Той вівторок нічим не вирізнявся з-поміж сотень інших днів. Морозний грудневий ранок, коли повітря пахне залізом і димом з димарів, а з рота виходить пара. Олексій Панів, кур’єр служби доставки, їхав вузькими вуличками старого дачного селища, де кожен будинок був немов вітрина чиєїсь мрії про достаток. Тут не було обшарпаних під’їздів, запаху смаженої риби з сусідньої квартири та вічного гуркоту ліфта. Тут височіли кам’яні паркани, нова черепиця, доглянуті газони, з яких навіть узимку ретельно прибирали сніг.
Олексій одночасно любив цей район і ненавидів його. Любив — за порядок і тишу, але ненавидів — за те гнітюче відчуття, що за цими ідеальними фасадами приховане щось таке, чого він ніколи не матиме.
Він зупинив фургон біля триповерхового особняка з колонами та кованою огорожею. На коробці, яку тримав у руках, був написаний адрес: вулиця Санаторна, 17. Отримувач — Романови.
Олексій уже збирався йти доріжкою, коли помітив рух у вікні другого поверху.
Жінка.
Спершу він подумав, що вона просто махає — чемно, як це іноді робили мешканці району, аби не спускатися до дверей. Він автоматично підняв руку у відповідь.
Але в її жестах було щось таке, що змусило його завмерти. Це не було привітанням і не легковажним порухом нудьгуючої господині. Її рука тремтіла від напруги, рухи були різкі, неприродні. Вона била долонею по склу, притискала обличчя до вікна, щось беззвучно вигукуючи.
Олексій зробив кілька кроків уперед, мружачись від відблиску снігу, і побачив її очі.
Очі, сповнені жаху.
Обличчя бліде, майже біле. Рот, який відчайдушно повторював ті самі слова.
Він ніколи не вмів читати по губах, але цього разу зрозумів одразу. Два слова.
«Допоможіть мені».
Він ще не встиг вдихнути, як жінка раптово зникла. Так, ніби її різко смикнули за руку і відтягли вглиб кімнати.
На вулиці панувала мертва тиша. Навіть сніг, що падав на капот фургона, здавався надто гучним.
Олексій, відчуваючи, як серце б’ється в грудях, підійшов до дверей і натиснув дзвінок.
Двері відчинив чоловік років п’ятдесяти, високий, підтягнутий, у в’язаному светрі та дорогих окулярах. Від нього тягнуло деревним одеколоном. Він усміхався.
— Добрий день, — сказав він, ковзнувши поглядом по коробці. — Кур’єр? Чудово. Я Дмитро Романов.
Вони обмінялися кількома фразами — про погоду, про складність їзди засніженими дорогами. Голос у чоловіка був м’який, рухи впевнені. Ніщо в його поведінці не натякало на поспіх, тривогу чи роздратування.
Але обличчя жінки з вікна не йшло з думок Олексія, немов відбиток на плівці.
У наступні дні він ловив себе на тому, що навмисно прокладає маршрут повз Санаторну вулицю. Казав собі: «Просто цікаво». Але кожного разу погляд сам шукав вікна будинку №17.
У четвер вона з’явилася знову. Цього разу — у вікні першого поверху. Ті самі різкі рухи, той самий беззвучний відчай у її очах.
Олексій зрозумів: це не випадковість.
Він почав обережно розпитувати сусідів, удаючи, що цікавиться районом — мовляв, хоче купити тут будиночок.
Про Романових говорили лише добре. Дмитро — фінансовий консультант, надійний і порядний. Його дружина Світлана — колишня вчителька, тепер удома, бо зі здоров’ям не все гаразд. Донька Марина — розумниця, навчається вдома. Сім’я тиха, скромна, жодних проблем.
Але Олексій бачив її обличчя. І воно не брехало.
У суботу ввечері він припаркувався навпроти будинку й чекав.
О сьомій Дмитро вийшов у діловому костюмі, сів у чорний «Лексус» і поїхав.
Олексій витримав десять хвилин, потім обійшов будинок і тихо постукав у задні двері.
Вони були зачинені. Але у вікні першого поверху з’явилася жінка.
Світлана.
Зблизька вона виглядала ще гірше. Очі почервонілі, під ними — темні кола, шкіра сіра й виснажена. Побачивши Олексія, вона мало не розплакалася. Швидко озирнулася, відчинила кватирку.
— Швидше… — прошепотіла вона. У цьому слові було все: страх, відчай і втома.
Світлана розповіла. Дмитро встановив камери у кожній кімнаті. Посилив замки, поставив решітки на вікна так, щоб їх не було видно зовні. Погрожував. Заборонив виходити. Вже два роки вона і Марина — полонянки у власному домі.
— Він думає, що ми його покинемо, — шепотіла вона, стискаючи пальці. — І… не відпускає.
Того дня, коли вона показалася у вікні, двері до кабінету випадково залишилися незамкненими. Вона намагалася подати сигнал місяцями, але всі проходили повз. Окрім нього.
Олексій витягнув телефон і викликав поліцію.
Коли оперативники зайшли в будинок, вони справді виявили камери, посилені замки, решітки. Марину — виснажену й налякану — знайшли у її кімнаті.
Дмитро повернувся, коли все вже закінчилося. Його вивели в наручниках.
Світлана стояла біля вікна й дивилася на порожню вулицю. Олексій бачив, як вона вперше за довгий час зробила справжній вдих — глибокий і вільний.
А Марина, пригорнувшись до матері, тихо запитала:
— Ми вільні?
Чи вірите ви, що за охайними фасадами і показним благополуччям можуть приховуватися такі жахи? Поділіться своїми думками та історіями в коментарях!
