— Ну що, дочекалися! — Ігор ввалився до квартири, розмахуючи портфелем, ніби це був переможний прапор. — Завтра рада директорів. Питання майже вирішене.
Марина підвела на нього очі від ноутбука. Вона не стала уточнювати, про яке саме питання йдеться.
Останні пів року всі розмови в їхньому домі зводились до одного — до крісла начальника відділу, яке Ігор уже вважав своїм по праву.
— Я так за тебе рада, — промовила вона рівним голосом, у якому, якби захотіти, можна було вловити нотки втоми.
— Ще б ти не була рада! — він скинув черевики, навіть не нахиляючись, і пішов на кухню. — Будеш дружиною великої людини. Не те що деякі — сидять над своїми звітиками, марнуючи життя.
Він відкрив шафу, дістав дорогу пляшку, яку вони берегли на особливий випадок. Схоже, випадок настав.
Марина повільно закрила кришку ноутбука.
Там, у останньому листі, жирним шрифтом горіли слова: «Шановна Марино Вікторівно, раді повідомити, що вашу кандидатуру на посаду керівника департаменту затверджено».
Вона отримала цю посаду. Саме ту, про яку мріяв її чоловік.
— Може, дочекаємось офіційного наказу? — запропонувала вона, заходячи на кухню.
Ігор лише хмикнув, наливаючи собі коньяк.
— Маришо, не будь наївною. Це формальність. Із ким мені конкурувати? З Сашком-підлизо? Або з тією сірою мишкою з аналітичного? Не сміши.
Він вихилив чарку залпом.
— Я стільки років гарував на цю компанію. Я заслуговую. А ти… ти так і залишилася на своєму середньому рівні. Ні амбіцій, ні прагнень.
Його слова ставали все різкішими, наповненими алкоголем і старим роздратуванням.
— Мене моя робота влаштовує, — тихо відповіла Марина, радше для себе, ніж для нього.
— Влаштовує! — передразнив він її. — А мене не влаштовує, що моя дружина — амеба! Я скоро керуватиму сотнею людей, а ти чим можеш похвалитися?
Він підійшов до неї впритул. Від нього пахло зверхністю й дорогими парфумами.
— Я думав, ми команда. Що разом підемо вгору. А в підсумку я тягну все: іпотеку, машину, твій комфорт. А ти просто… існуєш.
Марина мовчала, дивлячись кудись йому за спину.
Вона бачила їхнє відображення в темному склі кухонної шафи: високого, збудженого чоловіка і жінку, яка здавалася поряд із ним майже невидимою. Але це була лише ілюзія.
— Іноді мені здається, що ти — мій головний баласт, — виплюнув він.
Вона не здригнулась. Лише всередині щось стиснулося, але не від образи, а від холодного, ясного усвідомлення. Усвідомлення того, що завтрашній день усе розставить по місцях.
— Знаєш що, — його голос став раптом тверезим і злим. — Я втомився. Я хочу бачити поруч із собою рівню, а не це… подібність жінки, яка боїться зробити крок. Кому ти взагалі потрібна в свої сорок? Ні кар’єри, ні вогню в очах. Забирайся!
Він відступив убік, даючи їй пройти.
— Забирайся з моєї квартири. Завтра я почну нове життя. Успішне. І для тебе в ньому місця немає.
Марина мовчки кивнула. Не сказавши ні слова, вона пішла до спальні, відчинила шафу й дістала дорожню сумку. Усі її рухи були спокійними, чіткими, відточеними, ніби вона давно відрепетирувала цей момент. Ноутбук, документи, особисті речі. Нарешті, вона зняла з вішалки чохол із діловим костюмом — бездоганним, стриманим, придбаним спеціально для важливої події. Дбайливо склала його, пригладивши невидиму складку.
Ігор сперся на дверний косяк, склавши руки на грудях, з насмішкою на обличчі. Він дивився, як вона пакує речі, з виглядом автора, який дочекався останньої сцени власної п’єси. Зламалась. Як він і передбачав.
Вперше за довгий час Марина спала без снів. Сон був глибоким і відновлювальним. Вона прокинулася в номері готелю з відчуттям спокою. Сонячний промінь пробивався крізь щілину в щільних шторах, у його світлі кружляли пилинки. Не було ні образи, ні жалю. Лише чистота.
Вона замовила в номер зелений чай і довго стояла біля вікна, спостерігаючи, як оживає місто. Вчорашній скандал, ті жорстокі слова — вже не здавались трагедією. Швидше — болючим, але необхідним хірургічним втручанням. Він думав, що виганяє її. Насправді ж — відпускав.
Костюм сидів ідеально. Це був не просто одяг, а щит і заява. Чіткі лінії, якісна тканина, продуманий силует. Вона зробила стриманий макіяж, уклала волосся. У дзеркалі вона побачила не втомлену жінку, яка чіпляється за минуле, а Марину Вікторівну Соколову — ту, яка готова до всього.
Ігор прокинувся від настирливого дзвінка будильника. Голова розколювалася. Він потягнувся, шукаючи Марину, але рука торкнулася порожнечі. Її половина ліжка була незайманою. У пам’яті виринали уривки: його тріумф, її мовчання, валіза. Усміхнувся. Пішла. Та повернеться. Коли гроші скінчаться.
Свистячи, він збирався на роботу. Вибрав найдорожчу краватку. Сьогодні — його день. Він навіть не сумнівався, що директор особисто представить його колективу. В офісі щось витало в повітрі: шепотіння, погляди. «Заздрять», — подумав він.
З виглядом переможця Ігор наблизився до дверей кабінету. Хотів зайти без стуку, але його зупинив помічник директора:
— Ігорю Петровичу, доброго ранку. Вас і весь відділ чекають у переговорній. Представлятимуть нового керівника.
У грудях щемнуло. «Нового керівника». Його. Упевнено поправив краватку і з високо піднятою головою увійшов.
Генеральний стояв попереду, поряд — колеги.
— Доброго дня, колеги. Після довгого розгляду кандидатур рада директорів одноголосно обрала нового керівника.
Ігор уже готувався встати.
— Зустрічайте — Марина Вікторівна Соколова.
Двері відчинилися, і вона ввійшла. Його Марина. У костюмі, з прямою поставою і спокійним поглядом. На мить вона зустрілася з ним очима — і відвела погляд.
Усі завмерли. Хтось прокашлявся. Ігор відчув, як пересохло в роті. Реальність почала тріщати. Цього не могло бути.
— Марина Вікторівна має значний досвід в аналітиці, — продовжував директор. — Упевнений, її лідерство стане новим етапом для відділу.
Вона сіла на місце, яке в уяві Ігор вважав своїм.
— Дякую за довіру, — її голос був упевненим. — Сьогодні о третій — перша робоча нарада. Ігорю Петровичу, залишіться після, потрібно обговорити ваші проєкти і перспективи.
Коли директор пішов, Ігор підхопився.
— Що це було, Марина? Ти вирішила мене принизити? За спиною все спланувала?
— Сядь, Ігорю. Нічого я не планувала. Була вакансія. Я подалась, пройшла всі етапи. Чесно. Ти сам казав — перемагає сильніший.
— Сильніший? Ти? Сіра мишка? Хто тобі допоміг?
— Мені не потрібна була допомога. Мені потрібні були знання. І факти. Як факт, що твій «успішний» проєкт ледь не провалився. І врятували його мої аналітичні звіти, які я готувала ночами, поки ти святкував перемогу. Рада директорів уміє рахувати.
Ігор застиг. Він вірив, що все зробив сам.
— Ти… ти зловживала довірою?
— Я просто працювала. І за себе, і за частину твого відділу. А тепер — поговоримо про твою роботу.
Ігор сів, закрив обличчя руками, заговорив із нотками каяття:
— Мариша… я вчора був неправий. Я був п’яний. Це була помилка. Ми ж сім’я. П’ятнадцять років разом. Невже ти все зітреш через сварку?
Він підвів очі, повні сліз. Але Марина залишалась незворушною.
— Сім’ю ти зруйнував учора. Коли назвав мене баластом. Коли вигнав. Коли спитав, кому я потрібна в сорок. Так от — я потрібна. Цій компанії. Цій посаді. І нарешті — сама собі.
Вона відкрила папку.
— У тебе два варіанти. Перший — звільнитись тихо. Я дам хороші рекомендації. Другий — залишаєшся, але в регіональному філіалі. Менеджером з роботи з клієнтами. Формально — підвищення. По факту — заслання. Звітність щотижня. Мені.
Ігор зблід.
— Ти не залишила мені вибору…
— Вибір ти зробив учора. У тебе година, щоб зібрати речі. І здати пропуск.
Він підвівся. Вранці був королем. Тепер — тінь. Не озираючись, пішов.
Марина залишилася одна. Вийшла до панорамного вікна. Не було помсти. Була порожнеча, що швидко наповнювалася свободою.
Вона розправила плечі. Попереду — робота. І життя. Її життя.
🟦 Напишіть, що ви думаєте про цю історію! Це дуже важливо для мене.
