— Дякую, я не буду.
Катя вiдсунула вiд себе тарiлку з печеною картоплею та куркою, залишивши лише салат iз свiжих овочiв.
— Це ж твiй улюблений рецепт курки.
Мати здивовано глянула на доньку. Катi було двадцять рокiв, i вона завжди вiдрiзнялася гарним апетитом. Це не заважало їй залишатися у чудовiй формi. Ще зi шкiльних рокiв, попри середнiй зрiст, вона займалася волейболом, грала у мiськiй командi. У вiльний час Катя з друзями любила подорожувати: влiтку – на велосипедах чи в походах, а взимку – на лижах чи сноубордi. Вона завжди вела активний спосiб життя, та й у родинi нiхто не мав схильностi до повноти, тож смажена курка не впливала на її струнку фiгуру.
— Бiльше так не готуй. Краще зроби паровi котлети.
— Я проти парових котлет. Iнакше з голоду пропаду, залишитесь без годувальника.
Батько спробував пожартувати, але все ж уважно подивився на доньку, жуючи шматочок м’яса.
— Що трапилося?
— Хочу трохи схуднути.
Насупилася Катя. За столом на мить запанувала тиша. Батьки переглянулися, а бабуся Раїса Степанiвна, мати Сергія, яка жила з ними, сумно посмiхнулася.
— Катю, у тебе чудова фiгура. Чому ти раптом вирiшила, що тобi треба худнути?
Першою заговорила мати.
— Вадим сказав, що не завадило б скинути кiлька кiлограмiв.
Опустила очi Катя.
— Вадим! Знову цей Вадим? Де ти тiльки знайшла цього…
Батько не договорив, побачивши, як на щоках доньки спалахнув рум’янець обурення. Йому хлопець вiдверто не подобався: пихатий, занадто доглянутий i самозакоханий. Краще б Катя звернула увагу на когось iз тих, з ким ходила в походи – хлопцi були простими, веселими, сильними та надiйними. Але недавно донька побувала в клубi з однокурсницями i познайомилася там з Вадимом. Пiсля цього вона почала змiнюватися.
Спершу обрiзала, випрямила й пофарбувала свої пухнастi русявi волосся в темнiший вiдтiнок.
— Як вам?
Запитала, продемонструвавши домашнiм свiй новий образ.
— Незвично. Ти виглядаєш дорослiше.
Розгублено сказала мама.
— Ранiше було краще, живiше.
Батьковi змiни не сподобалися.
— Ранiше я виглядала просто.
Насупилася Катя.
— Хто тобi таке сказав?
Здивувався батько.
— Вадим. Зараз моднi iншi образи. До речi, дай грошей, хочу губи трохи збiльшити.
Попросила вона.
— Губи? Тiльки через мiй або твiй труп.
Вiдрiзав батько.
— «Вадим сказав»!
Передражнив вiн. Мати також була категорично проти цiєї iдеї, i Катя образилася. Мати не раз намагалася поговорити з донькою, пояснити, що Вадим їй не пiдходить, але Катя навiть слухати не хотiла. I ось знову за вечерею прозвучало його iм’я.
Катя не стала сперечатися з батьком, рiзко пiднялася з-за столу i втекла в свою кiмнату.
— Iринко, ну поговори з нею! Вона з цим пижоном зовсiм голову втратила.
Занепокоєно сказав батько.
— Я неодноразово намагалася їй пояснити, що Вадим — не її пара.
Зiтхнула мати.
— Я з нею поговорю.
Тихо промовила Раїса Степанiвна i подивилася на сина з невiсткою.
Раїсi Степанiвнi було вже сiмдесят шiсть, її чоловiк, з яким вони прожили довге життя в любовi й злагодi, помер майже десять рокiв тому. Сергій був її наймолодшим сином, i саме вiн забрав її жити до себе. Старшi дiти давно роз’їхалися, створили власнi родини, а Раїсi було спокiйнiше в цьому мiстi. Вона була лагiдною, нiколи не втручалася без потреби, допомагала лише тодi, коли про це просили.
— Катрусю, не сердься на батькiв.
Почала бабуся, влаштувавшись у крiслi в Катинiй кiмнатi.
— Бабусю, ти теж на їхньому боцi?
Насупилася дiвчина.
— Та я, мабуть, по-старечому нiчого не розумiю. Розкажи менi.
Лагiдно попросила Раїса Степанiвна, i Катя не помiтила, як у її очах промайнув хитрий вогник.
— Розумiєш, ми з Вадиком зустрiчаємося. Я його кохаю. Хочу стати кращою для нього, — почала Катя.
— А вiн тебе кохає? — поцiкавилася бабуся.
— Кохає. Напевно… Ми ще не говорили про це… — Катя затнулась. Раїса Степанiвна кивнула i запитала знову:
— От ти для нього намагаєшся бути кращою, а що вiн робить для тебе?
— Вiн i так найкрасивiший, найкращий, — Катя мрiйливо усмiхнулася.
— Але що саме вiн робить для тебе? — не вiдступала бабуся.
Катя задумалася, потiм насупилася i вiдмахнулася:
— Ой, ти зовсiм нiчого не розумiєш, бабусю.
— Може, й не розумiю, та й я любила, i твiй дiдусь мене кохав, — усмiхнулася Раїса Степанiвна.
— Уууу, та коли це було, — засмiялася Катя.
— А кохання в усi часи однакове. Ми з твоїм дiдусем познайомилися, коли я тiльки на першому курсi технiкуму навчалася. Худа була, страшенно. Усе через втому: навчання, допомога батькам, молодшi брати й сестри. Усе найсмачнiше їм вiддавала, бо ж малi. I одяг мала скромний: одне темно-синє плаття, що було й святковим, i буденним. Узимку — валянки, навеснi та восени — незграбнi, але мiцнi черевики. Дiвчата причепуряться, на каблучках вийдуть у клуб чи на танцi, а я не ходила, соромилася. Навiть розгубилася, коли Василь запросив. Вiн уже на старших курсах був. Я вiдмовилася, бо ж подумай — всi наряднi, а я… Хоча вiн менi з першого погляду сподобався.
Але ж наполегливий був! Декiлька разiв запрошував, та я вiдмовлялася. А потiм якось наздогнав мене дорогою додому. «Тримай», — каже, а сам хустинку подає, яскраву таку, гарну. «Ти й так найкраща, а з нею ще красивiша будеш. Якщо не хочеш у клуб, то пiшли просто погуляємо, морозива поїмо». Виявилося, що моя подруга Ольга розповiла йому, чому я не ходжу в клуб. От вiн i вирiшив зробити менi подарунок. Тодi було модно носити хустку на плечах. А коли одружилися, не мали майже нiчого: дали кiмнату в гуртожитку, стiл i лiжко. I що ти думаєш? Вiн з першої зарплати повiв мене в магазин купувати сукню й туфлi. I все життя потiм про мене дбав, допомагав у всьому. Завжди цiкавився, чи добре менi, чи не втомилася, чи поїла. Особливо про харчування переживав. Бувало, наллю йому суп погустiше, собi рiдший, а вiн тихцем тарiлки помiняє, щоб я не помiтила. — Бабуся всмiхнулася, немов перед нею зараз стояв Василь, мов би вiн не покидав її. — Отаким було наше кохання. Якщо людина тебе любить, вона приймає тебе будь-якою. З веснянками, в немодному платтi чи фуфайцi. Краса в очах того, хто дивиться. Люблять за iнше.
Катя слухала мовчки. Раптом згадала, що Вадим нiколи не питав, як у неї справи, як проходить навчання чи матчi. Завжди розповiдав лише про себе. Одного разу вона поскаржилася, що їй незручно на високих пiдборах, а вiн вiдповiв: «Краса потребує жертв». А коли в кафе вона захотiла десерт, кинув: «На твоєму мiсцi я б узяв салат».
Коли бабуся закiнчила розповiдь, Катя тихо промовила:
— Дякую, бабусю, я все зрозумiла.
Наступного дня, коли Катя зустрілася з Вадимом, вона запропонувала йому разом піти в черговий похід.
— Ти жартуєш? — засміявся Вадим. — Спати в наметі та годувати комарів біля вогнища? Набити всі ноги в цих дурних гумових чоботах? Ні, дякую. Та й тобі не варто витрачати на це час. І твій волейбол… — Вадим скривився. — Краще б ти зробила манікюр, такий, знаєш, довгі червоні нігті, мені подобається. — Порадив він.
Катя нічого не відповіла, просто розвернулася й пішла.
— Дивна якась… — знизав плечима Вадим і продовжив пити каву.
Через рік, на черговій сімейній вечері, Катя познайомила рідних зі своїм новим хлопцем. Вони з Тимофієм зустрілися під час походу. Після вечері Катя вийшла провести його.
— Мені подобається. Приємний хлопець, — винесла вердикт мама й усміхнулася.
— Одразу видно — своя людина, — підтримав батько.
— На мого Василька схожий, — додала Раїса Степанівна, яка помітила, як під час вечері Тимофій віддав Каті свою тарілку з пирогом, бо там шматочок був більший.
