Маленький Вітя додзвонився до відділку та попросив їсти. Коли оперативники прибули на місце, ледве стримали сльози.
– Кириловичу, ну чого ти ходиш, як неприкаяний? Сідай та чекай начальство, – звернувся до колеги Сергій. – Наш відділ давно варто нагородити премією за доблесну працю, а ти ще й роботу собі вигадуєш.
– Сірий, не заважай мені думати! – кинув у відповідь Микола. – Тобі смішки, а у мене справи недороблені, строки підтискають!
– Ну от заладив зі своїми справами. У мене теж, може, справи є. І що, треба як маятник ходити по кабінету? – продовжував Сергій, перекладаючи папери зі столу на полицю. – Час додому збиратися, а справи зачекають.
Раптом задзвонив службовий телефон. Микола схопив трубку та застиг від почутого. Сергій уважно вдивлявся, намагаючись розібрати кожне слово.
– Дядьку поліцейський! – пролунав жалібний, заплаканий голос на іншому кінці. – Мені страшно, дуже страшно. Я зовсім один у домі. Точніше, не зовсім один. Просто моя мама…
Дитина схлипнула.
– Що з твоєю мамою? – запитав чоловік.
– Вона… вона не дихає. Я багато разів кликав її: «Мамо, мамо!», але вона не прокидається і навіть не дихає, – плакав хлопчик. – А з квартири я не можу вийти, бо вона зачинена на ключ. А ключа в мене немає…
– Так, кажи адресу. Ми зараз приїдемо, – попросив його Микола Кирилович.
– Вулиця Лісова, будинок 19, квартира 7. А ви швидко приїдете? Я боюся, на вулиці вже темно, – недовірливо мовив дитячий голосок.
– Так, тільки заведемо машину, – відповів поліцейський. – Ти не виходь на балкон і чекай нас. Ми скоро будемо.
Він поклав трубку, і Сергій запитливо подивився на нього.
– Здається, нас чекає неприємна картина, – зітхнув Микола та надягнув кашкет.
Обидва чергові вирушили на виклик.
Звісно, квартира виявилася замкненою зсередини. На щастя, двері були дерев’яними, тож їх вдалося швидко відкрити.
Те, що побачили Микола і Сергій, змусило б заплакати будь-кого. Посеред кімнати на підлозі лежала молода жінка. Речі були розкидані повсюди, а її п’ятирічний син голодними, заплаканими очима дивився на поліцейських.
– Тут уже нічим не допоможеш, – пробурмотів Микола, відвернувшись від страшної картини. – Сірий, викликай швидку, а я піду опитаю сусідів.
Вийшовши на сходовий майданчик, черговий наткнувся на якусь бабусю.
– Доброго дня, бабусю. Чи не підкажете, що могло статися в цій квартирі? – запитав у літньої жінки Микола.
– А як же не підкажу? Підкажу, – відповіла вона. – У цій дірі живе Ритка. П’ючка. Давно треба було хлопчиська в неї забрати. Ну що за мати? Дитина вічно просить у мене їсти, а вона коханців одного за одним водить. Маленькому Віті б курточку зимову купити… Я йому віддала стару шубу. Ще мій онук її носив, коли приїжджав. Хоч тепліше буде.
Рита сама з дитячого будинку. Зрозуміло, що доля не склалася, але ж можна хоча б дитині життя не псувати? Ех… Був у неї Гришка. Це батько хлопчика. Він би й ковтка їй не дав випити. Але інша жінка його забрала. Та й сама Ритка винна – нічого було заглядати по сторонах, як її… навіть не скажу, як.
Поки вона розповідала, приїхала швидка допомога. Сусідка замовкла, зустрівши медиків у під’їзді.
– А що сталося з Ритою? — поцікавилась бабуля.
– Немає її більше, – зітхнув Микола. – Міцні напої у великих кількостях ніколи нікого до добра не доводять.
– Як же так? Що ж тепер з Вітенькою буде? – вигукнула бабуся, схопившись за голову. – Казала я їй: не пий, бо дитини не врятуєш, а вона мене не слухала.
– Правильно казали, бабусю, – кивнув оперативник. – Ладно, піду працювати далі.
– Тільки Вітеньку не кидайте, – заплакала сусідка, ховаючись за дверима. – Хороший він хлопчик!
Коли маму Віті забрала швидка, хлопчик почав так плакати, що Миколі довелося його заспокоювати:
– Тримайся, малий! Ми – чоловіки, а чоловіку треба бути сильним.
– Дядечку, я не хочу бути сильним, – схлипуючи, відповів Вітя. – Я хочу жити зі своєю мамою!
– А знаєш що? – раптом сказав Микола. – Ми зараз поїдемо до однієї доброї тітоньки, і вона тебе нагодує.
– Додому зібрався, Кириловичу? – запитав Сергій.
– А куди ж його ще везти на ніч? Шкода хлопчика. Голодний же. Завтра передамо органам опіки.
– І то правда. У тебе ж Оксанка вдома, а поки ті опікуни нагодують, то й з голоду можна померти, – погодився Сергій, заводячи машину. – Квартира ж у них, до речі, простора. Видно, держава дала, а вона вирішила гульнути. Хто ж так робить?
– Слабкий характер у неї був, – зітхнув Микола. – От і результат.
– І правда.
Незабаром машина під’їхала до будинку Миколи, і він, тримаючи Вітю на руках, вийшов.
– Дядечку, а куди ми зараз ідемо? – спитав хлопчик, озираючись навкруги.
– А зараз, Вітю, підемо до однієї феї. Вона нагодує тебе найсмачнішим! – пообіцяв чоловік.
На порозі їх зустріла молода жінка в гарній синій сукні. Вона здивовано глянула на дитину і запитала:
– Це хто у нас?
– Це, Оксаночко, наш новий друг. Його звати Вітя, – поставивши малого на підлогу, сказав Микола. – Приймай гостя, чи ти так і будеш на нас дивитися?
– Ні, – посміхнулася Оксана. – Значить, ти – Вітя?
Вона присіла біля нього й обійняла.
– Хочеш, я дам тобі смачну кашу з родзинками? – запитала жінка, і хлопчик радісно закивав.
На кухні вона посадила його за стіл, і невдовзі Вітя вже їв, аж за вухами лящало. Оксана з ніжністю спостерігала за малюком, а до них приєднався Микола.
– Знаєш, когось він мені нагадує, – посміхнулася жінка.
– Мене, – засміявся чоловік. – Пам’ятаєш, як я до тебе з дитбудинку приходив? Ти тоді нагодувала мене бабусиним борщем.
Почувши слово «дитбудинок», Вітя завмер.
– А мене теж відправите в дитбудинок? – злякано запитав він.
– Ні, звісно, – відповіла Оксана. – А зараз я постелю тобі ліжечко, і ти відпочинеш. Добре?
Жінка поклала хлопчика спати, а з Миколою вони у своїй спальні продовжили розмову.
– Де ти такого чудового хлопчика знайшов? Він на тебе схожий, – запитала Оксана.
– Без батьків залишився. Сьогодні сам подзвонив нам у відділок, – відповів чоловік.
Наступного ранку пара подала заяву на усиновлення Віті.
Кілька місяців по тому вони виховували вже двох дітей. А потім, одного разу, Оксана сказала:
– У нас буде ще одна дитина, Миколо.
