриваєш?»
— Що ти?
— Та все. Вона приходила. Та сама. І пиріжки принесла. Маришка все розповіла.
— Так. Одягай Маринку, приїжджай до мене. Тут подумаємо, що робити. Кричати не треба. Принижуватись — тим більше. Спокійно. З гідністю. Ти ж у нас тепер леді.
Світлана кивнула і вимкнула дзвінок. Безсоння з’їло ніч. Вранці вона мовчки збиралась. І зникла — без скандалів, без пояснень.
Залишила записку: «Нам треба подумати. З Маришкою. Не шукай нас. Я сама подзвоню.»
Через день Андрій прибіг до дому сестри. Розпатланий, очі червоні, обличчя як глина.
— Світ, ти що вигадала? Я її раз на місяць бачу, не більше! Ти ж знаєш, я до тебе завжди з повагою. І Маришку люблю.
— А пиріжки з капустою хто їв, Андрію?
Він поперхнувся словами.
— Ну… вона принесла. Сама сунула. Я взяв, щоб не образити. А Маринку закрили, бо собака її вкусити може. Ну ти ж пам’ятаєш — вона до дітей ревнує.
— А в баню?
— Це випадково! Я в баню ходив, так, але один! Вона просто… ну, проходила мимо.
— А кашу хто варив тобі вранці, коли я в райцентр їздила?
Тут він зовсім померк.
— Світло, я не знаю, хто тобі що наговорив, але, клянусь, нічого такого не було!
— Дочка наговорила. П’ятирічна. Невинна. Чи їй теж не вірити?
Він замовк. Довго стояв, дивився в підлогу. Світлана слухала мовчки. Але обличчя у неї було, як камінь. Без сліз, без крику. Тільки мовчазне «все зрозуміло». Всередині неї вже звучав вирок: «Якщо збреше — кінець. Якщо мовчатиме — теж.» Потім Андрій важко зітхнув і пішов до виходу.
— Я не святий. Але й підліцем бути не хотів. Сам усе заплутав. Вибач, — сказав на порозі.
Минув тиждень, як у тумані. Без дзвінків, без смс. І в якийсь момент — вона повернулась. Просто взяла і зайшла. Без скандалів, без образ — ніби й не уходила. Андрій більше не намагався виправдовуватись.
Він став іншим: ніби здувся. Не сперечався, не перебивав. Напевно, зрозумів, як близько все було втратити. Тепер просто робив усе, що потрібно.
Лариса втекла — можливо, через чутки, можливо, просто злякалася. Сусіди сказали, що поїхала до тітки в Саратов, але точно ніхто не знав.
Життя повільно пішло новим шляхом. Не краще, не гірше — просто по-іншому. Минуло кілька місяців.
Одного дня Світлана з дочкою збирали яблука в саду, і Маришка раптом запитала:
Маришка мовчала, вертіла в руках яблуко. Потім підняла очі: — Мам, а тітка Лариса більше не прийде?
— Ні, сонечко. Таких тіток краще не кликати.
— А якщо вона сама прийде?
— Тоді тато пиріжки її мишам віддасть.
Дочка засміялася. Світлана посміхнулася — тихо, собі під ніс. Словно хтось невидимо перемістив важкий камінь всередині неї, і повітря стало чистішим. Яблуня над нею шелестіла гілками — наче заспокоюючи.
Світлана видихнула: «От і все. Більше не дозволю нікому топтатися по мені. Ні словами, ні пиріжками.»
От і все.
