— Лідо, а це правда, що Настя Морозова вагітна від твого Льошки? — з підколом запитала сусідка Дарина, коли Ліда проходила повз її двір.
— А я плітками не живу і нічого подібного не чула, — спокійно відповіла Ліда й рушила далі.
Та слова Дарини в голові крутилися, як сухе листя по осінньому вітру. Про родину Морозових вона мало що знала, лише чула прізвище. Казали — родина неблагополучна. Мати померла, батько зійшовся з жінкою, в якої вже були діти. Полюбляють чарку, мешкають на околиці села. Хто така Настя — Ліда навіть уявлення не мала.
Увечері сиділа біля вікна, не вмикаючи світло. Надворі згущалися сутінки, а в голові думки гули, як вулик. Вперше чула, щоб у її сина була дівчина. Льошка був мовчазний, скромний, але добрий і трудолюбивий. Завжди допомагав — чи воду принести, чи корму насипати, чи бур’ян вирвати — ніколи не відмовляв.
Чоловік покинув її ще вагітною. Сказав, що «ще не нагулявся», хоче пожити для себе. Було боляче, але вона вистояла. Сама виростила сина — хорошого, надійного.
Наступного ранку, накинувши пальто й пов’язавши хустку, Ліда рішуче вирушила до Морозових. Вітер був колючий, осінній. Вона йшла швидко, наче не помічала нічого довкола. Відчувала — доки не з’ясує все, не знайде спокою.
Коли підійшла до двору, побачила перекошений паркан і калитку, що ледве трималася. Постукала. Відповіді не було. Потім хлопнула двері й почулися кроки. З-за рогу вийшла дівчина — худенька, з рудою косою, в розтягнутому светрі й стоптаних тапках.
— Ти Настя? — спитала Ліда.
— Так… А ви хто? — дівчина насторожилася.
— Я Лідія Степанівна. Мама Олексія Смирнова. Льоші.
Очі Насті округлились, щоки порожевіли. Вона опустила погляд, замовкла.
— Кажуть, ти вагітна. І що від мого сина. Це правда?
Настя здригнулась, підвела очі. Обличчя її перекосилося від емоцій, губи затремтіли.
— Правда, — прошепотіла. — Він… він поїхав. А я… Мама змушує йти на аборт, а я не можу. Ми з ним кохаємо одне одного. Ми листувалися. Я хотіла сказати йому, але мама рве мої листи. Вона п’є. І вітчим теж. Кричать, виганяють. Йти мені нікуди… Школу закінчила, влаштувалася в магазин… Але через матір вигнали, ніхто не хоче брати…
Ліда дивилася на дівчину — не розбещена, не зухвала, а розгублена, з очима, повними болю, що не кожна доросла витримає. Зітхнула.
— Переїжджай до мене, — мовила тихо. — Ти не одна. І твоя дитина не одна. Ми разом чекатимемо на Льошу…
Настя не одразу повірила. Стояла, наче не чула.
— Що застигла? — вже твердіше промовила Ліда. — Збирай речі. У мене є вільна кімната. Місця вистачить.
Дівчина кивнула крізь сльози.
За кілька днів Настя жила у Ліди. Спала на старенькому ліжку в колишній Льошчиній кімнаті. Ліда дістала з шафи старі пелюшки, що залишилися ще з часів, коли допомагала сестрі з дітьми. Потрібно перебрати, перевірити стан.
Потім разом поїхали до міста за речами. Весь гардероб Насті — пара джинсів, старе плаття та кілька кофточок. Вона ніяковіла, міряючи одяг для вагітних, червоніла, сміялась. Живіт ще не видно було — брали наперед.
Увечері пили чай з малиновим варенням, Ліда розповідала про пологи.
— Не бійся. Всі через це проходять. Народиш — молода ж, здорова…
— Спасибі вам… — шепотіла Настя. — Я й не вірила, що так буває… Ви мене прийняли, наче рідну…
— Буває, дівчинко. Якщо жити не злістю, а серцем… До того ж — це ж мій онук. Або онука.
У листі Льоші розповіли все. Він дякував матері, підтримував Настю, обіцяв — усе буде добре.
Перед пологами поїхали купувати все необхідне.
Магазин ломився від дитячих речей: пелюшки, комбінезончики, пляшечки, іграшки — усе яскраве, миле. Настя ходила між стелажами з затамованим подихом, боялася доторкнутися.
— Лідіє Степанівно, воно ж таке дороге… — шепотіла. — Навіщо? У мене ж є трохи речей, сусідка дала, ви теж…
— Не дурниці верзи. Купимо нове. І старе згодиться, — відмахнулася Ліда.
Вона впевнено взяла пляшечку, комбінезон, м’яку ковдру й брязкальце-зайчика. Настя несла кошик, як скарб.
У відділі з ліжечками Ліду окликнули:
— А ти що тут, благодійниця? — хрипло вигукнула жінка років сорока, з розтріпаним волоссям, у дешевій куртці й нетвереза.
Це була Настина мати — Віра.
— Он як. Забрала блудницю до себе? — злобно прошипіла, наближаючись. — Сама сина втримати не змогла, а тепер героїню з неї робиш? У підлітках принесла — хай би зробила, як я сказала. А їй, бач, народити заманулось. Ще й рота зайвого додому тягне…
Настя притислась до стенду, мовби хотіла зникнути.
— Не тобі, Віро, про це судити, — спокійно, але твердо промовила Ліда. — У тебе дочка. Людина. Не сміття. А її дитина — теж людина. Якщо ти від них відмовилась — не тобі їм шлях вказувати.
— Подивись на себе! — фыркнула Віра. — Думаєш, свята? Потім сама її дитя по калюжах носитимеш. А ми її назад не приймемо.
— Краще допомагати тому, хто цього потребує, ніж гнити в злості, як ти, — з болем сказала Ліда. — Бо пляшка для тебе дорожча за власну дочку. А я — допоможу. Бо так правильно.
Віра затихла. На мить у її очах щось блиснуло — совість чи сором? Але потім знову зневажливо хмикнула й пішла.
— Робіть що хочете… Все одно дурепи…
— Вибачте… — прошепотіла Настя. — Мені так соромно за неї…
— Не тобі вибачатися, — обійняла її Ліда. — Все буде добре. Чуєш? Забудь.
Вони вибрали ліжечко — світле, з різьбленням і м’якими бортиками. Взяли ковдру, комплект білизни з жирафом. Настя усміхнулась, побачивши маленькі шкарпетки з ведмедиками.
— Ви справді не проти? — несміливо спитала. — Що я у вас… Це все…
— Я не проти. Я — за, — Ліда поглянула їй у вічі. — Бо тепер ти — моя родина. А за родину ми тримаємось. Завжди.
Пологи почались уночі. Ліда сама повезла її до пологового на своїй старенькій «шістці». Дощ лив стіною, але встигли.
Народився хлопчик — здоровий, голосний. Назвали Артемом.
Ліда зустрічала їх з пологового з квітами.
— От тепер я — бабуся. Й не віриться… Ніби сама вчора народжувала… А роки, глянь, летять… Дай-но гляну на внука…
Коли Льоша повернувся з армії, він спочатку стояв на порозі. Потім увійшов. Побачив Настю з дитиною.
— Кохана… — почав, але голос зрадив. — Я вже вдома…
Обійняв її, поцілував малюка.
— Дякую, що дочекалася… Що народила нашого сина…
Потім звернувся до матері:
— Мамо… Дякую. За все…
Ліда обняла їх обох:
— Тепер ви — сім’я. А я з вами. Все буде добре. Треба розписатися — не личить хлопцеві рости без прізвища батька.
Весна розцвіла. Сніг зійшов. У вікна лилося сонце. У домі пахло молоком, пирогами й щастям. Артем спав у ліжечку. Настя в’язала пінетки. Льоша лагодив паркан.
Ліда дивилася на них і думала: не дарма все це… Іноді, щоб сталось диво, треба просто не пройти повз. Простягнути руку. І дати народитися новому життю.
