Я дивилася на своїх дітей, зібраних за обіднім столом у моїй вітальні, і бачила перед собою трьох зовсім чужих людей.
Старший, сорокарічний Ігор, сидів із напруженим обличчям людини, яка подумки вже ділить шкуру ще не вбитого ведмедя.
Лариса, моя тридцятип’ятирічна дочка, кидала хижі, оцінювальні погляди на картини на стінах і на антикварний комод.
А молодша, тридцятирічна Ксенія, єдина дивилася не на речі, а прямо мені в очі.
Я зробила невеликий ковток води, щоб зволожити пересохле горло.
— Лікарі відвели мені приблизно пів року.
Ігор миттєво подався вперед, його доглянуті пальці нервово стиснули лляну серветку.
— Мамо, треба бути реалістами. Емоції відкинемо. Справи не можуть чекати. Твою імперію, усі активи потрібно передати в робочому стані. Має бути чіткий і вивірений план.
Лариса підхопила, її голос був солодкий і наполегливий, наче в торговки східними килимами:
— І дім… Ми з Ігорем думали, що варто буде запросити оцінювача. Просто для порядку, розумієш? Щоб потім не було суперечок і все виглядало чесно.
Вони навіть не намагалися прикидатися співчутливими. Вони одразу перейшли до справи, до цифр і квадратних метрів.
Лише Ксенія мовчала. Вона повільно встала, підійшла ззаду й поклала руки мені на плечі. Її долоні були теплими й трохи тремтіли.
Наступного дня Лариса з’явилася з рієлтором. «Просто подивитися, мамо, дізнатися ринкову ціну, це ні до чого не зобов’язує».
Гладенький молодик ходив по кімнатах із лазерною рулеткою, а Лариса вже шепотіла йому про те, як «невигідно» розташована ванна й як «упали ціни на вторинку в цьому районі».
Ігор телефонував тричі за ранок. Не щоб запитати, як я почуваюся. Він вимагав доступу до фінансових звітів і контакти корпоративних юристів.
— Бізнес — це живий організм, мамо. Він не може простоювати жодного дня. Будь-яка затримка — це втрата грошей.
Я давала йому все, що він просив. Точніше, робила вигляд, що даю. Спокійно й методично.
Вони метушилися, ділили, будували плани. Вони були настільки захоплені моєю спадщиною, що зовсім забули: я ще жива.
Якось увечері у двері подзвонили. На порозі стояла Ксенія з двома контейнерами домашньої їжі. Вона не питала ні про заповіт, ні про оцінювачів.
— Я принесла тобі курячий бульйон і запіканку. Тобі потрібно добре харчуватися.
Вона сіла поруч на диван і взяла мене за руку.
— Мамо, якщо тобі щось потрібно… поговорити чи просто, щоб я побула поруч, тільки скажи. Я все зроблю.
Я дивилася на її стомлене після нічної зміни обличчя, на її прості, але такі потрібні слова.
А через тиждень Ігор і Лариса прийшли разом. Із нотаріусом.
— Мамо, ми підготували проєкт заповіту, — з порога заявив Ігор. — Щоб тобі було простіше. Ми все врахували, чесно розподілили.
Лариса простягнула мені товсту папку.
— Твоя остання воля має бути оформлена бездоганно. Щоб потім не виникло жодних юридичних складнощів.
Я розгорнула документи. Усе було розписано до останньої срібної ложки. Мій будинок, мої акції, мої заощадження — усе було ретельно поділено між ними.
Ім’я Ксенії там згадувалося лише побіжно: їй відходила невелика занедбана дача на околиці та старенька машина.
Я підняла на них очі. Вони дивилися очікувально, із ледь прихованим нетерпінням. Вони чекали на мій підпис. На мій останній жест.
Але це не був фінал. Це було лише початком.
— Дякую, що подбали, — сказала я рівним голосом. — Я все уважно перегляну. Дайте мені кілька днів.
Коли за ними зачинилися двері, я підійшла до сейфа. Дістала іншу папку — ту, що була складена моїм адвокатом ще місяць тому, відразу після мого візиту до лікаря.
І подзвонила Ксенії.
— Доню, ти можеш приїхати? Мені потрібна твоя допомога.
Ксенія приїхала за годину. Без зайвих запитань, без метушні. Вона сіла навпроти мене в крісло, яке Лариса вже подумки вивезла на смітник.
— Мамо, що трапилося? Ти виглядаєш… інакше.
Я простягнула їй тонку папку з довіреністю. Генеральною. На її ім’я.
— Мені потрібно, щоб ти зробила кілька речей. Це буде непросто й займе час. Але ти повинна мені допомогти.
Вона взяла документ, її пальці повільно пробіглися по рядках.
— Так. Звісно. Що я повинна робити?
— Це марафон, а не спринт, — почала я. — По-перше, ти зустрінешся з моїм адвокатом. Він введе тебе в курс справ.
Він підготує документи для банків та брокерів. Жодних різких рухів. Ми будемо виводити активи поступово, щоб не привертати зайвої уваги.
Ксенія підняла на мене здивований погляд, але помовчала.
— Твої брат і сестра думатимуть, що контролюють ситуацію. Я дам їм ілюзію контролю.
Вона не спитала, навіщо. Вона не спитала, чому саме вона, а не Ігор. Вона просто довірилась.
Наступного дня я подзвонила Ігорю.
— Синку, я тут подумала… ти мав рацію. Справами треба займатися. Але я не хочу, щоб ти відволікався від основного бізнесу. Займися-но нашим старим заводом у Калузькій області. Приведи там усі справи в порядок, проведи аудит. Це складний актив, крім тебе ніхто не впорається.
Я відправила його за триста кілометрів розбиратися з майже банкрутським підприємством, яке я й так збиралася закривати. Він поїхав, окрилений власною значимістю.
Ларисі я запропонувала інше.
— Доню, ти права щодо речей. Потрібно скласти повний опис усього, що є в домі. Зфотографувати, занести до каталогу. Для нотаріуса, для страховки. У тебе такий хороший смак — займися цим, будь ласка.
І вона зайнялася. Тижнями ходила по дому, переписувала і фотографувала кожну вазу, кожну картину. Вона була впевнена, що складає список свого майбутнього майна.
А тим часом Ксенія, після своєї зміни в лікарні, вечорами зустрічалася з юристами та фінансистами. Вона підписувала папери, відкривала нові рахунки, переводила кошти невеликими траншами. Це було мучительно повільно, але надійно.
Ігорю я «порадилась» щодо одного з моїх активів — невеликої комерційної будівлі в центрі.
— Ти ж краще в цьому розбираєшся, синку. Пошукай покупця. Займися угодою.
Він вчепився в цю ідею мертвою хваткою. Особисто знайшов покупця, вів переговори. Він був упевнений, що гроші від продажу підуть на основний рахунок компанії, який от-от дістанеться йому у спадок.
Він не знав, що за тиждень до угоди Ксенія підписала договір дарування на ту будівлю. І гроші пішли на її особистий новий рахунок.
Так минуло два місяці. Я слабшала на їхніх очах. Грати цю роль було нескладно. Я справді втомилася. Але втома була не від вигаданої хвороби, а від багаторічного розчарування.
Першим запідозрив неладне Ігор. Аудит заводу зайшов у глухий кут, і він повернувся до Москви. Наш спільний фінансовий консультант йому зателефонував.
— Ігоре Всеволодовичу, ваша матір проводить дивну реструктуризацію активів. Ви в курсі?
Того вечора він вірвався до мене без попередження. Обличчя червоне, очі метали блискавки.
— Мамо, що відбувається? Чому ти розпродаєш портфель по частинах?
Я подивилася на нього втомленим поглядом.
— Які гроші, синку? Я оплачую лікування в швейцарській клініці. Консультації, процедури… це дуже дорого.
Він не повірив жодному слову.
— Там були мільйони! Ти не могла витратити все на консультації!
Лариса прилетіла слідом. Її знайома з галереї випадково проговорилася, що бачила «вашу родинну колекцію імпресіоністів» в предпродажному каталозі.
— Мамо, що ти накоїла?! Ти продаєш фамільні цінності за безцінь!
Вони стояли надто мною й кричали. Кричали про гроші, про активи, про спадщину.
Їм було байдуже до мене. Вони оплакували не мою швидку смерть, а своє утікаюче багатство.
— Де гроші, мамо? — прошипів Ігор, нахилившись до мене. — Просто скажи, де вони.
У цей момент у кімнату зайшла Ксенія.
— Ви що кричите? Мамі не можна хвилюватися.
Ігор звернувся до неї.
— А ти не лізь! Це не твоєї голови справа!
І тут я зрозуміла, що пора закінчувати спектакль.
Я повільно підвелася з крісла. Мій голос прозвучав несподівано голосно й чисто, без старечої слабкості.
— Вона тут господиня. На відміну від вас.
Ігор і Лариса завмерли.
— Що ти несеш? — першим отямився Ігор. — Яка ще господиня?
— Та сама, — я зробила крок уперед. — Власниця цього дому. І всього, що в ньому. І не тільки в ньому.
Я повернулася до ошелешеної Ксенії.
— Пробач, що втягла тебе в це. Але я мусила переконатися.
— Переконатися в чому?! — завизжала Лариса. — В тому, що ми хочемо отримати те, що нам належить за правом?!
— За правом? — я усміхнулась. — Яке право ви маєте на те, що ніколи не цінували?
Я знову подивилася на Ігоря.
— Гроші нікуди не поділися, синку. Вони просто змінили власника. Усе до копійки.
Обличчя Ігоря з червоного побіліло.
— Ти… ти все віддала їй?
— Я віддала все тій, хто приносив мені бульйон, а не нотаріуса. Тій, хто тримав мене за руку, а не складав описи майна.
Я підійшла до столу і взяла в руки папку, яку вони мені принесли.
— Ось це, — я струснула листами, — просто папірець.
А потім повільно і демонстративно порвала їхній «заповіт» навпіл.
— Як ти могла… — прошепотіла Лариса.
— Я не лише це могла, — мій голос став ще твердішим. — Я ще багато чого можу. Наприклад, жити.
Настала гнітюча пауза.
— Що? — перепитав Ігор.
— Я не вмираю, — чітко вимовила я. — Мені діагностували важке нервове виснаження і стресову кардіоміопатію. Лікар сказав, що якщо я не зміню своє життя, мені залишилося пів року… Я вирішила послухати його і змінити життя. Радикально.
Шок на їхніх обличчях змінився люттю.
— Ти… ти брехала нам? — прорычав Ігор. — Ти влаштувала цей цирк? Навіщо?!
— Щоб побачити те, що й так знала, — відповіла я спокійно. — Щоб ви самі показали мені свої справжні обличчя.
Лариса заридала — злість і безпорадність.
— Ти позбавила нас усього! Собственних дітей!
— Ви самі себе всього позбавили в той день, коли замість співчуття принесли в мій дім оцінювача.
Я подивилася на Ксенію. Вона все ще стояла, бліда, і дивилася на мене великими очима.
— Все гаразд, доню. Тепер усе гаразд.
Я підійшла до вхідних дверей і відчинила їх.
— А тепер, будь ласка, покиньте цей дім.
Ігор зробив крок уперед, його кулаки стиснулися.
— Ти ще пожалкуєш про це. Ми підемо до суду! Ми доведемо, що ти була невменна!
— Судіться, — я знизала плечима. — Лише кожну угоду супроводжувало медичне заключення про мою повну дієздатність.
Мій адвокат про це подбав. А ось ваші дії — тиск на хвору матір — суд може оцінити інакше. Тож удачі.
Вони вийшли, кидаючи на мене погляди, повні ненависті. Коли двері зачинилися, я прислонилася до них спиною.
Ксенія підійшла до мене.
— Мамо… навіщо? Мені нічого з цього не потрібно.
— Я знаю, — я обняла її. — Саме тому все це тепер твоє.
Минуло кілька тижнів.
Гамір стих. Ігор та Лариса, як я й передбачала, звернулися до найкращих адвокатів, але ті, переглянувши документи, лише розвели руками й виставили величезний рахунок за консультацію.
Ксенія звикала до нової реальності. Вона не кинула роботу медсестри. Вона переїхала до мене, але не як господиня, а так само, як турботлива донька.
Увечері вона сиділа над паперами, намагаючись розібратися у справах компанії.
— Мамо, цього занадто багато. Я не впораюся. Це світ Ігоря, не мій.
— Ти впораєшся, — казала я їй. — Бо в тебе є те, чого немає у нього, — совість.
Першою вийшла на новий виток Лариса. Вона підстерегла Ксенію біля лікарні.
— Ксюша, пробач нас. Ми були неправі. Мамин обман… він вибив нас із колії. Подумай про племінників. Вони ж твоя кров.
Ксенія повернулася додому сама не своя.
— Вона просила за дітей.
Я дивилася на неї й бачила боротьбу в її очах.
— А що ти їй відповіла?
— Я сказала, що подумаю.
Через два дні з’явився Ігор. Він пішов іншим шляхом.
— Ти перемогла, мамо. Я визнаю. Але тепер давай поговоримо як дорослі люди. Ксенія все розвалить за рік. Я пропоную стати керівником компанії. За скромний відсоток.
Він апелював до моєї гордості.
— Це вже не моя компанія, — відповіла я. — Усі питання до нового власника.
Вони не змінилися. Вони лише змінили тактику.
Ввечері у нас із Ксенією відбулася важка розмова.
— Мамо, я не можу так, — зізналася вона. — Я почуваюся… злодійкою.
Я взяла її за руки.
— Гроші — це ресурс. Якщо ти даси їм палець, вони відкусять руку. Це їхній урок. І вони повинні його засвоїти.
Я дивилася в її очі й чекала. Це було її перше справжнє рішення в ролі господині свого життя.
Ксенія довго мовчала. Потім глибоко зітхнула й кивнула.
— Ти права.
Наступного дня вона подзвонила Ларисі.
— Лариса, я не буду давати тобі грошей. Але я відкрию освітні рахунки для племінників. Доступ до них вони отримають у день свого повноліття.
Потім вона набрала Ігоря.
— Ігоре, дякую за пропозицію. Але я вирішила найняти професійного керівника зі сторони. Якщо хочеш, можеш надіслати своє резюме у відділ кадрів на загальних підставах.
Поклавши слухавку, вона увійшла до мене. В її очах більше не було розгубленості. Було спокійне прийняття.
Я дивилася їй услід і розуміла, що моя гра закінчена. І я в ній перемогла. Я не просто зберегла статки — я подарувала своїй дочці характер.
Минуло п’ять років. П’ять років справжнього, наповненого сенсом життя.
Я сиджу на терасі нашого дому. Тепер він пахне не інтригами, а квітучою гортензією.
Я дивлюся на Ксенію. Вона заснувала благодійний фонд допомоги сільським лікарням.
Вона не покинула медицини, а лише масштабувала свою допомогу. Вона стала впевненою, спокійною жінкою. Вона навчилася твердо казати «ні», але без злості.
Вона навчилася керувати величезною компанією, найнявши команду професіоналів і повністю довіряючи їм, але тримаючи руку на пульсі.
Перший рік був жахливим, вона припустилася купи помилок, мало не зірвала кілька контрактів. Але вона вчилася. Вчилася жорстко й швидко.
Ігор так і не надіслав резюме. Його гординя не дозволила. Він був настільки впевнений у спадщині, що вклався в ризикований проєкт, узявши величезні кредити під заставу свого майбутнього багатства. Коли все рухнуло, він став банкрутом. Тепер працює скромним менеджером із продажів у чужій фірмі. Він не телефонує.
Лариса теж постраждала. Її чоловік, який одружився з нею заради статусу й грошей, не витримав фінансових труднощів і пішов до іншої.
Ларисі довелося продати їхній величезний будинок і переїхати у меншу квартиру. Вона намагалася тиснути на жалість, казала, що я зламала їй життя.
Я вислухала її й спокійно відповіла:
— Твоє життя зламала не я, а твоє відображення у дзеркалі.
Більше вона не дзвонила. Ксенія справно поповнює рахунки племінників. Це її рішення, і я його поважаю.
Ми з Ксенією багато подорожуємо. Я побачила північне сяйво в Норвегії та цвітіння сакури в Японії.
Іноді вечорами ми сидимо на цій самій терасі й просто мовчимо.
Якось вона відклала ноутбук і запитала мене:
— Мамо, ти коли-небудь шкодувала про своє рішення?
Я подивилася на свій доглянутий сад, на спокійне обличчя доньки.
— Жодної секунди.
Моя брехня подарувала мені правду. Вона спалила мости, якими ніхто й не збирався до мене йти. І вона збудувала один, але найміцніший міст — до моєї доньки.
Лікар справді дав мені пів року. Пів року, щоб перестати бути функцією, банкоматом, ресурсом. І почати бути просто людиною.
Я взяла Ксенію за руку.
— Дякую, що тоді принесла мені суп.
Вона посміхнулася.
— Це був просто суп, мамо.
Але ми обидві знали, що це був не просто суп. Це був вибір. І вона свій вибір зробила правильно.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію! Мені буде дуже приємно!
