— Ну що, синку, сьогоднi ми з тобою їдемо купувати тобi гiтару! — лагiдно провела рукою по головi сина Лариса.
— Справдi? — очi засяяли в Нiкити вiд радостi. Вiн довго чекав цього моменту, ретельно вiдкладав на мрiю. Вiн чудово розумiв, що фiнансове становище у мами було непростим: на роботi вiдбулося велике скорочення, i Ларису залишили лише тому, що вона сама виховувала сина. Батько Нiкити загинув кiлька рокiв тому. Пенсiя через втрату годувальника була мiзерною, а витрати на школяра чималими. Лариса постiйно хвилювалася, що її зарплату можуть урiзати.
Проте вона не впадала у вiдчай. Їй допомагав старший брат, хоча Лариса й не просила його про це, навпаки, брала грошi неохоче, розумiючи, що вiдриває їх вiд його сiм’ї.
У ситуацiю втрутилася невiстка Нiна, яка не була в захватi вiд того, що частина доходу її чоловiка оминає їхню родину. Вона вирiшила знайти для Лариси вихiд iз ситуацiї, познайомивши її з чоловiком.
— Ларисо, ну чого ти вагаєшся, носа крутиш? Я вже все владнала iз сусiдкою. Вона сказала, що її син, Григорiй, тобою дуже зацiкавився. Ба бiльше, вiн готовий усиновити Нiкитку! — наполягала Нiна.
Вона поспiлкувалася з сусiдкою, i жiнки вирiшили познайомити двох самотнiх людей.
— Дякую за турботу, але чи не занадто все швидко? Я не люблю, коли чоловiки нав’язуються…
— Куй залiзо, поки гаряче! Добре, що Григорiй такий рiшучий. Переїжджайте до нього i живiть, а там, може, й справдi одружитеся. Так ти вирiшиш свої фiнансовi труднощi, а вiн зможе нарештi вiддiлитися вiд матерi. Будете жити в твоїй квартирi, зате на його зарплату, — наполягала Нiна.
Зрештою, Лариса здалася:
— Гаразд, я йому подзвоню.
Григорiй переїхав дуже швидко. Нiкита не заперечував — вiн був слухняним i спокiйним хлопчиком, добре розумiв, що якщо мама так вирiшила, значить, так правильно.
— Гришо, давай спочатку просто житимемо як сусiди? Нам треба звикнути одне до одного… — сказала Лариса, коли Григорiй почав натякати, що зi спiльним житлом має йти iнше.
— Добре, якщо хочеш так, я почекаю. Але давай-но все ж на «ти» перейдемо. А то люди ще смiятимуться…
Лариса знизала плечима. Їй було незвично, що в домі з’явився чоловік. Вона не вважала його своїм, але Григорій, здається, намагався: купував продукти, дав гроші на зимову куртку для сина, а Ларисі придбав новий телефон. Недорогий, але сучасніший, адже старий вже соромно було носити.
Через три місяці Лариса почала звикати до Григорія. Здавалося, що й Нікіта також. Однак йому не подобалося, що Григорій щовечора вмикав телевізор на повну гучність, заважаючи хлопчикові робити уроки або займатися. У Нікіти була стара акустична гітара, що залишилася від дідуся. Він самостійно навчався грі, переглядаючи відеоуроки. Хлопчик мріяв навчитися грати так, як справжні рок-музиканти. Лариса підтримувала його захоплення, але оплачувати дорогі заняття було не по кишені. Про електрогітару взагалі можна було лише мріяти.
Попри це, Нікіта не втрачав надії і навіть збирав гроші: бабуся час від часу дарувала невеликі суми, а на День народження дядько Віктор вручив йому конверт.
— Ось, тримай. Це тобі на мрію.
— Дякую… — Нікіта розгубився, але зрадів. — Я покладу в скарбничку, там, мабуть, скоро набереться на електрогітару!
— Вчися, хто знає, може, щось з цього вийде, — посміхнувся Віктор.
Лариса знала про подарунок брата і вирішила також допомогти сину здійснити мрію: з наступної зарплати додати трохи грошей у його скарбничку та нарешті піти в музичний магазин.
Лариса сподівалася, що Григорій підтримає їхній намір, але… Вийшло інакше.
— Ну що, сину, збирайся. Сьогодні здійснюємо бажання! — радісно сказала Лариса, витягуючи з гаманця гроші. Вона спеціально зняла частину суми, щоб поповнити накопичення сина. Останнім часом вона брала додаткову роботу і поступово позбувалася фінансових труднощів.
— Мамочко, ти найкраща! Я такий щасливий! — хлопчик підбіг до скарбнички, відкрив її та витрусив кілька купюр. — Дивно… — усмішка зникла з його обличчя. У скарбничці була зовсім інша сума.
— Ти брав звідси гроші, Нікіто?
— Ні…
— А куди ж подівся подарунок дядька?
— Не знаю… — очі хлопця наповнилися сльозами. Лариса знала, що син не вмів брехати, тому була впевнена, що він не взяв би накопичене і не витратив би його даремно.
— Тоді я нічого не розумію…
Єдиним, хто міг знати про гроші, був Григорій.
— Що за метушня у вас? — співмешканець Лариси якраз зайшов у квартиру і почув, що жінка з сином щось емоційно обговорюють.
— Привіт, Гриша. Ми дещо загубили і не можемо знайти, — розгублено відповіла Лариса. Вона помітила, що у Григорія в руках велика коробка.
Він обережно поставив її на підлогу біля себе і почав знімати взуття.
— Ну, якщо загубили вдома, значить, знайдете.
— А що це у тебе? — Лариса перестала нишпорити по квартирі і зосередила увагу на коробці.
— Човен купив. Щоб їздити на риболовлю і ловити рибу з озера, — задоволено заявив Григорій.
Лариса здивувалася, адже ще кілька днів тому Григорій казав, що грошей на гітару не дасть, бо все витратив і зайвих у нього немає.
— Не вважаю це за потрібне, та й узагалі, моя зарплата не гумова: їжа, речі першої необхідності, треба допомогти матері… А ви тут зі своїми примхами лізете.
— Це не примха. Для Микити це важливо. Втім, я лише запитала. Раптом ти хотів би взяти участь і зробити подарунок дитині.
— Ні. Я вже сказав. Ніякої дурниці ми купувати не будемо, — відрізав Григорій.
Поки чоловік переодягався, Лариса кілька секунд обмірковувала ситуацію, а потім попросила Микиту трохи почекати в своїй кімнаті.
— Як же ми поїдемо за гітарою, мамо? Грошей у нас нема.
— Я щось придумаю.
Микита повірив матері та пішов. А Григорій втупився в Ларису, схрестивши руки на грудях.
— Я ж сказав, не варто витрачати гроші на дурниці.
— Гришо, а ти випадково не знаєш, куди поділися гроші, які збирав мій син? — пропустивши зауваження співмешканця повз вуха, спитала вона.
— «Збирав твій син», — передражнив чоловік. — Що може назбирати дитина? Всі ці гроші йому давали дорослі, точніше, вони були передані в наш сімейний бюджет, а значить, ми, дорослі, можемо розпоряджатися ними так, як вважаємо за потрібне. А не так, як заманеться нерозумному хлопчиськові.
— Гришо, я повторюю питання: ти знаєш, куди поділися заощадження мого сина? — Лариса намагалася зберігати спокій, але це давалося важко.
— Так, знаю.
— Ти що, взяв ці гроші?!
— Ну так. А що такого?
— Як ти міг без дозволу залізти в скарбничку мого сина?! — Лариса вже не стримувалася й підвищила голос.
— А, по-твоєму, можна тільки до мене «в скарбничку» лізти? Я ваші «хотілки» виконую, як само собою зрозумілий факт, а у малого, бачте, накопичення! «Недоторканний» запас!
Лариса дивилася на Григорія і не могла зрозуміти, як же так сталося, що замість надійного чоловічого плеча вона отримала абсолютно неадекватного співмешканця.
— Ти маєш рацію. Вважатимемо, що ми в розрахунку. Забирай свою лодку, речі й вирушай назад до мами! — гаркнула Лариса.
— Ей, ти чого? Подумати тільки, лодка! Якщо хочеш знати, я її купив, щоб з твоїм сином на риболовлю їздити. Хоч чомусь його навчити, а то невідомо хто виросте!
— Микита боїться води, і на риболовлю він не поїде, — чітко промовила Лариса.
— Який із нього хлопець? Дівку виховуєш, всього боїться! — скривився Григорій.
— Це моя справа. Йди, Гришо. Досить. Нічого в нас не вийде.
— Та годі, роздула паніку на рівному місці. Йди перевірся, потім поговоримо, — Григорій, наче нічого не сталося, пішов на кухню вечеряти, а Лариса так і залишилася стояти біля коробки з лодкою.
Вона хотіла вигнати співмешканця, але була морально й фізично слабшою.
Микита з Ларисою домовилися, що ще трохи накопичать, але вже не в скарбничці, а на картці Лариси.
— Доведеться ще трохи почекати, або в розстрочку візьмемо. Гаразд?
— Гаразд, — було видно, що син засмутився. Григорій же, повечерявши наодинці, відправився до телевізора. Там і заснув.
А наступного дня він заявив:
— Щоб не було образ, я беру вас із собою на риболовлю. Збирайтеся, виїжджаємо завтра зранку, — сказав він. — Я доведу, що лодка — це найкраще придбання.
— Мамо, а навіщо нам туди, в ліс?
— Там пісні біля вогнища, під гітару, — розсміявся Григорій, спостерігаючи за реакцією хлопчика. Микита зітхнув.
— Малий, ми з тобою можемо нікуди не їхати. Гриша сам чудово впорається, — відповіла Лариса, глянувши на сина.
— Я не проти, мамо. Може, буде цікаво. Ми ніколи не були на риболовлі, — задумливо сказав Микита. Лариса здивувалася, але вирішила, що відмовлятися не буде. Вона подумала, що ця поїздка все розставить на свої місця. Так і сталося.
Григорій привіз сім’ю на берег озера. Місце було мальовниче, та й погода не підвела. А ось компанія друзів співмешканця, з якими Лариса була знайома поверхнево, їй не сподобалася. Колектив переважно складався з чоловіків, які багато пили та висловлювалися нецензурно. Були ще дві жінки: одна під стать чоловікам, а друга, Маша, більш скромна. З нею й спілкувалася Лариса.
— Я за кермом, — одразу сказала вона, відмовившись від алкоголю. Лариса також не пила, а дітей, окрім Микити, на озері не було.
Спочатку Лариса сподівалася, що Никиту залучать до чоловічих справ: збору дров для багаття, встановлення наметів. Але, як і слід було очікувати, її син був потрібен тільки їй. Решта його взагалі не помічали.
Та й Лариса бачила, що сину зовсім нецікаво. Вона сама займалася приготуванням «польової» їжі з тих запасів, що взяли з собою.
— А на гітарі хто з них грає? — поцікавився Никита, дивлячись на незнайомих чоловіків, які заливали в себе «водичку».
— Не знаю, сину, — відповіла Лариса, розуміючи, що ніхто не привіз струнного інструменту, а Григорій просто збрехав.
Збрехав він і про човен. За час «посиденьок» на природі, окрім як пити спиртне, Григорій нічим займатися не збирався. Його човен так і залишився в багажнику автомобіля. Втім, як і снасті для риболовлі. Ніхто з чоловіків навіть не згадав про рибу.
— Ларис, ну годі вже зі своїм «придатком» сидіти, йди випий з нами, — не витримав Гриша.
— Ні, дякую. Ми, мабуть, підемо спати. Уже пізно, — сказала вона Григорію. Той почав лаяти її, ображати при друзях, від чого Ларисі стало зовсім погано.
Вона навіть хотіла викликати таксі, але точку на галявині в лісі правильно виставити було майже неможливо, і машина б за ними просто не приїхала.
— Ларис, ви йдіть у намет, а я завтра рано-вранці поїду в місто, можу вас підвезти, — сказала Маша. Вона єдина з усієї компанії залишалася тверезою.
— Дякую, це дуже доречно, — сумно посміхнулася Лариса.
Григорій у намет не прийшов. Він заснув просто біля багаття. Вранці він не згадав, що з ним сталося, але припустив, що просто перебрав. Не виявивши співмешканку в наметі, він трохи протверезів і поїхав додому. Але там, біля дверей, його вже чекав зібраний чемодан.
— Ларис! Та що ти собі надумала? Жінка з дитиною на шиї! Ні краси, ні вдачі…
— Але з квартирою, — відповіла вона, прочинивши двері. — А ось ти тепер можеш жити в надувному човні. А до нас із сином дорогу забудь, — сказала Лариса і з силою зачинила двері перед його носом.
Григорій потупцював і пішов. Йому довелося знову повернутися до матері й ділити з нею житло. Усім знайомим він пізніше розповідав, що втратив кілька місяців, утримуючи матір-одиначку з сином. Про те, що жив у її квартирі, Григорій мовчав, так само як і про те, що його човен був куплений на гроші, вкрадені у школяра.
— Мам, а дядько Гриша більше не прийде? — запитав син, дивлячись на матір із занепокоєнням.
— Ні, Никита, не хвилюйся. Він більше не прийде. До речі, у мене для тебе є сюрприз… — вона простягнула синові сертифікат на кілька уроків гри на гітарі.
— Оце так клас! Мамусю, ти найкраща! — зрадів Никита.
Через пів року вони змогли назбирати на гітару, а ще через кілька років Никита вступив до музичного училища. Йому пророкували велике майбутнє. Лариса вірила в сина і пишалася ним. А ще вона пишалася тим, що не стала триматися за уявне щастя й відпустила Григорія на всі чотири сторони.
