— Маш, не забудь двері замкнути, — втомлено сказала мама, підводячись із-за столу.
— Мам, ну скільки можна? Ти тепер усе життя будеш нагадувати? — образливо відповіла п’ятнадцятирічна Маша.
— Не все життя, а доки з нами живе бабуся. Якщо вона вийде на вулицю, то заблукає і…
— І помре під парканом, а ми будемо жити з почуттям провини… Мам, а може, і нехай? — з викликом запитала Маша.
— Що — нехай? — не зрозуміла мама.
— Нехай піде й заблукає. Ти сама казала, що тобі набридло з нею возитися.
— Як ти можеш? Вона мені свекруха, не рідна людина, але для тебе ж — рідна бабуся.
— Бабуся? — Маша примружила очі, як завжди робила, коли починала сердитися. — А де вона була, коли її синок нас покинув? Коли відмовлялася зі мною сидіти? Зі своєю рідною онукою? Вона тебе не жаліла, коли ти бралася за все, аби заробити зайву копійку… Ще й тебе ж звинувачувала, що чоловік пішов…
— Припини негайно! — зірвалася мама. — Даремно я тобі все це розповіла. — Мама зітхнула. — Я погано тебе виховала, якщо в тобі немає жалю до ближнього, до рідної людини. Мені страшно. Коли я постарію, ти й до мене так ставитимешся? Що з тобою? Ти ж завжди була доброю дівчинкою. Не могла пройти повз покинуте кошеня чи цуценя, завжди додому тягла. А бабуся — не цуценя… — Мама втомлено похитала головою. — Вона й так покарана. Твій батько пішов не тільки від нас, він і від неї відмовився.
— Мам, іди на роботу, запізнишся. Я обіцяю, що двері замкну, — Маша винувато глянула на маму.
— Гаразд, а то наговоримо одна одній зайвого… — але мама не зрушила з місця.
— Мам, пробач, але дивитися на тебе боляче. Шкіра та кістки. Тобі всього сорок, а ходиш, згорбившись, як бабця, ледве ноги волочиш. Постійно втомлена. Що ти так на мене дивишся? Хто ж скаже тобі правду, як не рідна донька? — Маша й не помітила, як знову підвищила голос.
— Дякую. Прослідкуй, щоб вона газ не ввімкнула і воду у ванні.
— От-от, я й кажу, сидимо з нею, як прив’язані. Ніякого життя. Мам, давай здамо її в будинок для літніх людей. Там вона буде під постійним наглядом. Вона ж нічого не розуміє…
— Ти знову? — перебила Машу мама.
— Усім краще буде, і їй у першу чергу, — не помічаючи, як у матері закипає роздратування, продовжила Маша.
— Не хочу більше тебе слухати. Нікуди я її здавати не збираюся. Скільки їй лишилося? Нехай удома…
— Та вона нас із тобою переживе. Іди на роботу. Я нікуди не піду, двері замкну, обіцяю, — зло повторила Маша.
— Пробач. Я звалила на тебе… Усі гуляють, а ти стережеш бабусю.
Вони розмовляли, не звертаючи уваги на відчинені двері в бабусину кімнату. Вона, звісно, все чула, але навряд чи розуміла, та й забуде за хвилину.
Мама пішла на роботу, а Маша зайшла в колишню свою кімнату, в якій тепер жила бабуся.
— Ба, ти чогось хочеш? — запитала вона.
Погляд бабусі не виражав жодного бажання.
— Ходімо, я дам тобі цукерку, — Маша допомогла бабусі підвестися й повела на кухню.
— А ти хто? — бабуся подивилася на Машу порожнім поглядом.
— Пий чай, — зітхнула Маша й поклала перед бабусею цукерку.
Бабуся дуже любила солодке. Вони з мамою ховали від неї цукерки, видавали по одній до чаю. Маша дивилася, як бабуся розгортала яскравий фантик. Крізь рідке сиве волосся проглядалася бліда шкіра голови. Маша відвернулася.
Раніше бабуся фарбувала й начісувала волосся, вкладала його в пишну зачіску. Яскравою помадою фарбувала губи, малювала брови дугою. Маша пам’ятала солодкуватий запах її парфумів. На бабусю завжди звертали увагу чоловіки, поки вона не почала втрачати розум.
Маша не могла розібратися, що відчуває до бабусі: жаль, співчуття, неприязнь? Короткий дзвінок у двері відволік її від роздумів.
— Мабуть, мама щось забула, — Маша пішла відчиняти.
Але на порозі стояв її друг, старшокласник Сергій. Мама не схвалювала їхньої дружби, тож він намагався приходити, коли її не було вдома.
— Привіт. Ти чого так рано? Мама щойно пішла, — пошепки сказала Маша.
— Знаю. Вона мене не помітила.
— Міло! — пролунав із кухні голос бабусі.
— А хто така Міла? — запитав Сергій.
— Це вона маму так кличе й дочкою своєю вважає. Зараз я відведу її в кімнату. Іди у ванну і сиди тихо. У неї сьогодні просвітлення, — Маша підштовхнула Сергія до дверей ванної.
— Там нікого немає, — Маша зайшла на кухню й побачила на столі порожню чашку й фантик.
— Я чаю хочу, — сказала бабуся.
— Але… — Маша зрозуміла марність будь-яких пояснень.
Бабуся швидко все забувала, особливо те, що сталося зовсім нещодавно. Зате добре пам’ятала своє далеке минуле. Часто плутала все, не впізнавала їх із мамою. Але іноді в неї траплялися миті просвітлення, щоправда, короткі й рідкісні.
Маша не могла зрозуміти, чи зараз бабуся хитрує заради ще однієї цукерки, чи справді забула, що щойно пила чай. Хто розбере? Маша зітхнула, знову поставила перед нею чашку з чаєм і поклала на стіл ще одну цукерку.
Бабуся довго розгортала її непокірними пальцями. Коли чашка спорожніла, Маша повела бабусю до своєї кімнати, посадила на ліжко.
— Тепер спи, — сказала вона й зачинила за собою двері.
З ванної вже виглядав Сергій.
— Можна виходити?
— Так. Іди на кухню, — Маша кинула погляд на двері, чи зачинені, і пішла слідом за Сергієм.
Вони сиділи на кухні, схилившись одне до одного, і слухали музику з телефону — в кожного у вусі було по навушнику. Маша заплющила очі, похитувала головою в такт музиці. Вона не помітила, як у передпокій прослизнула бабуся…
Коли Маша вийшла в передпокій проводжати Сергія, побачила відчинені двері. Вона кинулася в кімнату, але бабусі там не було.
— Двері… Я не замкнула двері. Вона пішла. Мама подумає, що я спеціально, — мало не плачучи, забідкалася Маша.
— Чому вона так подумає? — запитав Сергій.
— Ти не розумієш. Я сьогодні якраз казала, що краще б вона пішла, заблукала. Мама подумає, що я спеціально двері не замкнула, назло їй.
— Гаразд, одягайся, підемо шукати. Вона не могла піти далеко, — сказав Сергій.
Маша кинула погляд на вішак — бабусине стьобане пальто було на місці. Чоботи теж.
— Вона що, у капцях і халаті пішла? — Маша розгублено дивилася на Сергія.
— Може, вона в сусідів? Вийшла на сходи, не впізнала свою двері… Я у двір, а ти пройдися по квартирах, — сказав Сергій і побіг униз сходами.
Але на поверсі на дзвінки ніхто не відповів. Маша більше не стала ходити по сусідах і вибігла надвір. Сергій бігав подвір’ям, зазираючи під кущі, під дитячу гірку на майданчику…
— Немає ніде. Давай у сусідніх дворах подивимося. Ти біжи праворуч, а я ліворуч. Хто перший її знайде — кличе іншого. Зустрічаємось тут, — скомандував Сергій і вибіг із двору.
Маша збігала навіть на автобусну зупинку. Бабусі ніде не було. Скільки часу минуло, відколи вона пішла? Пів години? Сорок хвилин? Куди за цей час можна піти в капцях і халаті?
— Треба дзвонити в поліцію, — сказала вона.
— Зачекай. Згадай, про що вона найчастіше розповідала, де любила бувати? — запитав Сергій, захекавшись.
Маша замислилася, але нічого такого згадати не змогла. Вона знизала плечима.
— Так, розширимо коло пошуків. Ти біжи в бік школи, а я туди, — він махнув рукою в протилежний бік.
Не всі ліхтарі на вулиці світилися, і Маша намагалася якнайшвидше пройти темні ділянки, озиравшись на кожен шурхіт за кущами. Підійшовши до школи, вона раптом згадала бабусину розповідь: якось, забувши зошит у класі, та повернулася, але сторож встиг замкнути двері. Тоді бабуся вистрибнула з вікна першого поверху й ледве не зламала ногу. Хоча вчилася вона не тут, проходячи повз це місце, завжди переповідала цю історію. Маша натиснула на хвіртку в огорожі — не замкнено. Шкільна будівля була типовою, зведеною у формі літери «П». Обійшовши одне крило, вона побачила гурт хлопців, які знущалися з когось. «Бабуся!» — зрозуміла Маша й кинулася вперед.
Посеред двору, в сірому з блакитним халаті, стояла її бабуся. Один із хлопців дражнив її порожнім фантиком: простягав, а коли вона тягнула руку, відсмикував, викликаючи сміх компанії.
— Вона ж нічого не тямить! З якої ти дурки втекла? Хочеш цукерочку? — знову простягнув фантик.
— Відійдіть від неї! — гукнула Маша.
Хлопці озирнулися.
— Диви, ще одна!
— Це онука?
— Разом із бабкою з дурки втекла?
— А онучка нічого така. Цукерку хочеш? — хлопець із фантиком рушив до неї, а за ним і решта.
Маша відступила назад. Вони рухалися щільною стіною, закривши собою бабусю. Посмішки зникли, в поглядах з’явилася нахабність і впевненість у власній силі, відчуваючи її страх. Спиною Маша вперлася в металеві прути паркану, ворота лишилися осторонь. Наче за командою, хлопці кинулися на неї. Вона розмахувала руками в повітрі, намагаючись не допустити їх близько, але їх було троє. Один схопив її за руки, інші притисли до огорожі так, що не могла й поворухнутися, лапаючи, ніби вирішували, хто буде першим…
— Ану, відійшли від неї! — пролунав зовсім поруч голос Сергія. Двоє одразу відступили, та третій продовжував тримати Машу. Хлопці накинулися на Сергія. Маша вдарила ногою того, хто її тримав. Він скрикнув і відпустив. На землі вона помітила шматок дошки, схопила його, підбігла до бійки й хотіла вдарити когось по голові, але зросту не вистачило — удар припав на спину. Хлопець вилаявся і кинувся на неї. Маша рвонула до воріт.
— Дівчино, сюди, біжіть! Ми поліцію викликали… — за огорожею стояли чоловік і жінка. — Хулігани, зовсім життя не дають…
Лише згадка про поліцію змусила хлопців утекти. Маша повернулася до Сергія.
— Ото допомагай після цього. Жодної подяки, — буркнув чоловік.
— Та облиште, головне, що все минулося, — сказала жінка.
Маша допомогла Сергію підвестися. Вони підійшли до переляканої бабусі, яка згорнулася, думаючи, що це знову ті хулігани.
— Ба, це я, Маша. Ходімо додому, — обійняла її Маша.
— Яка ще Маша? Я Борю чекаю, у нього зараз уроки закінчаться…
— Ба, Боря давно школу закінчив. Ходімо.
— Я все чула, — раптом мовила бабуся.
— Що саме? — спитала Маша, вже розуміючи, про що йдеться. Може, й справді вона розуміє більше, ніж здається?
— Міла хоче віддати мене в будинок для літніх. Не віддавай мене, — схлипнула бабуся.
— Добре, пішли, надворі холодно, а ти в одному халаті. Застудишся — покладуть у лікарню…
— Не хочу в лікарню, — забідкалася бабуся.
Вони з Сергієм привели її додому. Маша переодягла бабусю, дала гарячого чаю з цукеркою та вклала спати.
— Як ти підеш додому? Увесь брудний, у крові, — сказала вона Сергію, стоячи з ним у дверях.
— Та нічого, головне, що бабусю знайшли. А ти молодець, не злякалася, — він усміхнувся.
— Ще й як злякалася. Якби ти не встиг…
— Все добре. Пробач, це я винен, що двері не зачинив…
Зачинивши за Сергієм двері, Маша сіла за кухонний стіл. Її вже не трясло, але заспокоїтися вона не могла. Думала, що якби не знайшла бабусю, жила б усе життя з почуттям провини, як казала мама. Добре, що все обійшлося… Їй було соромно за сварку з мамою. Тій значно важче: вона вже доглядала одну бабусю — свою матір, яка два роки хворіла на рак. Тепер колишня свекруха попросила про допомогу… Маші всього п’ятнадцять, усе життя попереду, ще встигне нагулятися. А скільки залишилося бабусі? Нехай живе в своєму щасливому забутті, немов у дитинстві.
Вона не могла уявити, що її мама з віком стане такою ж, не впізнаватиме власну доньку. Навіть подумалося, що краще втратити фізичне здоров’я, ніж розум. А ще краще, щоб люди взагалі не хворіли, особливо на невиліковні недуги, й помирали просто від старості. Маша міркувала про несправедливість життя. Можливо, бабуся чимось і покарана, але ж страждають вони з мамою, а вона нічого не усвідомлює. Чи заслужили вони все це? Може, це для того, щоб навчити Машу співчуттю й жалю? Перевірити на міцність? Підготувати до життя? Уберегти від необдуманих слів і вчинків?
Вперше вона роздумувала над тим, що її одноліткам навряд чи спаде на думку. Здавалося, за одну ніч вона подорослішала на ціле життя. Коли мама повернулася, Маша ще не спала.
— Ти вже встала? Все гаразд? — мама втомлено сіла поруч.
— Все добре. Будеш чай? — спитала Маша.
— Буду.
Вона поставила на стіл дві чашки й поклала по цукерці. Мама з донькою перезирнулися й розсміялися. І довго не могли зупинитися…
«Можливо, старече недоумство — це милість для тих, хто не здатен подивитися у вічі своєму минулому»
Колін Маккалоу
«Усі хочуть жити довго, але ніхто не хоче бути старим»
Джонатан Свіфт
