Із aрмії син повернувся не з порожніми руками, а з дитиною. Зазвичай таке буває з дівчатами, а тут — хлопець приїхав із немовлям.
Служив Матвій у Прибалтиці, вдома його чекала дівчина, на присягу приїжджала. Та спокусився він, зв’язався з місцевою молоденькою. Вона народила, хотіла відмовитись від дитини. Батьки могли б примусити Матвія одружитися, але він їм не був цікавий. Хлопець сам попросив не кидати доньку, пообіцяв, що після демобілізації забере її до себе. Донечку записали як Регіну з його прізвищем і по батькові. Через кілька місяців Матвій повернувся додому вже з дитиною.
Батьки спочатку були вражені, потім прийняли — допомога, турбота, радість. А от дівчина не пробачила зради. Матвій дитину полюбив, провину визнав, вважав, що сам винен. Незабаром у його житті з’явилася інша. Вона хотіла заміж, погодилася виховувати дитину. Після весілля переїхав до неї, бо з батьками жити вона не хотіла. Дружина сиділа вдома, він працював. Але дитина була неспокійною, жінка нервувала. Якось Матвій завітав удень додому — дочка плакала у кошику під ліжком, зверху лежав кіт. Обурений, забрав донечку до батьків і більше не повернувся, подав на розлучення.
Та дружина вже була при надії. Народила, принесла дитину в тій самій корзині. Сказала прямо: «Або береш — або в притулок». Немовля потребувало грудного молока, щодня Матвій приносив дитину годувати. Спершу вона годувала, потім передавала молоко, а згодом — перев’язала груди: «Розбирайся сам».
Одного разу сусідка розповіла, що в селі живе дівчина, яку зґвалтували. Вона народила, має багато молока, добра душа. Рідні бідні, сама як з казки Марфушка — руденька, з ластовинням, зовнішністю не вразиш. Матвій погодився, бо втомився — морально і фізично. Головне — щоб діти були в теплі.
Приїхали свататися. Особливо нікого вмовляти не довелось. Матвій, без особливих емоцій, згодився. Одружилися, привезли її додому. Вона з дитиною, він — з двома. Уляна, так її звали, одразу ж заколисала малюків піснею, так ніжно, що Матвій сам заснув.
Згодом усе увійшло в звичну колію. Уляна була старанна, допомагала батькам. Матвій її поважав, хоч як жінку спершу не сприймав. Вона не ображалася — чи розуміла, чи й не хотіла. Дівчатка підростали, були як сестри. Матвій удочерив Улянину дочку.
Якось до села приїхала його перше кохання — Матвій розгубився, напився. Того вечора вперше обійняв Уляну. І все якось пішло. Не кохання — але спокій, розуміння, повага. Вона стала йому приємною, рідною.
Коли доньки пішли до школи, Уляна зізналася, що чекає дитину. Матвій спочатку знітився — троє вже дорослі, навіщо ще? Але побачивши її страх, сказав: «Якщо троє — буде й четвертий». Народився син — і радість знову наповнила дім.
Минали роки. Уляні — 49, Матвій — поважний чоловік з животиком. Жили спокійно. Якось після вечері Уляна сіла поряд і сказала: «Матюш, у нас буде ще один…» — «Ти що, з глузду з’їхала? Люди сміятимуться!» — «Пізно, Матвій, народжуватиму». Він лише зітхнув: «Ну, ти мене вбила…»
Уночі вона тихо плакала, він буркнув: «Не хоронити ж когось! Дитина буде — і добре». Обійняв її, поклав руку на живіт. Народила Уляна до свого ювілею — знову дівчинку. Назвали Євгенією.
Євгенія була розрадою на старість. Гарненька, чорнява, спокійна. Старші діти роз»їхались, Женя лишилась. Навчалась, батько купив авто, щоб могла їздити до міста. Життя крутиться. У когось — гладко, у когось — із завихрами. Але головне — з любов’ю.
