— Матусю, ми тепер тут будемо жити? — тоненький голосок Лізи тремтів, як осінній листок на вітрі.
Світлана обійняла доньку за плечі й подивилася на будиночок. Перекошений, старий, із облупленими віконними рамами, він нагадував стомлену людину, в очах якої вже давно згас подив до світу.
— Так, рідна. Коли приберемо, повісимо фіранки — стане затишно і гарно, — промовила вона, намагаючись говорити впевнено, хоча в грудях щеміло від тривоги.
— А ти справді віриш, що буде гарно? — дівчинка з недовірою поглянула на хату, де фарба облупилася, мов обгоріла шкіра.
— Авжеж! Я тобі допоможу. Разом усе зробимо!
Світлана засміялася, та вийшов сміх гіркий — різкий і крихкий, як розбите скло. Вона була виснажена. Присівши на хитку сходинку ґанку, жінка тяжко зітхнула. Так, будинок не з кращих, але краще, ніж жити в чужих. Цілих три місяці вони з донькою тулилися то в однієї подруги, то в іншої, поки Світлана не вирішила: пора починати нове життя самій.
Перерахувавши останні гроші, вона зрозуміла — на щось краще не вистачить. Колишній чоловік кинув їй трохи грошей, як милостиню, ніби вона — жебрачка. Але нічого. Головне — почати. Їй же всього тридцять п’ять, не сімдесят! Вистачило на цей будиночок — найдешевший, який вдалося знайти.
Господиня дому — літня жінка з добрими, але втомленими очима — запитала:
— Ви удвох будете жити?
— Так.
— А чоловік? Вибачте, але без чоловіка в такому будинку буде важко.
Світлана хотіла було уникнути відповіді, але Ліза випалила:
— Він нас вигнав. Ми йому більше не потрібні.
Світлана шикнула на доньку, але жінка лише зітхнула:
— Ой, скільки горя ті чоловіки наробили… Гаразд, я вам скину з ціни. Я теж колись пішла від чоловіка — з порожніми руками. Думаю, трохи зекономите на ремонт.
Світлана ледь стримала сльози вдячності. Як добре, що у світі ще є добрі люди!
Наступного дня вони з Лізою купили дешеві, але милі фіранки в квіточку, скатертину в горошок і взялися перетворювати простір на дім. До вечора, втомлені, але щасливі, вони стояли посеред кімнати й милувалися результатом. Фіранки оживили вікна, а скатертина на старому столі виглядала, як перший сніг — біла, чиста, повна надії.
— Мам, та ми справжні чарівниці! — вигукнула Ліза.
— І я так думаю! — засміялася Світлана. — І, здається, ми заслужили не лише відпочинок, а й смачну вечерю.
Минуло кілька тижнів, і будинок змінився до невпізнання. Та Світлана швидко зрозуміла: знайти дитячий садок для Лізи майже неможливо. До школи залишався лише рік, а роботу треба було шукати терміново. Якось треба було все поєднувати.
Вона пояснювала доньці, що мусить шукати роботу, бо ж треба за щось жити. Ліза кивала, наче розуміла, але проводжала зі сльозами — тими, що пекли Світланине серце, мов окріп.
Працювати за фахом вона не хотіла. Не тому, що розлюбила свою професію, а тому, що зараз не могла — не могла ні пояснювати, ні співпереживати, ні знову відчувати провину. Де завгодно, аби був час для дитини.
Випадок сам підкинув варіант. Бігаючи містом, Світлана побачила оголошення: «Потрібні офіціантки» — й заглянула в кафе.
— Ми вже закрили вакансію, — сказав молодий чоловік із співчуттям в очах.
Світлана кивнула й повернулася до виходу.
— Зачекайте! — окликнув він її майже біля дверей. На його сорочці був бейдж: «Адміністратор Дмитро». — Якщо вам справді потрібна робота… Нам терміново потрібна мийниця посуду. Не планували цього, але можемо спробувати — хоча б тимчасово. До речі, зарплата непогана, а чайові діляться між усіма.
Світлана й подумати не могла, що колись митиме посуд. Дмитро ж запропонував спершу подивитися кухню, а потім вирішувати.
Кухня виявилася сучасною: зручні мийки, засоби захисту, порядок і охайність.
— Ми все організували так, щоб працівникам було комфортно. Вирішуйте самі, чи погоджуєтесь…
— А графік? У мене дитина, треба знайти когось, хто зможе залишатися з нею вечорами…
— Подумайте, можливо, я знаю одну жінку. Ось її номер, — сказав він, протягуючи записку. — Скажіть їй, що вам його дав Діма.
Світлана подякувала, хоча й була впевнена, що навряд чи подзвонить. Мити посуд — це точно не її варіант. Хоча, якщо вдуматись, чи багато навколо двірників з вищою освітою? А зарплата, до речі, навіть трішки краща, ніж на її минулій роботі.
Після невдалих спроб знайти щось краще вона повернулась додому ні з чим. Ліза сиділа на дивані, закутавшись у ковдру, й плакала.
— Матусю, мені було так страшно!
— Чому? Адже ти сама, нікого ж не було.
— От саме! Щось заскрипіло, потім віконце на кухні саме зачинилося… Я більше не хочу залишатись сама!
Світлана пригорнула доньку й потягнулася до телефону. Вона обов’язково домовиться з тією жінкою. Хай хоч посуд миє, хоч що — аби бути поруч із дитиною.
— Завітайте до мене на чай, познайомимося! — пролунав у слухавці доброзичливий голос.
— Але ми ж вас зовсім не знаємо…
— От і пізнаємося! Не хвилюйтеся, Діма не дав би номер першій-ліпшій людині.
Валентина Павлівна виявилась не лише приємною, а й дуже близькою по духу жінкою. Жила зовсім поруч, і коли дізналася, що Ліза ось-ось піде до школи, розцвіла:
— Я все життя викладала. Любила дітей, наче своїх. Хоча власних не мала — мені вистачало і чужих. Тепер я одна, зовсім сама, і буду щаслива, якщо Лізочка стане мені мов онука. І не говори про оплату — візьму рівно стільки, щоб купити щось смачненьке, коли вийдемо на прогулянку.
Світлана намагалася допомагати Валентині Павлівні по господарству — роки вже давались взнаки, жінка часто забувала поїсти. З появою Лізи в домі вона ніби ожила — знову з’явився режим і зміст у дні.
Два місяці Світлана пропрацювала посудомийкою. І, на її подив, ця робота виявилась не такою вже й поганою. Не треба було вставати вдосвіта, кухарі частенько ділилися смачними залишками, а чайові розподіляли чесно. Особливо офіціантки часом підкидували:
— Якби посуд не блищав, нам би премію точно не дали!
А головне — колектив. Люди були теплі, підтримували одне одного. Та найважливішою постаттю став, звісно, Діма.
За весь цей час Світлана жодного разу не бачила власника ресторану. Подейкували, що заклад він отримав у спадок, але майже не з’являвся — лише зрідка приїжджав забрати виручку.
Одного вечора після зміни Дмитро зібрав усіх у залі:
— Дівчата, хлопці, завтра у нас особливий день. Ювілей у впливової особи. Серед гостей буде й наш постійний клієнт — Григорій Олегович. Дуже прошу — зробіть усе на найвищому рівні. Нам важливо зберегти репутацію.
Світлана зраділа — такі події зазвичай означають щедрі чайові. Не від окремих клієнтів, а від великої компанії.
Вона почала збиратись на роботу раніше, але телефон задзвонив, ніби тільки й чекав.
— Світлано, це Валентина Павлівна. Ти навіть не уявляєш, як мені зле!
— Вам потрібна допомога?
— Ні, доню. Діма вже приніс усе з аптеки, ліки поруч. Краще не приходь — ще заразишся або Ліза підхопить. Я сама зателефоную через кілька днів.
Світлана поклала слухавку. І що тепер? Якщо не піти — підведе команду. Якщо піти — Лізу нема з ким залишити. Але ж… можна взяти її з собою.
Глянула на доньку: та мирно малювала. Чому б і ні? Посадити в куточку, дати олівці, папір — і попросити не заважати.
Діма знав, але нічого не сказав. Лише звернувся до Лізи:
— Зайчику, пам’ятаєш, що я казав? Якщо вийдеш із-за столу і тебе хтось побачить — мамі буде неприємно.
Ліза серйозно кивнула:
— Я ж не малявка!
Дмитро посміхнувся і пішов.
Але біда прийшла несподівано. Хто б міг подумати, що власник згадає, що він таки власник, і вирішить перевірити підсобки? Світлана якраз несла посуд до сушарки, коли у двері влетів незнайомець. Від зіткнення все посипалося на підлогу, як кришталь.
На мить запала тиша. Потім — вибух:
— Хто дозволив дитину сюди привести?! Ти взагалі розумієш, що коїш?!
І тут з-за кута визирнула Ліза.
— Що це ще за причеп?! — закричав він.
— Дмитре… — почала Світлана, хотіла пояснити, що той ні до чого, але не встигла.
Із залу почулось якесь галасування, згодом — гучний звук падіння. Господар кинувся туди. Світлана — за ним.
У центрі залу лежав ювіляр — без ознак життя. Довкола всі застигли. Його дружина кричала:
— Швидку! Хтось, викличте швидку!
Хтось пошепки казав:
— Пізно… вже не допоможеш…
Як тоді… Коли на вулиці зомлів чоловік, а її колишній чоловік силою посадив її в авто й заборонив втручатись. А потім, коли показали записи, звинуватив її у ганьбі. Після того її попросили звільнитись. А коли вона опиралась — вдарив…
Світлана відштовхнула натовп, нахилилась до чоловіка:
— Відкрийте вікна! Всі — відійдіть!
Хтось повторив:
— Уже пізно…
Та Світлана відчувала — ще ні. Вона говорила з ним, як з багатьма своїми пацієнтами:
— Ну давай, милий, дихай…
Чоловік зробив судомний вдих, відкрив очі.
— Не рухайтесь. Серцевий напад. Швидка вже їде.
І справді, медики були на підході. Світлана встала й пішла в підсобку. Там чекала схвильована Ліза:
— Мамусю, з тобою все добре?
— Все чудово, зайчику. Зараз трохи перепочину — і далі до роботи.
— Не треба, — пролунав поважний голос. — Вас відпустили. Машина вже чекає. Дівчата впораються. Та й свято закінчено.
Світлана сумно всміхнулась:
— Так… Тепер уже не важливо.
Їй дали кілька днів відпочинку і навіть виписали премію. Діма особисто підвіз її додому.
— Світлано, чому ти не казала, що тобі потрібна допомога? Ти бачила, в якому стані ганок? А паркан?
— А хто ж мав допомогти? Дочекаюсь, поки Ліза піде в школу — тоді й візьмусь.
— Як це — хто? А я? Ми ж разом! Не можна так. Не можна…
Наступного дня під будинок під’їхав Діма з інструментами, прийшов двірник, офіціантки — почався ремонт. Світлані було ніяково, але й тепло на серці.
А ввечері приїхав Григорій Олегович.
— Світлано, можна з вами поговорити?
— Заходьте.
Він сів за стіл:
— Ви врятували людину, яка дуже багатьом дорога. Він хоче допомогти вам. Ми дізналися всю правду. Ваша історія з чоловіком — не випадковість. Він просто хотів вас позбутись, аби не ділити майно. Цинічно й просто.
Світлана мовчки слухала, очі наповнювались слізьми.
— Вас повністю реабілітували. Тепер ви можете працювати, де захочете. — Він поклав конверт. — Це від тієї людини, якій ви подарували нове життя. Він сказав: «Я почав з чистого аркуша. І хай вона теж почне». Не відмовляйтесь — він засмутиться. А йому не можна хвилюватися. Пробачте, що на «ти», але — ти велика молодець.
Світлана звільнилася з ресторану й влаштувалася до платної клініки. Там її зустріли з розпростертими обіймами — там цінували не чутки, а фаховість.
Дім, відремонтований завдяки Дімі, тепер виглядав мов картинка. Лізу зі школи забирав Діма — графік у Світлани був насичений. А ще вони тепер жили разом, бо побралися.
