Валентина Петрівна підходила до свого під’їзду. На лавці сиділи сусідки й жваво обговорювали авто, яке нещодавно припаркувалося поруч.
– До кого це? – поцікавилася вона.
– Нам ніхто не звітує! – буркнула одна зі стареньких. – Може, до Маші. До пенсіонерів такі дорогі машини не під’їжджають.
– До нас лише «швидкі» заїжджають! – додала інша бабуся.
Сусідки ще трохи поспілкувалися, перемиваючи кісточки владі та розповідаючи останні плітки. Саме в цей момент із під’їзду вийшла Маша – та сама, до якої, ймовірно, приїхали гості. Вона швидко рушила у своїх справах, не звертаючи уваги ані на жінок, ані на машину, що стояла просто на клумбі.
Тим часом Валентина Петрівна піднялася сходами, але біля дверей її зупинив молодий чоловік.
– Валентино Петрівно, пам’ятаєте мене? Ми з вами кілька днів тому говорили. Я ваш родич.
– О, Льоша! – упізнала вона його. – Чого ж не попередив, що в гості їдеш? Це твоя машина на клумбі стоїть?
– Моя.
– То негайно прибери її звідти, поки сусіди не «допомогли»! На квіти своє авто ставити надумав, чи що?
Племінник поквапився надвір, а Валентина Петрівна тим часом вирішила заварити чаю. Вона збиралася продавати квартиру, тому не хотіла псувати відносини із сусідами. Давно вже не бачила Льошу – колись він приїжджав із батьком, а потім родичі якось розгубили зв’язок. І ось знову об’явився! Але щось у ньому її насторожувало: курив багато, зуби вже пожовкли, хоч і молодий.
Проте допомога була доречною – Валентина вирішила продати житло без рієлтора, а племінник погодився допомогти. Грошей не взяв.
На старості років жінка залишилася одна – без чоловіка й дітей. Тому захотіла перебратися ближче до природи. На землі й дихається легше, і город є, овочі можна вирощувати.
Покупець на квартиру знайшовся ближче до осені.
– Зима вже. Давай навесні продамо, – сказала Валентина Петрівна.
– Навесні будинки подорожчають! – заперечив племінник. – До того ж, зараз перевіримо, як там із теплом. Покупець уже є, а раптом передумає?
– Але ж мені ще будинок не знайшли! Де я житиму? – зітхнула жінка.
Алексій погодився почекати.
Шукати довго не довелося – за кілька днів він запропонував кілька варіантів. Разом вирушили в село, але всі будинки потребували ремонту. На гроші від продажу квартири вистачило б і на житло, і на відновлення.
Льоша добре розумівся на будівництві, тому прикинув витрати на матеріали й робітників. Обіцяв допомогти.
Старенька замислилася:
– Зима на носі. Не хочеться морочитися з ремонтом. Краще було б одразу в’їхати й жити.
– Я ж допоможу вам! – запевнив племінник.
Жінку насторожувало, що Льоша так квапиться. Але що йому з цього? Вигоди начебто не має. Ну, хіба що просто допомагає.
Нарешті вибрали будинок і призначили день угоди.
Нотаріус і покупець приїхали вчасно. Алексій навіть чаю всім заварив. Валентині Петрівні стало трохи шкода – тут минуло все її життя. Але відступати пізно: речі зібрані, угода ось-ось буде завершена.
– Ну ось! Тепер можна переїжджати! – мовив Льоша, коли папери були підписані.
– Зачекай, невже прям зараз? Я ще посуд із серванта не дістала…
– Покупцю ж ніде ночувати! – наполягав чоловік.
Зрештою, бабуся погодилася. Швидко склала посуд, і вже за годину вони їхали трасою на вантажівці.
Втома взяла своє – Валентина задрімала. Іноді приходила до тями, бачила миготіння ліхтарів за вікном і уривки розмов.
– Бабусю, ви мене чуєте? – лунав голос племінника. Відповісти не було сил.
– Кидай її тут, – долинуло наступного разу.
Все, що відбувалося, здавалося туманним маренням. Стареньку просто скинули в сніговий замет.
– Сама помре, – сказав Алексій.
І тут жінка зрозуміла – її ошукали. Певно, він щось підсипав у чай, щоб вона заснула і підписала дарчу. Заплющивши очі, Валентина Петрівна приготувалася зустрічати cмepть…
Тем часом за всім, що відбувалося, спостерігала молода жінка. Вона проїжджала повз припарковану біля узбіччя машину й подумала, що водієві, можливо, потрібна допомога. Вирішивши зупинитися, вона раптом помітила, як кілька чоловіків витягували щось із вантажівки й несли в бік лісу.
Сніг валив густими пластівцями. Жінка насторожилася: чому люди серед дороги розвантажують щось, та ще й у таку заметіль? А раптом це щось незаконне?
Від’їхавши трохи назад і вимкнувши фари, вона зручніше вмостилася в машині й стала чекати. На всякий випадок записала номер авто. Коли незнайомці сіли назад у машину й зникли, жінка швидко рушила в бік лісу, туди, куди вони несли той загадковий «вантаж».
Те, що вона побачила, змусило її серце стиснутися – у сніговому заметі лежала літня жінка.
Доторкнувшись до зап’ястя, вона відчула слабкий пульс. Жива! Хоч і без свідомості.
Молода рятівниця не стала зволікати – тут же набрала чоловіка й розповіла йому про знайдену бабусю.
Коли чоловік приїхав, вони разом обережно перенесли стареньку в авто. Дорогою Валентина Петрівна почала приходити до тями.
– Де я? – тихо запитала вона.
– Ми вас знайшли, – відповіла їй Ірина. – Ви пам’ятаєте, як опинилися в заметі?
– Так… Пам’ятаю, – старенька насупилася. – Ми з племінником квартиру продавали. Потім він заварив чай. Ох, цей чай… Льоша щось підсипав мені туди! А потім… Потім їхали в село, і двоє чоловіків просто викинули мене в сніг. Родич позбувся тітки!
– Давайте, я вас зігрію, – м’яко сказала Ірина, дістаючи крем із аптечки.
– З вами тепліше, – усміхнулася Валентина Петрівна. – Якби не ви, пропала б я…
Пізніше Ірина з чоловіком та сама постраждала звернулися до поліції. Розпочалося розслідування справи.
Молода жінка запропонувала Валентині Петрівні пожити в них, доки не владнається ситуація з її квартирою. Адже повертати житло – справа не одного дня, а дах над головою потрібен.
Минуло кілька тижнів, і бабусі вдалося повернути свою квартиру. Алексія та його спільника заарештували за шахрайство.
А навесні, як і планувала, Валентина продала житло та купила будиночок у селі. Ремонтувати нічого не довелося, тож вона одразу зайнялася господарством. А влітку не раз запрошувала Ірину з чоловіком у гості.
Доброту цієї сім’ї старенька не забула ніколи.
