— Сергійку, розімни мені ніжки, будь ласка. Цілий день на підборах ходила, так втомилася, — поскаржилася Вікторія, повернувшись з роботи.
Сергій теж нещодавно прийшов додому. Останнім часом він намагався брати підробітки на заводі, щоб заробляти більше й мати можливість побалувати дружину. Руки боліли нестерпно, але відмовити він не зміг — присів поруч і почав робити масаж, з усмішкою дивлячись на кохану жінку.
— У тебе новий браслет? — здивувався чоловік, помітивши золоту прикрасу на її зап’ясті.
— Браслет? А-а… та це дрібничка. Лише позолота. Лільчин кавалер подарував, але їй не підійшов за розміром, от вона й віддала мені.
Сергій кивнув. Ліля часто дарувала Віці речі. Вона жила у заможній родині й ділилася з подругою тим, що їй було непотрібним. Трохи прикро, що дружину радували не його подарунки, а чужі, але він не дорікав. Він і сам працював на межі своїх сил, хотів заробляти ще більше, проте забороняти дружбі з Лілею не бачив сенсу. Якщо подарунки йшли від щирого серця — навіщо ревнувати?
Наступного дня Віка сказала, що взяла на роботі відпустку за власний рахунок — треба поїхати в сусіднє місто доглядати за хворою бабусею.
— Не хвилюйся, все буде гаразд, — заспокоювала вона чоловіка. — Так, у грошах трохи втратимо, але це не біда. Головне — щоб бабуся швидше одужала.
Вони з Сергієм були одружені вже майже три роки. Чоловік хотів зробити дружині подарунок на річницю — приглянув золоту ланцюжок і почав відкладати гроші. Тепер же ситуація ускладнилася: якщо зарплата Віки зменшиться, доведеться більше вкладати самому.
— Головне, щоб вона видужала. А ти не хвилюйся. Якщо будуть потрібні гроші на лікування, скажи мені. Я допоможу, навіть ще підробіток візьму, — сказав він.
— Ти в мене найтурботливіший, — ніжно усміхнулася Віка й обняла чоловіка.
Сергій справді любив її й готовий був терпіти будь-які труднощі, лише б вона почувалася щасливою. Проводжаючи дружину до таксі, він попросив писати й дзвонити йому в дорозі.
Залишившись сам, чоловік задумався: треба більше заробляти. Пригадав, що друг пропонував йому підробіток кур’єром. Робота неважка, а прибуток приємний. Наступного дня Сергій підписав договір і почав брати замовлення. Незабаром переконався, що заробіток доволі непоганий — шкодував лише, що раніше не погодився. Про це дружині він не розповів: хай не хвилюється, їй і так важко з бабусею.
Одного дня він випадково зустрів Лілю в кафе й вирішив подякувати за подарунки.
— Браслет дуже гарний. Дивно, що не підійшов тобі, адже у вас із Вікою майже однакові зап’ястя, — сказав Сергій.
— Браслет? Який браслет? — здивувалася Ліля. — Одяг, так, віддавала, бо місце у шафі звільняла. Але прикраси — ніколи.
У Сергія похололо всередині. Якщо Ліля не дарувала браслет, то хто? Думки про можливу зраду різали свідомість, мов отруйні змії. Але він відігнав їх — Віка була щирою і вірною. Хоча… впевненість похитнулася.
Того ж дня Сергій поїхав розвозити замовлення. В елітному котеджному містечку він зателефонував за вказаним номером.
— Дякую. Зараз дружину попрошу спуститися, — відповів приємний чоловічий голос.
Сергій насвистував мелодію й чекав. Думав про те, як скоро знову побачить дружину, як влаштує їй романтичну вечерю.
— Добрий день! Давайте посилку! — раптом почув він до болю знайомий голос.
Підняв очі — і завмер. Перед ним стояла Віка. У розкішній сукні, ошелешена не менше, ніж він.
– Ти… звідки тут? – ледве вимовив Сергій тремтячим голосом.
– Я… просто… це… а ти чому тут? З якого часу ти працюєш кур’єром?
– З того самого моменту, як ти поїхала доглядати за «хворою бабусею», – із гіркотою відповів чоловік.
Він пригадав, як телефоном йому сказали, що за посилкою вийде дружина.
– То виходить, ти забираєш пакунок для свого чоловіка? Вправно все підлаштувала… А я справді вірив, що ти піклуєшся про бабусю. Хвилювався, переживав. Добре, що не поїхав туди відвідати вас обох — виглядав би тоді повним дурнем.
Усередині все стискалося від болю. Очі пекло від стриманих сліз, але Сергій змусив себе триматися. Що б не зробила Вікторія, він не мав принижуватися і втрачати власну гідність.
– У мене тільки одне запитання — чого тобі не вистачало? Як довго ти планувала приховувати від мене? Чи, може, вже збиралася подавати на розлучення найближчим часом?
Емоції розривали його, але він утримував їх, запираючи весь біль усередині.
– Давай поговоримо пізніше? – почала виправдовуватись Віка. – Я не збираюся йти від тебе. Це була лише прикра помилка. Жора давав мені те, чого не міг дати ти, але люблю я тільки тебе. З ним це було… ніби гра. Розплата за дорогі подарунки, які він робив. Ти ж ніколи не міг дозволити собі таке.
Розплата? Виходить, його дружина настільки прагнула цих блискучих дрібничок, що розплачувалася власною вірністю? Ні. Справжня ціна — їхній шлюб. Сергій не збирався закривати очі на зраду. Дивлячись на дружину, він розумів, що це кінець. У її словах не було ані краплі каяття, ані відчуття провини. Вона й далі вважала, що має рацію, дивилася йому просто в очі й повторювала, що він не міг дати їй потрібного.
– Постав підпис, забери посилку й іди. У мене робота, – холодно вимовив Сергій.
Вікторія благала його не рубати з плеча, почекати, поговорити після її повернення. Та він більше не збирався нічого чекати. Не пам’ятав навіть, як розвіз решту замовлень, як дістався додому. Але чітко пам’ятав момент, коли написав заяву на розлучення і зібрав її речі в чемодани. Було боляче, але відкладати чи давати їй шанс на виправдання він не хотів. Вона чудово знала його ставлення до зради. Якщо так мріяла про багатство і подарунки, чому тоді виходила за нього, знаючи, що він не зможе забезпечити розкоші? Сергій ненавидів себе за те, що не міг дати їй більше, та згодом прийшло полегшення. Вона знала, з ким іде по життю. І провина була не лише його.
Коли Віка повернулася, він показав їй валізи й наказав залишити квартиру. Він не міг пробачити, попри її сльози й прохання вислухати.
– Я кохаю тебе! Хіба ти не розумієш? Хто ще буде таким дбайливим, як ти? Хто любитиме мене так сильно? З тим чоловіком – це було божевілля. Він красиво залицявся, робив дорогі подарунки, пропонував пожити у його маєтку, поки його дружина в лікарні. Я усвідомлюю, що помилилася, не мала піддаватися, але вже нічого не виправити. Прошу, не залишай мене. Ми створені одне для одного. Доля нас звела, ти не можеш так просто усе перекреслити.
Сергій мовчки слухав. З кожним її словом його усмішка ширшала, а смуток наче відходив убік.
– Ти права, просто так я б нічого не розірвав. Але це зробила ти. І ще ти права в іншому — вже нічого не можна змінити. Якщо доля, як ти кажеш, з’єднала нас, то вона ж і розвела. І я вдячний, що правда відкрилась саме зараз, а не потім, коли у нас з’явилися б діти чи спільне майно. Це було б ще болючіше. Йди, Віко. Бо пробачити тебе я ніколи не зможу.
Вікторія мусила піти. Вона безкінечно писала повідомлення, телефонувала, сподіваючись уникнути розлучення. Для неї Сергій був надто зручним — піклувався, брав на себе хатні справи, виконував її забаганки. Вона мріяла повернути його, та шанс був втрачений остаточно.
Сергій поступово заспокоївся і почав нове життя. Йому було боляче визнавати, що три роки шлюбу стали помилкою, важко було думати, скільки ще чоловіків могло бути поруч із його дружиною за цей час. Проте він радів, що правда відкрилася. Він почав жити для себе: купив нову машину, відклав гроші на власну справу. У нові стосунки не поспішав. Сергій вірив, що на небесах усе вирішено і своє щастя він зустріне вчасно. Коли ж воно прийде, він лише тихо скаже: «Я чекав на тебе».
