Домовик сидів біля печі та тихенько зітхав – господиня згасала.
Старенькій вже майже 90. Колись енергійна та жвава, останнім часом вона не вставала з ліжка – роки брали своє.
Домовик сидів і згадував: ось вона – ще молода, тільки прийшла в дім як наречена, ось вже діти бігають, а ось і старенька. Завжди охайна, привітна, господарська. Любила домовика, називала його то Мефодієм, то Федором. Завжди ставила під піч блюдце з молоком, а іноді навіть шоколадну цукерку залишала.
Тепер дім осиротів.
Навіть кіт Степан це відчував. Хоч і жив тут поки син господині, але все було не так.
Щоночі Мефодій підходив до ліжка і з тривогою вдивлявся у господиню, з полегшенням зітхав – жива ще.
Незадовго до своєї недуги вона, ніби побачила його, і прошепотіла:
— Федь, ти ж нових господарів не ображай, якщо будуть. А то помру я – і дім слідом загине. Шкода буде… Дім хороший, та й ти тут живеш. Допомагай їм, добре?
…
За вікном ніч, грудень. Холодно і якось незатишно. Годинник пробив північ.
Раніше Мефодій любив цей звук – з його боєм дім ніби оживав. А зараз здавалося, що він відраховує останні хвилини.
На ранок старенької не стало.
Домовик сховався у кутку на печі й тихо сопів, а на душі було важко. Хотілося плакати…
…
Після поминок сусідка баба Маня поставила під піч трохи гостинця:
— Хай згадає. Віра завжди йому молоко залишала.
Ось і все.
Дім спорожнів. Усі роз’їхалися. Годинник зупинили, кота забрала сусідка. Стало гнітюче тихо…
Це була найдовша зима у житті Мефодія. Вдень він сидів на холодній печі, а вночі блукав по такому ж холодному дому. Іноді виходив у двір, сидів на засніженому ґанку, дивлячись на вогні у вікнах сусідських хат.
Він знав, що в селі є хата без домовика, але йти не хотів – обіцяв господині доглядати за домом.
Кіт теж не давав спокою, часто прибігав під двері й голосно нявчав.
Усе змінилося навесні.
В середині травня до двору під’їхали дві машини. З однієї вийшов син господині, а з іншої – жінка років шістдесяти та молодий чоловік.
Домовик із цікавістю виглядав з вікна.
— Ось сад, тут п’ять яблунь, є смородина та малина, – пояснював син господині. Зайшли у двір. – Тут сарай. Мама колись козу тримала, а тепер усе дровами завалено. Навіть трохи вугілля є.
— Ну що, підемо в дім?
Приїжджим дім сподобався: чистенький, затишний, хоч і трохи сирий.
— Ми б на літо його орендували, дачі у нас немає…
— Мені теж шкода, щоб дім пустував. Тому й дав оголошення. Доглядати нікому. Я у матері один залишився, та й сам на півроку на північ їду, а дітям і внукам хата не потрібна. У підвалі картопля є, газ у балонах також. Телефон мій у вас є. Живіть.
Коли виходили, жінка дістала з кишені цукерку й поклала її на піч.
Чоловік помітив і усміхнувся:
— Мама так робила. Казала – для домовика.
Домовик знову залишився один, але ненадовго. Через три дні машина приїхала знову.
Крім молодого чоловіка та тієї жінки, вийшла дівчинка років шести і її мама.
Дитина цікаво оглядалася навкруги.
— Бабусю, а ми тепер тут житимемо?
— Так, тут і проведемо літо. Давайте речі вивантажувати, справ багато.
Мефодій із зацікавленням спостерігав, як дім поступово оживав.
Запалили піч, щоб зігріти приміщення. Винесли на сонце подушки, ковдри, килимки, зняли і випрали фіранки.
Робота кипіла: усе мили, вибивали.
Домовик дізнався імена нових господарів: старшу жінку звали Анна Михайлівна, її син – Андрій, невістка – Лена, а внучка – Ніночка.
Увечері, втомлені, всі сіли вечеряти. Анна Михайлівна навіть встигла спекти млинців. Родина спокійно перемовлялася, обговорюючи, що ще треба зробити завтра.
Перед сном Анна Михайлівна поставила під піч блюдце з чаєм і шматочком млинця:
— Вибач, господарю, молока сьогодні немає.
Коли всі поснули, домовик тихенько пройшовся будинком, довго стояв перед годинником. Вони знову йшли і відбивали час, хоча Андрій сумнівався, що вони запрацюють.
Вперше за довгі місяці туги та самотності домовикові було добре та спокійно.
За день Андрій і Олена поїхали, а Ніна з бабусею залишилися. Життя в будинку та у дворі тривало. Навіть кіт Степан повернувся, спочатку був обережним, але через три дні дозволив Ніні себе погладити. І зараз, задоволений життям, розвалився на ґанку.
Мешканці прижилися, познайомилися із сусідами, почали брати у них молоко. Навели лад у саду, всюди насіяли квітів, за сараєм знайшли лазню — ще добротну. Встигли вскопати й засадити грядки цибулею та огірками.
Щодня Анна Михайлівна ставила під піч блюдце з молоком.
Одного разу Ніночка запитала:
— Бабусю, навіщо ти це робиш? Бабуся усміхнулася:
— Господареві дому. Бачиш, який він у нас хороший?
Внучка кивнула головою.
— Буває дім чистий і багатий, а в ньому не затишно. Там або домовика немає, або він не піклується про дім. А є старі, скромні будинки, але зайдеш – і не хочеться йти. Значить, господарі дружать із домовиком, і він їм допомагає. Ось і треба його пригощати – заслужив!
— А якщо я йому цукерку дам, він допоможе? Анна Михайлівна усміхнулася:
— Допоможе. Тільки вимагати не можна, а попросити – можна. Так мене бабуся вчила.
Ніна подивилася на піч:
— А як його звати? У нього ж є ім’я?
— Є. Прийде час, сам підкаже.
Через два дні внучка знову запитала про ім’я домовика. Бабуся сказала:
— Яке сьогодні чоловіче ім’я почуємо від чужих людей – так і назвемо.
Цілий день Ніна чекала гостей, але ніхто не приходив. Тільки ввечері до них у будинок заглянула дівчина.
— Ой, добрий вечір! Я внучка баби Мані, ми вчора приїхали. Кота з собою привезли, а він кудись утік. До вас не забігав? Великий, димчастий, Мефодієм звати.
— Ні, у нас тільки свій, — Анна Михайлівна показала на стілець, де спав кіт, — а чужого не було.
Коли дівчина пішла, Ніна кинулася до бабусі:
— Бабусю, ти чула? Мефодій!
Домовик на печі усміхнувся і вирішив трохи пошуміти – мовляв, з ім’ям вгадали.
Дні йшли, Мефодій звик до мешканців і вже не уявляв будинок без них. Андрій з дружиною приїжджали на вихідні. Полагодили ґанок, підправили лазню. Навіть стіл Андрій зробив у дворі, і тепер вся сім’я вечеряла під кущем черемхи.
Мефодій помітив, що Анна Михайлівна стала задумливою – робила справи, займалася з внучкою, але про щось думала. Нарешті, приїхавши наступного разу, завела розмову:
— Андрію, Олено, мені треба з вами поговорити. Я хочу залишитися тут жити. Вам у місті і без мене добре, я тільки заважаю.
— Мамо!
— Почекай! Я багато думала. Я втомилася від міського життя. Я ж із села, тільки його вже немає. А тут мені добре. Грошей у мене трохи є, і я думаю викупити цей будинок.
Тут і магазин є, і фельдшер, і пошта, сусіди хороші, райцентр близько. А вам удвох пожити треба – може, ще дитину народите. До мене приїжджати будете, три години їзди всього.
Розмов у той вечір було багато, але Анна Михайлівна залишилася на своєму – хотіла жити тут, у селі.
У наступний приїзд діти привезли їй собаку – вухатого цуценя, знайденого на трасі.
Домовик радів: будинок знайшов господарів.
Тихо зітхнувши, він зліз із печі й пішов блукати будинком. Кіт Степан, відчувши його, зашипів.
— Тихо ти, — прошипів у відповідь домовик, — розбудиш дім.
Він подивився на годинник – перша година ночі. Пройшов до шафи, знайшов клубок пряжі – Анна Михайлівна загубила, Ніні кофтинку в’язала, поклав на видне місце. Пройшов далі. Дійшов до ліжка Ніни, поправив сповзлу ковдру. Нахилився, підняв ляльку, щоб зранку не наступила. Дивна якась: довга, худа, самі руки й ноги. Ніна її Барбі називала.
Треба завтра на горищі пошуміти – господиня там ще не розбиралася, а там ціла скриня з іграшками. Буде чим Ніні гратися.
Добре! Будинок – живий! Господарі є, можна і молока з пирогом поїсти.
І Мефодій почалапав під піч – там на нього чекало частування і якийсь Нінин чупа-чупс…
Отака історія…
