Лєра щільно притиснулась до стіни і намагалася дихати якомога тихіше. Медсестри обговорювали саме її — кого ще вони могли б так голосно обмовляти, не боячись бути почутими? Звісно ж, людину, яка ніколи не відповість, не зможе себе захистити, не вступиться за себе.
— Чула, на практику в ЛОР-відділення прийшла якась дівчина. Уявляєш? Цікаво, як себе зараз почуває Валерія, знаючи, що чоловік їй зраджує просто там, де вона сама працює?
— Та в неї ж і думки своєї нема. А навіть якби й була — все одно нікому не цікава.
Лєра заплющила очі. Якби на її місці була інша, ці пліткарки давно б отримали по заслугах. Але вона не така — не вміє відповідати, не має в собі сили, рішучості, впевненості.
З самого дитинства їй твердили: народилась випадково. Батьки чекали на хлопчика. Навіть серед родичів подейкували, ніби батько переконував матір залишити новонароджену дівчинку в пологовому. Правда це чи ні — Лєра так і не дізналась. Та й запитати не наважилась.
Удома ніхто ніколи не цікавився її думкою. Вона носила те, що їй купували, їла те, що смакувало іншим, отримувала подарунки, які зовсім не хотіла. Ще до школи вона чітко зрозуміла: вона гірша за інших, дурніша, нікому не потрібна.
Навчатися їй подобалося. З першого класу Лєра мала самі п’ятірки. Але в старших класах, коли батько побачив її щоденник, кинув:
— Навіщо стараєшся? З тебе все одно нічого путнього не вийде.
Бажання добре вчитись пропало, але вона продовжувала — з інерції. Випускного року спробувала порадитись із батьками щодо вступу. У відповідь почула:
— Іди куди хочеш, тільки на нас не розраховуй. З тебе все одно нічого не вийде. У будь-якій професії потрібен характер, а в тебе його нема.
Та Лєра вступила до медичного університету. Саме там вона познайомилася з Сашком. Закохалась до нестями — такої любові вона раніше навіть уявити не могла. Коли він запропонував одружитися, Лєра з гордістю привела його до батьків.
Уночі, після вечері-знайомства, вона випадково почула їхню розмову:
— Ну що думаєш про Лєриного нареченого?
— Видно, що він її любить. Для неї це зручно. Може, й добре — інакше б вона взагалі ніколи не вийшла заміж, усе життя б маячила перед нами, мов тінь.
Лєра сховалась під подушку й довго плакала. До ранку трохи заспокоїлася і вмовила себе: просто батьки нічого не розуміють, не побачили справжнього кохання.
З часом вона зрозуміла: в Сашкові трохи помилилась. Уваги їй приділяв менше, ніж хотілось. Та вона знаходила виправдання — мовляв, у нього багато роботи.
Після університету та інтернатури Саша залишився працювати в престижній клініці. Через три роки його призначили завідувачем відділення. Лєра теж влаштувалась у ту ж лікарню, хоч і в інший відділ. Була хорошим лікарем, любила свою роботу, але про кар’єру не йшлося — її ніхто не помічав.
Медсестрам доводилось по кілька разів повторювати її вказівки — вона була для всіх, ніби прозора. Всі займались своїм.
Голоси медсестер ставали тихішими, віддалялися. Лєра обережно зітхнула. Як же боляче, як соромно… Хоча, може, й заслужено. Вона ж знала, що чоловік їй зраджує, знала, що так не можна. Але все життя вона тільки й робила, що корилась.
Виконувала свої обов’язки, вела господарство. Робила все ретельно — щоб не було до чого придратися, щоб залишатись непомітною. На планірках сідала в найдальший куток і раділа, коли про їхнє відділення навіть не згадували.
Валерія Павлівна визирнула в коридор — порожньо. Залишилось протриматись ще кілька годин — і зміна завершиться. Завтра почнеться відпустка. Звісно, нікуди не поїде — сидітиме вдома, бажано — не виходячи на вулицю.
Промайнула думка поїхати до батьків, але згадала останній візит. Батько, глянувши поверх окулярів, спитав:
— Ну коли ж будуть онуки?
І сам собі відповів:
— Така, як ти, і народити не зможе.
Вона відразу зрозуміла: туди їхати не хоче зовсім.
— Валерія Павлівна, вас терміново просять пройти в приймальне відділення!
За десять хвилин до кінця зміни. Вона зітхнула й поспішила. Там її вже чекав завідувач.
— Валерія, гляньте, будь ласка, пацієнтку. Я зовсім заплутався — схоже на отруєння, але щось не так.
Дівчинка була зовсім юною, напівнепритомна. За дверима плакала мати, поруч сидів похмурий батько.
Чотири години пішло на очікування аналізів, з’ясування, як речовина потрапила в організм, поки дівчинка не зізналась, що друзі пригостили її якимось новим напоєм, поки викликали міліцію…
Валерія Павлівна вийшла на вулицю вже майже опівночі. Подивилася на телефон — жодного дзвінка від чоловіка. Або йому байдуже, де вона, або сам ще не повернувся. Обидва варіанти — однаково болісні.
Лєра зійшла з ганку й попрямувала до дороги. На вулиці було порожньо й пронизливо холодно. Оглянулась і вирішила: таксі не викликатиму — дійду пішки. У такий мороз навряд чи якісь хулігани вештатимуться містом.
Повільно йшла вузькою вуличкою. За весь шлях не зустріла жодної людини, лише кілька машин проїхали повз. Думки плутались: чому в неї все так склалося? Батьки її не любили, чоловік — не цінував.
Пригадала ту дівчинку, яку сьогодні ледве врятували — її батьки обожнюють дитину. Мати мало не цілувала Лєрі руки. А в неї з Сашком дітей не було — він сказав, що зараз це зайве. Але коли ж буде «не зайве»? Їй вже тридцять п’ять…
Валерія зупинилась. Здалеку долинув дивний звук — ніби схлип чи писк. Вона злякано озирнулася — нікого. Звук йшов наче з кущів. Невже тварина? Може, цуценя чи кошеня? Замерзне ж тут!
Зробила крок до кущів і завмерла. А що скаже чоловік, якщо вона принесе додому тварину? Точно буде проти. Але як просто лишити його тут?
Лєра рішуче пішла за кущі — і раптом голосно скрикнула. Там стояла дитяча коляска — звичайна, не нова, але доглянута. І звідти долинав тихий схлип.
Вона підійшла ближче, заглянула — і застигла. У колясці лежала справжня, жива дитина!
Швидко підхопила немовля на руки. Воно плакало, але майже беззвучно — мабуть, давно вже надривалося. Лєра вибігла з-за кущів, озирнулася — де ж мати? Вулиця була абсолютно порожньою…
Валерія не довго вагалась — всього мить. Її будинок був зовсім поруч, якихось кілька кроків. Вона хутко повернулася до візочка — у ногах лежала невеличка сумка. Ймовірно, там була пляшечка або речі для дитини.
Думати не було часу. Притиснувши немовля однією рукою до грудей, іншою схопила сумку й побігла додому.
Це була дівчинка, приблизно двомісячна. Маленька, гарненька і дуже змерзла. Майже годину пішло на те, щоб її зігріти, напоїти, обмити й закутати в теплу ковдру.
Саме з цієї миті й почався новий етап у житті Валерії.
Вона тримала в руках телефон і вагалась, куди телефонувати. Перед очима стояла та жінка, яка приїжджала за дитиною. Поліція вже знайшла візочок і записку матері, де та писала, що немовля заважає їй жити.
— У лікарню. А куди ж іще? Ви ж розумієте, наскільки небезпечне переохолодження. Обов’язково потрібна госпіталізація.
— А документи?
Жінка зняла окуляри й уважно подивилася на Валерію:
— Заспокойтесь. Ви молодець, врятували дитину. Але тепер можете не хвилюватися — дівчинку заберуть у дитячий будинок, а згодом знайдуть нову родину. Її справжній мамі вона більше не потрібна.
Мій порада — випийте заспокійливе і йдіть відпочивати.
— А в яку лікарню ви її повезете?
— У дитячу на Петровській. Туди везуть усіх відмовних.
Валерія стояла біля вікна й дивилась у двір. Сон зовсім не йшов. У голові хаос думок — про дівчинку, про чоловіка, про роботу, про батьків.
Приблизно о четвертій ранку вона почула, як у замку повертається ключ. Вийшла в коридор. Олександр не чекав, що вона буде не спати, трохи розгубився, але швидко взяв себе в руки:
— Не спиш?
— Де ти був?
Саша здивувався. Це вперше дружина поставила йому подібне питання — ще й таким тоном.
— З друзями. Я що, тепер маю звітуватися?
— А ці «друзі» — це та практикантка з ЛОР-відділення?
Він помітно зніяковів:
— Не вигадуй, лягай спати.
Лера мовчки дивилася, як він знімає куртку й іде до спальні. Від нього тягнуло легкими жіночими парфумами.
Вона заплющила очі. Відчувала себе безформною, безвольною істотою.
Постелила собі в вітальні, до спальні не заходила. Вранці, коли готувала каву, Саша з’явився на кухні:
— Ти вчора тут спала?
— Так.
Окинув поглядом стіл:
— А сніданок де?
Лера поставила кухоль на місце, навіть не сполоснувши його, і пішла до дверей:
— Зготуй собі сам. У мене сьогодні справ багато.
— Валеріє! Негайно повернись!
Вона повільно обернулась, подивилась йому просто в очі й спокійно сказала:
— Не кричи на мене. Я цього не заслуговую.
Саша грюкнув дверима й пішов, роздратований.
— Сонечці вже краще. Вона спить. Найгірше вже позаду, — усміхалася лікарка, дивлячись на Валерію, яка майже не відходила від ліжечка дитини останні три дні.
— Так… А можна її залишити тут?
Докторка лагідно кивнула:
— Ходімо до мене. Я живу неподалік. Додому, мабуть, не хочеться повертатися?
— Абсолютно не хочеться.
Вони опинились на затишній кухні сусідки. Пили чай, говорили. Більше говорила Валерія, Наталя Миколаївна переважно слухала.
— Складна історія. А що плануєш далі?
Лера невпевнено подивилася:
— Не знаю. Справді не уявляю.
— Розумієш, Валеріє, твоя головна помилка в тому, що ти ніколи не жила власним життям. Спочатку батьки, потім чоловік. І тобі було зручно, бо нічого не змінювала. А тепер у тебе роздоріжжя: або кардинально змінювати себе й почати жити по-справжньому, або повернутися в стару мушлю й продовжувати існувати.
— Можливо, ви маєте рацію. Просто страшно. Я не знаю, як діяти.
— Це твій вибір. Ніхто за тебе не вирішить.
Лері постелили на невеличкому дивані. Вона під’єднала зарядку, ввімкнула телефон. Повідомлення від чоловіка сипалися одне за одним — спершу з питаннями, потім з вибаченнями, а наприкінці з погрозами: «Піду!»
Останнє повідомлення змусило її посміхнутися. Він написав, що вона «амеба» і має бути вдячна, що він взагалі одружився з нею.
Лера прошепотіла:
— Дякую, Саша. Тепер я точно знаю, що робити.
Минуло три роки.
— Сонечко! Обережно, там калюжа!
Дівчинка засміялась:
— Калюжа! Йди зі мною!
Лера вагається, але врешті теж усміхається:
— Ну добре, обійдемо…
Та все одно разом з дочкою стрибає в ту калюжу. Вода розлітається бризками, і обидві сміються на весь двір.
— Валеріє?
Вона повільно обернулась. Перед нею стояв Саша.
— Привіт.
Вони не бачилися з дня розлучення. Тоді він постійно повторював, що вона збожеволіла.
Колишній чоловік схуд. На ньому пальто, яке вони колись купували разом.
— Як твої справи?
Лера широко посміхнулась:
— Чудово.
Саша не вірив. Після розлучення вона залишила йому все, тому було важко уявити, що в неї все гаразд.
— Мама! Мамо! Дідусь! Дідусь мама!
Саша завмер. Погляд дитини був звернений до літнього чоловіка — батька Лери, який колись був до неї байдужим.
Дідусь підхопив онуку, поцілував дочку й кивнув Саші:
— А ти чого тут став?
— Просто проходив.
— То проходь далі.
До Лери звернувся лагідно:
— Пішли, доню. Мама вже хвилюється — вас немає й немає.
Вона взяла його під руку, і вони разом пішли з парку, навіть не озирнувшись.
Йдучи, Лера згадувала, як три роки тому прийшла до батьків, розповіла все і сказала:
— Мамо, тату, мені більше нема до кого звернутись. Якщо ви мені відмовите, я все одно не зміню свого рішення. Я візьму Соню й орендую квартиру.
Батько не дав їй договорити:
— Не треба нічого знімати. Я радий, що все так сталося. Мабуть, тобі була потрібна ця тряска.
Він глянув на дружину і додав:
— І нам теж. Ласкаво просимо додому. Тепер можеш завжди на нас покластись.
Саме тоді Лера вперше відчула, що таке справжнє родинне тепло. І тільки тоді зрозуміла, що таке любов і турбота.
