— Катрусю, сходила б ти до крамницi за хлiбом? — затуманений погляд сорокап’ятирiчної жiнки вже не мiг зосередитись на тендiтнiй постатi семирiчної дiвчинки, яка ковтнула слину при згадцi про хлiб.
— Авжеж, мамо…
Катруся терпляче чекала на грошi, за якi продавчиня цiлодобового магазину, тiтка Люба, завжди зiтхала, подаючи їй буханець хлiба. А iнодi, вiдчуваючи жаль до дитини, клала в її худеньку долоню шоколадку або жменьку цукерок.
— От лихо, дiвчинка ж яка хороша, а росте у таких горе-батькiв, — зiтхала Люба, сьорбаючи розчинну каву.
Катя, намагаючись не вдихати п’янкий аромат свiжої скоринки, мчала додому. Якщо вона добре поводилася, мама завжди давала їй шматочок. На хлiб клали двi-три жирнi шпроти, з яких стiкало солодкувате масло, просочуючи м’якуш. Дiвчинка їла повiльно, ретельно пережовуючи цей нехитрий смаколик. Судячи з кiлькостi пляшок, батьки сьогоднi чекали гостей, отже, iншої вечері не передбачалося. Головне зараз — непомiтно втекти з квартири, аби не нарватися на неприємностi. Минулого разу батько так сильно вдарив її по головi, що ще два днi болiло iз запамороченням, а з носа перiодично текла кров.
Вийшовши на вулицю, Катруся затиснула в руцi шматочок хлiба i цiлу рибину. Вечiр був теплий, тихий, на вулицях майже нiкого. Десь лунала веселенька музика, а в кишенi грiлися двi шоколаднi цукерки. Було так добре. Сьогоднi не холодно блукати мiстом, а якщо раптом стане сумно, можна зайти до тiтки Люби — вона пригостить чаєм i розпитає про життя. Дiвчинка йшла, роздивляючись вогнi у вiкнах, мрiючи, щоб у неї з’явилася справжня подруга. Хтось, з ким можна було б подiлитися своїми думками, поблукати разом, коли додому повертатися не хочеться.
Але раптом з кущiв бiля смiтникiв почувся тихий жалібний писк. Катруся нахилилася i заглянула в купу старого лахмiття. В рванiй коробцi з-пiд взуття сидiло крихiтне смугасте кошеня i жалібно нявчало. Дiвчинка простягнула руку, i малюк понюхав її. Вiн вловив запах шпрот i заходився жадiбно облизувати пальцi. Дiвчинка розсміялася.
— Ти, мабуть, голодний? Дивися, що у мене є! — вона дiстала перед ним рибку i сама швиденько доїла хлiб.
— Ось, їж.
Маленький хижак накинувся на частування. Урчав вiд задоволення, кусав великими шматками i сердито шипiв, коли Катруся намагалася його погладити.
— Тихо, не поспiшай. Треба потрошку, а то живiт заболить. Повiр, я це знаю, — усмiхнулася вона своєму новому другу.
— А хочеш, я вiзьму тебе до себе? Назву Полосатиком i завжди-всегда буду з тобою дiлитися їжею, — вона обережно пiдняла пухнастого малюка i заховала за пазуху.
Жовтi лiхтарi заливали тротуар теплим свiтлом. Маленька дiвчинка йшла, оживлено щебетала, а з-пiд її курточки визирала муркотлива мордочка.
Вдома було тихо. У кухнi залишилися тiльки порожнi пляшки, брудний посуд i переповнена попiльничка. Бурмотiв котел, лунко цокав годинник. Катруся сiла на стiлець, а кошеня посадила на стiл. Той обережно понюхав порожню склянку.
— Фу, Полосатику, не треба! Це гидота! Якщо почнеш це пити, ми не зможемо бути друзями, — вона притисла малюка до себе. Той замуркотiв, притиснувши лапки до її носа, наче запевняючи: «Не хвилюйся, я поруч».
Тiєї ночi Катруся спала солодко. Їй снилися пирiжки з вишнями i морозиво з бананом. Полосатик, затишно вмостившись бiля неї, муркотiв свої колисковi.
Але вранцi батько, побачивши кошеня, розкричався, вимагаючи викинути «цю тварюку». Мати, притискаючи до голови мокрий рушник, хрипким голосом попросила дочку прибрати кота «подалі вiд грiха».
Катруся, ковтаючи сльози, вийшла з дому i побрела до тiтки Люби. Там, розповiвши, що сталося, вона благала залишити Полосатика в магазинi, обiцяючи доглядати за ним. Добросерднi жiнки не змогли їй вiдмовити i влаштували кошеняті куточок у підсобці.
Катруся приходила до нього щодня, навiть якщо за це її вдома били. Але хiба це було важливо, коли поруч був справжнiй друг? Вона розповiдала йому про своє життя, а Полосатик вмощувався на її колiнах, щулячи лiловi очi.
Одного дня Катруся не з’явилася. Тiтка Люба почала хвилюватися. Але за кiлька днiв дiвчинка прийшла. З синцями на обличчi i розбитою губою. На запитання жiнок коротко вiдповiла:
— Впала.
Але за магазином, притискаючись обличчям до теплого бокy Полосатика, довго щось йому шепотіла. Заснула просто там, обiйнявши свого друга. Тiтка Люба перенесла її на диван i вкрила ковдрою.
Вранці жінка вирушила до її батькiв, але на входi її зустрiв дiльничний.
— Не лiзь туди. У нас тут убивство. Краще скажи, малу Анохiну не бачила?
— Катрусю? А кого вбили? — спитала Люба, з тривогою дивлячись на вікна багатоповерхiвки.
— Отже, її батьків убили. Ось тепер шукаємо її, може, забрали дівчинку.
— Н..ні, вона у мене в підсобці спала, з нею все гаразд. А хто вчинив убивство?
— Та хто його знає, мабуть, собутильники один одного порізали, а нам тепер шукай. Слухай, Люд, може, залишиш малу в себе на кілька днів? Поки родичів пошукаємо, щоб у притулок не оформлювати. А то тільки папери підготуємо, так обов’язково якась бабця об’явиться.
— Так, звичайно, без проблем, — серце тітки Люди прискорено забилося від радості. Їй було зовсім не шкода Катіних батьків. Вона, щаслива, помчала назад у магазин.
Пошепотівшись зі своєю напарницею, вони вирішили поки що не казати дівчинці про трагедію, лише пояснили, що Катіна мама дозволила їй трохи погостювати у тітки Люди. Катруся дуже зраділа, цікавлячись, чи навчать її користуватися касою.
З того дня Полосатик більше не з’являвся. Дівчинка довго і наполегливо кликала його, обходила найближчі смітники, але кіт не приходив. Їжа в його мисці залишалася недоторканою.
Тітка Люда піклувалася про Катю, боячись того моменту, коли її заберуть. Одного разу вона наважилася піти в місцеву опіку і подати документи на удочеріння. Але їй відмовили, пояснюючи, що вона не підходить за багатьма критеріями – самотня, незаміжня, працює ночами. Жінка стискалася від своєї соціальної неповноцінності і відступала, щоб через деякий час спробувати ще. Так минуло два місяці. Катя звикла до Людмили, навчилася готувати яєчню, читати по складах і підтримувати порядок, щоб порадувати втомлену з роботи жінку.
Коли випав перший сніг, а було це 3 листопада, Каті виповнилося 8 років. Вона задула яскраві парафінові свічки на магазинному медовику і голосно сказала, повернувшись до Люди:
— Хочу, щоб ми з тобою завжди-завжди жили разом, і щоб ти стала моєю мамою! – вона обійняла зворушену жінку.
— Я теж тільки про це і мрію, Катрусю, — прошепотіла Людмила.
У двері постукали. Сьогодні гостей не чекали, тому, коли на порозі з’явився представницький молодий чоловік, Людмила була дуже здивована.
— Добрий день, я представник відділу опіки та піклування міста Києва. До мене надійшли ваші заяви та документи, тож я приїхав особисто познайомитися, — він простягнув руку.
— Проходьте, ми просто нікого не чекали, — жінка запросила гостя до кухні.
— А хочете чаю? Тітка Люда такий смачний купила! З ароматом тропічних фруктів. Ви точно такого ніколи не пробували, — Катя поставила перед чоловіком чашку.
— Пригощайся. А це твій торт? — він усміхнувся.
— Угу! Мені вже вісім років. Наступного року піду до школи, — вона важливо закивала.
— Школа — це добре. Ну а як тобі тут живеться? Розповідай! — він зробив ковток чаю.
— Добре, — дівчинка пожвавішала…
Вони ще довго розмовляли, сидячи на невеликій кухні, їли торт і запивали його чаєм із тропічним ароматом. Маленька дівчинка і ввічливий молодий чоловік у дорогому костюмі. Людмила слухала їх, сперши щоку на кулак, їй було так затишно і спокійно.
— Що ж, на жаль, мені пора, — чоловік підвівся. Він дістав із портфеля товсту папку.
— Ось, Людмило Олексіївно, з цими документами завтра звернетеся до районного суду, підійдете до секретаря і напишете заяву. Не хвилюйтеся, вам усе пояснять. Розгляд справи в суді — це лише формальність. І ви зможете забрати Катюшу.
— Забрати? — Людмила розгубилася. Вона не могла знайти жодного підходящого слова для цього доброго чоловіка. А дівчинка радісно обійняла його, заплющила очі й повторювала:
— Дякую! Дякую! Дякую!
— Дякую, — стиха, намагаючись стримати гарячі сльози радості, прошепотіла Людмила.
— Бережіть її, — чоловік обернувся до Людмили. Вона завмерла від подиву — на неї дивилися бездонні лілові очі, сповнені тепла та розуміння.
