Баба Люба важко підняла відро з крижаною водою від колонки і, важко переступаючи, пішла по утоптаній стежці до дому. Мороз щипав щоки, пальці ковзали по іржавій ручці. Вона зупинилася біля порогу, перевела дух, поставила одне відро на сходинку і потяглася за другим. Але в цей момент п’ятка зсковзнула з дошки, і тіло різко повело вбік.
— Ох ти, Господи!.. — тільки й встигла прошепотіти, перш ніж грохнула на землю.
Плече вдарилося об край сходинки, потилиця відгукнулася тупим болем. Кілька секунд баба Люба лежала, не в змозі поворухнутися.
Потім вона спробувала піднятися — ноги не слухалися. Від талії і нижче ніби відрізало. Задихаючись від болю та жаху, вона повзла до дверей, чіпляючись за все, що траплялося під руку: за табуретку біля порогу, за зламаний віник, за власну спідницю. Спина наче розколювалася, лоб спітнів. Все навколо хиталося і пливло.
— Ну давай, Любаня, давай… — бурмотіла вона, вилазячи на старенький диван у коридорі.
Телефон лежав на підвіконні. Вона дотяглася до нього кінчиками пальців, набрала номер сина.
— Пашенька… синочок… погано мені… приїжджай… — прошепотіла вона і вимкнулася.
Павло приїхав до вечора. Двері розчинилися з гуркотом, в будинку потягнуло холодом. Він увійшов, похмурий, без шапки, волосся розтріпалося від вітру. Побачивши матір, яка полулежала, він розгубився.
— Мам… ти чого? — підійшов, торкнувшись її за руку. — Ох, так вона ж крижана вся…
Він не став довго роздумувати і одразу подзвонив жінці — Олі.
— Так, терміново приїдь… так все погано… вона, здається, зовсім не рухається.
Баба Люба, незважаючи на те, що її обличчя не виражало емоцій, чула все. В її душі спалахнула надія: ось, син налякався, значить, не байдужий. Може, сім’я нарешті збереться. Може, врятують. Вона спробувала ворухнути ногами — нічого. Лише пальці тремтіли. Вона раптом заплакала. Не від болю — від того, що, може, ще не все втрачено.
Оля приїхала тільки через два дні. Стояла в дверях за руку з Анею, незадоволена, втомлена, ніби її відірвали від важливої справи.
— Ну ось і допригалася, старуха, — сказала вона через зуби, дивлячись на свекруху. — Тепер лежи, як колода, раз так захотілося.
Аня вчепилася в її руку, подивилася на бабусю з тривогою. Та спробувала усміхнутися, але обличчя не слухалося.
Оля пройшла глибше в будинок, навіть не привітавшись, не обмінявшись ні словом. Павло повів її на кухню. Там вони говорили тихо, з напругою в голосах. Баба Люба не чула слів, але відчувала — розмова важка, зла.
Потім Павло вийшов. Підійшов до матері. Мовчав, дивився в підлогу. Потім без слів підняв її на руки.
— Куди?.. — прошепотіла вона.
Він нічого не відповів. Його губи були стиснуті, погляд — кам’яний. Вона обняла його за шию, як в дитинстві, відчула знайомий запах — тютюн і машинне масло.
— В лікарню, так?.. — прошепотіла.
Він промовчав. Лише прискорив крок.
Він не повіз її в лікарню. Він поніс її в прибудову, де раніше зберігали мішки з картоплею, старі лижі та іржаві відра. Там було холодно, дуло з щілини в вікні, прикритому ганчіркою. На підлозі — потріскані дошки, пахло пліснявою і вогкістю.
Він поклав матір на топчан, застелений старим пледом.
— Тут полежиш. Все одно, мам, лікувати тебе вже… ну, безтолково. Тобі ж майже вісімдесят.
Він відвернувся і пішов, не давши сказати ані слова.
Шок накрив бабу Любу повільно. Вона лежала, не кліпаючи, дивлячись у стелю, відчуваючи, як холод підбирається під одяг. Думки плуталися. Чому він так? За що?
Вона згадувала, як одна його вирощувала. Як пахала на прибиранні в школі. Як купувала йому зимову куртку в кредит. Як оплачувала його весілля, бо Олині батьки відвернулися — мовляв, не пара їй, необразована.
— А я за нього стояла горою… — прошепотіла вона, не вірячи в те, що відбувається.
Перед очима сплив образ Олі — завжди стриманої, колючої. Ніколи по-справжньому не посміхалася їй. Жодного теплого слова. Жодної подяки за допомогу.
— Так я ж і не лізла… — пробормотіла вона. — Приездила-то всього раз… на день народження Анечки.
Тепер вона лежала тут, забута, як старий непотріб. І навіть не знала — чи виживе до ранку.
Вони не говорили вголос, але баба Люба почала здогадуватись. Павло майже не заходив — тільки ставив тарілку з супом і одразу зникав. Оля інколи відкривала двері, дивилася з порогу, наче перевіряла, чи ще жива. Але одного ранку баба Люба почула за вікном чужий голос — бадьорий, чоловічий.
— Просторий будинок, світлий… ділянка хороша. А газ підведений?
— Звичайно, — одразу відповіла Оля. — Все є. Хочете, покажу кухню?
Баба Люба завмерла. Серце забилося — не може бути? Вони продають будинок?
Пізніше вона почула, як хтось нахвалює комору, питає про баню. Вона відчувала себе товаром — її ще не поховали, а вже торгуються. Сльози текли самі, в подушку, гарячі, беззвучні.
«Так от для чого… — думала вона. — Їм не я потрібна. Їм будинок потрібен. Місце. А я… просто заважаю».
Вона лежала нерухомо. Тільки губи ворушилися — молитва, одна й та сама, по колу. І раптом… ледве помітний рух пальців правої руки. Вона не повірила. Спробувала ще — так, рухається. Голос теж повернувся — хриплий, але живий.
Вона підняла голову, щоб покликати — але одразу застигла. Ні, не можна. Почують. Подумають, що вигадує. А може, й доб’ють.
— Мовчи, стара… мовчи… — прошепотіла сама собі.
Через два дні знову сварка. Через щілини в дверях баба Люба чула голоси — гучні, роздратовані.
— Ти чому її босоніж випустила?! — кричав Павло.
— А ти де був? Вона за лялькою бігала, я не помітила!
— В неї тремтить все тіло, в неї жар, Оля!
— А я що, лікар? Звони свому цьому… Михайлу!
Ім’я фельдшера прозвучало, як грім серед ясного неба. Баба Люба здригнулася. Михайло? Вона чула про нього. Казали — сидів. Хтось шептав, що за бійку, хтось — що взагалі за вбивство. Але він працював. Бо інших немає.
Вона напружилася. Хотіла сказати: «У мене є мед. Варення. Липові віники… я б допомогла». Але лежала — нерухома, забута. Аня, її маленьке сонечко, хворіла. А вона, бабуся, не могла навіть води подати.
Всередині щось стиснулося. Приниження, безсилля, страх. Але й надія — якщо прийде Михайло, може він… побачить.
Коли Павло відчинив двері, баба Люба одразу зрозуміла — Михайло. Кроки чужі, впевнені. Він говорив тихо, оглядаючи Аню. Потім, уже на виході, кинув:
— А де господарка?
Павло зам’явся. У кімнаті настала тиша. Баба Люба напружилася, хотіла закричати — і не змогла. Лише очі розширилися.
Вона судорожно смикнулася, потягнулася рукою — і випадково змахнула кружку з табурета. Та покотилася по підлозі і глухо вдарилася об ніжку.
— Ой… — Павло поспішно зробив крок уперед. — Не звертайте уваги. Мама в будинку престарілих. Ми тут тимчасово. Продаємо, ось…
Михайло нічого не сказав. Його обличчя залишалося спокійним, але очі примружилися. Він кивнув і вийшов.
Павло різко повернувся до прибудови, відчинив двері, увійшов.
— Що це зараз було?! Ти здуріла? Кружки впустила?! Ти зовсім?!
Він важко дихав, його обличчя перекосилося. Він підійшов близько, нахилився, але не доторкнувся. Лише вилаявся і пішов, грюкнувши дверима.
Баба Люба знову залишилася одна. В горлі стояв ком, серце билося. Але десь глибоко всередині теплилася думка: «Він зрозумів. Михайло зрозумів…»
Вночі баба Люба прокинулася від легкого шуму — наче десь тихенько скрипнули двері. Вона відразу вся напружилася. Серце забилося. Страх накрив її з головою. Темрява густішала, і кожен шелест здавався зловісним.
«Хто це? Павло?.. Оля?.. Чи забула закрити вікно?..» — думки металися.
Кроки. Тихі, обережні. У щілину між дошками проник тонкий промінь ліхтаря. У кімнату увійшов чоловік. Вона примружилася і одразу застигла. Обличчя вона не бачила, але голос…
— Це я, Михайло… — сказав він тихо, майже шепотом.
Баба Люба раптом всхлипнула. Хотіла встати, кинутися до нього, але тільки пальці тремтіли. Він підійшов ближче. Побачив її очі, що блищали в темряві.
— Я… я знала, що ти прийдеш… — прошепотіла вона.
— Тихо, тихо… Я недовго.
Він сів на край топчана. Ласкаво взяв її за руку, міцно, впевнено. Вона стиснула його пальці з усієї сили.
— Я все розповім, Мишенька… Все. Павло… Вони мене сюди, як собаку… А я жива… — вона заплакала, важко, як дитина, сховала обличчя в його куртці.
Михайло мовчав. Дав їй висловитися. Потім відсахнувся, м’яко, але твердо.
— Покажи спину.
— Що?..
— Я бачив, як ти рухала пальцями. Ти не паралізована. У тебе — защемлення. Можливо, сильне. Але не безнадійне.
Він допоміг їй перевернутися. Обережно, як медик, почав прощупувати хребет.
— Тут, між поясницею і тазом. Ось тут.
Вона вскрикнула від болю, але не відсахнулася.
— Все зрозуміло. Зараз будемо працювати.
— Прямо зараз?..
— Прямо зараз. Якщо хочеш встати — потерпи. Боляче буде. Але треба.
Він дістав з сумки флакон з якимось маслом, розтер в долонях і почав масаж. Спочатку обережно, потім все глибше, натискаючи на точку болю. Баба Люба стискала зуби. Лоб покрився потом. Рубаха прилипла до тіла. Сльози текли самі, від напруги і болю.
— Ще трохи… Ще… Ось… дихай… Ось так…
Минуло не менше години. Михайло все так само зосереджено працював, поки не відсахнувся, витер лоб рукавом і не накрив її теплим пледом.
— Все. На сьогодні — досить. Завтра буде легше. Ти сильна, баба Люба. Ти виживеш.
Він піднявся, поправив їй подушку.
— Я прийду зранку. Не бійтеся. Тепер ти не одна.
Вона хотіла щось сказати, але сил не було. Тільки прошепотіла:
— Михайло… спасибі тобі…
Ранок настав різко. Вона прокинулася від шуму — спочатку подумала, що це сон. Потім зрозуміла — хтось кричав. Голоси, топіт. Десь грюкнула хвіртка.
— Та ви не маєте права! — верещала Оля. — Це наш будинок! Ми тут живемо!
— Спокійно. Відчиніть прибудову, — спокійно, але жорстко говорив чоловічий голос. — Там повинна бути баба Люба.
— Вона в будинку престарілих! — Павло зірвався на крик. — Там нікого немає!
Стук у двері. Баба Люба застигла. Подивилася на свої ноги. Відчула тепло — не оніміння, а справжнє тепло. Пальці рухаються. Вона оперлася на лікті, підтягнулася, сіла.
— Господи…
На стіні висіла стара шаль. Вона потягнулася до неї — і раптом усвідомила: стоїть. Стоїть! Ноги тримають. Не падає.
Вона застигла. Потім перекрестилася, торкнулася себе за груди, за живіт, за стегно. Все відчувалося. Все — по-справжньому.
— Я стою… я стою… — прошепотіла вона.
В цей момент двері різко відчинилися. У проєм з’явився учасковий — молодий чоловік з блокнотом у руках. За його плечем — Михайло, стриманий, спокійний. Очі — уважні.
Михайло кивнув всередину.
— Ось.
Він відступив, і баба Люба зробила крок вперед. Повільно, як у сні. Стоячи в одній нічній сорочці, з шалею на плечах, вона тремтіла, але не від страху.
— Це я… — сказала вона.
Учасковий витріщився, як на диво.
— Але мені казали… що ви не ходите…
— А я ось ходжу. І не в будинку престарілих.
Михайло підійшов ближче, взяв її під руку.
— Підемо, — сказав він.
Вона ступила у двір. Перед нею в ступорі застигли Павло і Оля. Оля посіріла, губи затремтіли. Павло опустив погляд, наче його спіймали на крадіжці.
Жодного слова. Жодного. Вони розвернулися і побігли в дім.
Учасковий записував щось у блокнот, але баба Люба його зупинила.
— Не треба. Вони просто приїхали в гості. Я сама тут, господиня. Все нормально.
Він подивився на неї, потім на Михайла — той трохи кивнув. Учасковий знизав плечима.
— Як скажете…
Він пішов. Тиша нависла в повітрі. Тільки листя шелестіло. Баба Люба стояла на дворі, босоніж, вільна — вперше за довгий час.
Коли учасковий пішов, Павло з Олею наче збісилися. Не кричали, не лаялися — мовчки, швидко, нервово почали збирати речі. Чемодан, коробка, дитячі черевики. Все летіло в машину, наче їх гнали. Баба Люба спостерігала з вікна, притискаючи до грудей кружевну шаль.
— Мам… — сказав Павло, підходячи ближче. Обличчя бліде, очі бігають. — Ми поїдемо. Так… краще. Тобі ж спокійніше одній, так?
Вона дивилася прямо, не здригнувшись.
— Їдь, Паша. І не повертайся. Ніколи.
Він замер, як від ляпаса. Стиснув губи, опустив голову. Оля, стоячи осторонь, сказала:
— Так ти ж сама просила нас допомогти… А тепер ми — вороги?
Баба Люба не відповіла. Жодного слова. Лише дивилася. Суворо, рівно, спокійно.
Всередині гуділо: «Син… Але чи так синочок вчиняє? Чи кидають матір, як непотрібну ганчірку?»
Вона не могла простити. Навіть якби і захотіла — душа не давала.
Павло стояв ще мить, потім різко відвернувся.
— Поїхали, Оль. Плювати. Все одно вона з глузду з’їхала.
Вони поїхали. Без прощання, без погляду назад. Колеса скрипіли по гравію, і тиша знову огорнула двір.
У будинку повисла порожнеча. Не просто тиша — глуха, вязка порожнеча. Баба Люба пройшла коридором, відчинила двері кухні. Світло падало косо, виокремлюючи пил у повітрі. На столі — крихти, засохлі плями від чаю. На підлозі — валяється зламана лялька.
— Ну і безлад… — пробурмотіла вона, сідаючи на табурет.
Зняла шаль, поправила волосся. Руки тремтіли — від втоми чи хвилювання, вона не розуміла. Накрила самовар. Той зашипів, нагадуючи: життя триває.
Оглянулася: скатертина порвана, вікна мутні, підлога сіра від пилу. Раніше тут було інакше. Чисто, затишно, з пирогами і запахом березових дров.
Зараз — все треба починати знову. Але в цьому була і сила. Значить, дім — знову її. Без чужих голосів, без злих поглядів.
— З чого б почати? Підлоги? Чи посуд?..
Вона встала, дістала відро, ганчірку. Зробила перший крок. Потім другий. Зупинилася. Прислухалася. Спокій. Тільки птахи за вікном, та самовар постукує кришкою.
Стук у двері. Не гучний, але рішучий.
Вона здригнулася. Серце — бух. Стала на місці. Вдихнула, пішла. Відчинила.
На порозі стояв Михайло. Високий, у куртці з латкою на плечі. Очі добрі, втомлені, але теплі. Усміхнувся.
— Ну що, біганина тривається? — жартівливо сказав. — Може, все-таки тростинку візьмеш?
Баба Люба на мить замерла. Потім розплилася в усмішці, крокнула до нього і обняла — міцно, по-справжньому. Вперше — не від страху, не від болю, а від радості.
— Михайло… Ти прийшов.
— Звичайно. Я обіцяв. — А ти як?
— Стою, як бачиш. Ходжу. І усміхаюся.
Вони сіли за стіл. Мовчки. Слухаючи, як капає вода в самоварі. Не було потреби говорити. Все вже сказано. Все — пережито.
І тільки тепер баба Люба справді відчула себе живою. І вдома.
