Колись давно її покинув чоловік. Вони прожили разом у шлюбі всього два роки, а потім він пішов до іншої. П’ятнадцять років тому. Жінка розчарувалася в людях, її серце було розбите. – Тепер я стану безжальною і холодною, – вирішила вона. Ніхто більше її не покине, бо особисте життя для всіх закрите. Вона поринула в кар’єру, купила простору квартиру і жила там сама. Вважала, що ніщо не змусить її відчути співчуття чи жалість. Занадто важко вона пережила несподіваний розрив, навіть ходила до психолога. Відтепер вона любитиме і берегтиме лише себе.
Але сталося так, що їй довелося прихистити свекруху. Подзвонила дружина її колишнього чоловіка й попросила приїхати. Виявилося, що він помер, а тепер ця жінка хоче продати квартиру. Вона постійно курила, струшувала попіл просто на підлогу й видихала неприємний запах перегару. Тепер вона тут господиня, і квартиру «за мільйон» продає. Але є одна умова: ця жінка має забрати до себе «ляльку». І вказала на купу брудного шмаття. Саме там і лежала колишня свекруха – загорнута в кілька старих ковдр, стискаючи в обіймах худющу кішку. Стареньку майже не годували, від слабкості та виснаження їй постійно було холодно, і вона зігрівалася, тулячись до теплої тваринки, загортаючись у ковдри, як у кокон. Тому її й називали «лялькою».
Жінка пам’ятала свекруху низенькою, охайною, з легким ароматом парфумів. А тепер перед нею був осінній, зів’ялий листочок. І життя в ньому ледь-ледь жевріло.
Жінка викликала таксі й попросила водія допомогти. Запропонувала гроші. Але чоловік відмовився від плати, лише виніс стареньку, загорнуту в ковдру, разом із худенькою кішкою, посадив у машину й довіз до її квартири. А потім, перш ніж піти, залишив візитку та сказав:
— Дзвоніть у будь-який час, якщо знадобиться допомога.
Жінка згодом згадувала ці перші дні догляду за свекрухою й розуміла, що сама б вона не впоралася. Але, як не дивно, допомагали всі. Її керівник, який зазвичай був суворим і вибуховим, дізнавшись, навіщо їй потрібна відпустка, запропонував працювати віддалено. Ба більше – виплатив премію й побажав спокійно доглядати стареньку, запевнивши, що, якщо виникнуть проблеми, вона завжди може звернутися до нього.
Дільнична лікарка – літня, але енергійна Ніночка Іванівна, яка всіх підряд називала «голубчиками», сказала:
— Я й не таких голубчиків із того світу витягувала! Все вийде, не переживайте. Я буду вам писати все на папірці, а ви тільки виконуйте.
Вона приходила щотижня, розпитувала:
— Як ви, голубчики?
І знову писала інструкції: що змінити в догляді, як підкоригувати лікування. А ввечері, після роботи, до них заходила її онука – медсестра. Вона ставила бабусі крапельницю, показувала, як правильно обробляти пролежні, змінювати підгузки, робити масаж і навіть просту гімнастику, щоб повернути стареньку до життя.
— Сімдесят років – це, голубчики, не старість. Це тільки початок! Життя в цьому віці має не теплитися, а вирувати, – казала Ніночка Іванівна, виписуючи нові рецепти.
А ще раз на тиждень заходив той самий водій таксі. Він приносив фрукти, ягоди, особливо клубнику. Жінка намагалася відмовлятися, але він щоразу повторював:
— Це для бабусі.
І вона брала. Варила з груш компот, запікала яблука та давала їх на сніданок. Вона добре готувала й годувала свекруху смачно та корисно. Колишню свекруху. Але вирішила: старенька повинна знати, що вона не чужа, що вона потрібна та кохана. Тож почала називати її мамою. Так було зручніше, ніж звертатися по імені й по батькові. П’ятнадцять років тому вона ж уже так її кликала.
А коли старенька зміцніла й почала говорити, вона у відповідь назвала жінку донечкою.
Вона мріяла про той день, коли зможе прийняти ванну, жартувала, що сто років не милася. Але самостійно поки що не могла навіть дійти до ванної. Тож жінка зателефонувала тому самому таксисту й попросила про допомогу.
Єгор (так його звали) прийшов і обережно переніс бабусю у ванну. А потім, коли вона, вимита, з рум’янцем на щоках, загорнута у чисту простирадло, задоволено повернулася в ліжко, жінка запросила Єгора на чай.
— Я зранку пиріг спекла, – тихо додала вона.
Єгор із задоволенням пив чай, хвалив її випічку та захоплювався її гостинністю.
Жінці давно ніхто не говорив добрих слів. Вона наче й не давала для цього приводу. Але в той вечір зрозуміла, як їй цього не вистачало. Так, вона сильна, вона самостійна. Але турбота й увага з боку близьких людей – це приємно. Іноді варто дозволити собі бути слабкою, трохи знизити темп життя, спертися на сильне плече.
Вона зрозуміла: бути доброю – це не завжди легко. Але якщо ти робиш добро, воно повертається. Хтось запропонує комфортний формат роботи. Хтось принесе кошик фруктів. Хтось напише на папірці, що робити далі. А всі разом поставлять на ноги стареньку, повернуть її до життя.
Зараз бабусі 73 роки. Вона живе й радіє кожному дню. Вона співає колискові внучці, в’яже їй теплі шкарпетки. У неї чудова родина: турботлива донька, люблячий зять Єгор і красуня-внучка. І кішка – та сама, яка гріла її в найважчі часи. Але тепер вона просто дрімає в теплому кріслі, бо більше нікого не треба рятувати.
А жінка, згадуючи цю історію, сміється з того, якою хотіла стати після розлучення – безжальною та холодною.
Не вдалося. Виявилося, що вона добра. Турботлива. Чуйна.
І щаслива…
