«Коли ж тебе вже не стане?» — прошепотіла невістка.
Її подих був теплим і пахнув дешевою кавою. Вона думала, що я без свідомості — просто тіло, начинене ліками.
Але я не спала. Я лежала під тонкою лікарняною ковдрою, і кожен нерв у моєму тілі був натягнутий, як струна.
Під долонею, схований від чужих очей, лежав маленький холодний прямокутник диктофона. Кнопку запису я натиснула ще годину тому, коли вона зайшла до палати разом із моїм сином.
— Ігоре, вона ж усе одно як овоч, — голос Світлани став гучнішим, очевидно, вона відійшла до вікна. — Лікар сказав, динаміки немає. Чого ми чекаємо?
Я чула, як мій син важко зітхнув. Мій єдиний син.
— Світлано, це якось… неправильно. Вона ж моя мама.
— А я твоя дружина! — різко відповіла вона. — І я хочу жити в нормальній квартирі, а не в цій комірчині. Твоя мама своє вже прожила. Цілих сімдесят років. Досить.
Я не ворушилася. Навіть дихала рівно, імітуючи глибокий сон. Сліз не було — все всередині вигоріло до стану сірого попелу.
Залишалася лише крижана, кристально чітка ясність.
— Рієлтор каже, зараз гарні ціни, — не зупинялася Світлана, перейшовши на діловий тон. — Двушка в центрі, з її ремонтом…
Можемо виручити чудову суму. Купимо собі будинок за містом, як мріяли. Машину нову. Ігоре, ну прокинься! Це наш шанс!
Він мовчав. Його мовчання було страшніше за її слова. Це була згода. Зрада, загорнута в слабкодухість.
— А її речі… — продовжила Світлана. — Половину викинемо. Це мотлох нікому не потрібен. Сервізи ці дурнуваті, книжки… Залишимо тільки антикваріат, якщо знайдеться. Я покличу оцінювача.
Я подумки посміхнулася. Оцінювача. Вона навіть не підозрює, що я встигла зробити за тиждень до того, як злягла.
Усі найцінніші речі, всі до єдиної, вже давно не в квартирі. Вони у надійному місці. Як і документи.
— Добре, — нарешті видушив з себе Ігор. — Роби, як знаєш. Мені важко про це говорити.
— От і не говори, любий, — пропуркотіла вона. — Я все зроблю сама. Тобі не доведеться бруднити руки.
Вона підійшла до ліжка.
Я відчувала її погляд — оцінюючий, холодний. Ніби дивилася не на живу людину, а на прикру перешкоду, яка от-от має зникнути.
Я ледь стисла пальцями гладкий корпус диктофона. Це було лише початок. Вони ще не знають, що на них чекає.
Вони викреслили мене з життя. Даремно. Стара гвардія не здається. Вона йде в останній наступ.
Минув тиждень. Тиждень крапельниць, прісного пюре та мого мовчазного театру. Світлана та Ігор приходили щодня.
Мій син сідав на стілець біля дверей і втуплювався в телефон, ніби намагався відгородитися від реальності. Він не міг витримати вигляду мого нерухомого тіла. Або власної зради.
Світлана ж, навпаки, почувалася в палаті як у себе вдома. Голосно розмовляла з подругами по телефону, обговорюючи майбутній будинок.
— Так, три спальні. Велика вітальня. І ділянка, уявляєш? Зроблю ландшафтний дизайн. Що? Свекруха? Ой, вона в лікарні, справи кепські. Не виживе.
Кожне її слово записувалося. Моя колекція зростала.
Сьогодні вона перейшла межу. Притягла ноутбук і, вмостившись біля мого ліжка, почала показувати Ігорю фото котеджів.
— Дивись, який! А цей? Справжній камін! Ігорю, ти взагалі мене слухаєш?
— Слухаю, — глухо відповів він, не відводячи погляду від підлоги. — Просто це дивно… Тут, поруч з нею…
— А де ще? — фиркнула Світлана. — Часу чекати немає. Треба діяти. Я вже зателефонувала нашому ріелтору, вона завтра приведе перших покупців. Квартиру треба показати у найкращому вигляді.
Вона обернулась до мене. У її погляді не було нічого людяного — лише холодний розрахунок.
— До речі, про речі. Учора заїжджала, почала розбирати шафи. Стільки мотлоху — жах. Твої ці сукні старомодні… Я все поскладала в мішки, віддам на благодійність.
Мої сукні. Та, в якій я захищала дисертацію. Та, в якій батько Ігоря зробив мені пропозицію.
Кожна річ — уламок спогаду. Вона викидала не просто тканину, вона стирала моє життя.
Ігор здригнувся.
— Навіщо ти чіпала? Можливо, вона б хотіла…
— Що «хотіла»? — перебила Світлана. — Вона вже нічого не хоче. Ігорю, припини бути дитиною. Ми будуємо наше майбутнє.
Вона встала, підійшла до моєї тумбочки і безцеремонно відкрила шухляду. Її пальці рилися всередині, наштовхуючись на вологі серветки та упаковку таблеток.
— Документи вона тут не тримає? Паспорт чи ще щось? Для угоди потрібно.
Ось і все. Психологічний тиск змінився прямими діями. Вона вже не просто обговорює, а діє. Обкрадає мене ще живу.
У цей момент до палати зазирнула медсестра.
— Анно Павлівно, час на уколи.
Обличчя Світлани миттєво змінилося. На ньому з’явився сумний, турботливий вираз.
— Ой, звісно-звісно. Ігорчику, ходімо, не будемо заважати процедурі. Мамочко, ми завтра прийдемо, — просюсюкала вона, погладжуючи мою руку.
Її дотик був огидним. Наче по шкірі проповзла гусінь.
Коли вони вийшли, я не відкривала очі, доки не затихли кроки медсестри в коридорі. Потім повільно, з величезним зусиллям, повернула голову. М’язи боліли, але я впоралася.
Я дістала диктофон, натиснула «стоп» і зберегла файл під номером «сім». Потім намацала під подушкою свій другий, кнопковий телефон, який мені нишком приніс мій давній друг і адвокат.
Я набрала номер, який пам’ятала напам’ять.
— Слухаю, — відповів спокійний, діловий голос на іншому кінці.
— Семене Борисовичу, це я, — мій голос прозвучав хрипко, непривично. — Запускайте план. Час настав.
Наступного дня рівно о третій годині у моїй квартирі пролунав дзвінок у двері. Світлана відчинила їх з найчарівнішою зі своїх усмішок.
На порозі стояло респектабельне подружжя з ріелторкою.
— Проходьте, будь ласка! — щебетала вона. — Вибачте, у нас тут невеличкий творчий безлад. Самі розумієте — збираємось до переїзду.
Вона вела гостей коридором до вітальні, розповідаючи про «чудові краєвиди з вікон» і «приємних сусідів».
Ігор пригорнувся до стіни, намагаючись бути якомога менш помітним. Його обличчя було сірим, як попіл.
— Квартира належить моїй свекрусі, — промовила Світлана з ноткою смутку в голосі. — На жаль, її стан дуже тяжкий, лікарі не дають надії.
Ми з чоловіком вирішили, що в спеціалізованому закладі їй буде краще — під наглядом. А ці стіни… тут надто багато спогадів для неї.
Вона зробила паузу — драматичну, показову. Хотіла, щоб покупці відчули всю глибину ситуації.
Саме в цей момент двері знову відчинилися. Без дзвінка.
До квартири повільно й беззвучно в’їхала інвалідна коляска. У ній сиділа я.
Не в лікарняній піжамі, а в строгому темно-синьому халаті з щільного шовку. Волосся акуратно зібране, губи ледь підфарбовані.
Мій погляд був спокійний і холодний.
Позаду мене стояв Семен Борисович — мій адвокат. Високий, сивий, в елегантному костюмі. Він тихо зачинив за собою двері.
Світлана застигла. Її усмішка зникла з обличчя, мов стерта ластиком.
Ігор прищулився ще більше, очима метушився по кімнаті, шукаючи вихід. Покупці та ріелтор розгублено переводили погляди з мене на Світлану.
— Доброго дня, — мій голос, хоч і був тихим, розрізав мовчанку точно й чітко. — Здається, ви помилилися адресою. Ця квартира не продається.
Я звернулась до розгубленої пари.
— Вибачте за цю прикру ситуацію. Моя невістка, мабуть, занадто засмутилася через мій стан і… перебільшила.
Світлана наче прокинулась.
— Мамо? Як ви тут опинилися? Вам же не можна…
— Я можу все, що вважаю за потрібне, люба, — перевела я на неї погляд, від якого повітря стало холоднішим. — Особливо тоді, коли в моєму домі господарюють без дозволу.
Я витягла з кишені телефон і натиснула «відтворити». З динаміка пролунало знайоме шипіння і тихий голос:
«Коли ж тебе вже не стане?»
Обличчя Світлани зблідло до кольору простирадла. Вона відкривала рот, але не могла вимовити жодного звуку. Ігор з’їхав по стіні вниз і закрив обличчя руками.
— У мене велика колекція записів, Світлано, — сказала я спокійно. — Про твої мрії, про продані речі, про оцінювача. Думаю, деяким органам це буде цікаво.
Зокрема за статтею про шахрайство.
Семен Борисович виступив вперед, тримаючи в руках теку з документами.
— Анна Павлівна сьогодні вранці підписала на моє ім’я генеральну довіреність, — сухо повідомив він. — А також заяву до поліції. Крім того, я підготував повідомлення про ваше виселення.
На підставі моральної шкоди та загрози життю. У вас є 24 години, щоб зібрати речі та покинути квартиру.
Він поклав документи на столик. Вони лягли з тихим, але невідворотним шелестом.
Це був кінець. Межа. Точка, після якої нічого вже не повернути. Але в той момент я вперше за тижні не відчула болю чи образи.
Я відчула силу. Крижану, впевнену, незламну силу того, кому більше нічого втрачати — і хто прийшов забрати своє.
Ріелтор з покупцями зникли миттєво, пробурмотівши вибачення. У вітальні залишились тільки ми вчотирьох. Тиша стояла густа, наче пил у старій кімнаті.
Першою оговталась Світлана. Шок змінився люттю.
— Ви не маєте права! — заверещала вона, тикаючи в мене пальцем. — Це ж і квартира Ігоря! Він тут прописаний! Він спадкоємець!
— Колишній спадкоємець, — поправив її Семен Борисович, заглядаючи в документи.
— Відповідно до нового заповіту, складеного та завіреного вчора, все майно Анни Павлівни передається благодійному фонду підтримки молодих науковців. Ваш чоловік, на жаль, до них не входить.
Це був мій фінальний постріл. Я бачила, як у її очах згасла остання іскра надії. Вона глянула на Ігоря з такою ненавистю, наче він у всьому винен.
Ігор, мій син, нарешті відірвався від стіни. Він зробив крок до мене. Його обличчя було мокре від сліз, жалюгідне.
— Мамочко… вибач. Я не хотів. Це вона… вона змусила мене.
Я дивилася на нього. На цього сорокарічного чоловіка, який ховався за жіночою спиною від власного вибору.
Любов, та безмежна материнська любов, померла в лікарняній палаті під шепіт його дружини. Тепер залишилось лише гірке розчарування.
— Тебе ніхто не змушував мовчати, Ігорю, — відповіла я. Я не кричала. Мій голос був рівним, майже байдужим. — Ти зробив свій вибір. Живи з ним.
— Але куди ж ми підемо? — втрутилась Світлана. Її голос тремтів від страху та злості. — На вулицю?
— У вас була орендована квартира до того, як ви вирішили, що моя от-от звільниться, — нагадала я. — Можете туди повернутись. Або куди завгодно. Це вже не моя турбота.
Світлана кинулась до речей, нервово заштовхуючи їх у сумку, бурмочучи прокльони. Ігор стояв посеред кімнати, загублений.
Він знову глянув на мене.
— Мамо, будь ласка. Я все зрозумів. Я змінюся.
— Змінюватися ніколи не пізно, — погодилась я. — Але не тут. І не зі мною. Двері моєї квартири для вас зачинені. Назавжди.
Він опустив голову. Він зрозумів — це кінець. Не вистава. Не покарання. Це остаточне рішення.
За годину вони пішли. Я чула, як зачинилися двері. Семен Борисович підійшов до мене.
— Анно Павлівно, ви впевнені щодо фонду? Ми можемо все повернути.
Я похитала головою.
— Ні. Нехай буде так. Я хочу, щоб моє життя, те, що від нього залишилось, принесло користь. А не стало причиною ворожнечі.
Він кивнув і попрощався. Я залишилась сама у своїй квартирі. Повільно провела рукою по підлокітнику крісла, по корінцях книжок. Тут нічого не змінилось.
Змінилась я. Я більше не була просто матір’ю, яка пробачає все. Я стала людиною, що сама встановлює межі своєї всесвіту.
І в цьому новому всесвіті не було місця тим, хто колись прошепотів: «Коли ж тебе не стане?».
🔹 Напишіть, що ви думаєте про цю історію! Ваші відгуки дуже важливі!
