— Іванченко, дитину тобі принести годувати?
— Ні, я ж уже сказала. Відмову писатиму.
Медсестра зітхнула і вийшла з палати. Зоя повернулася до стіни і розридалася. Інші породіллі переглянулися і знову взялися годувати своїх немовлят.
Зоя потрапила до пологового вночі, народила швидко. Хлопчик, 3 кілограми 500 грамів. Здоровий, гарненький. Глянувши на нього, Зоя несподівано розплакалася — тільки то були не сльози радості.
— Та все ж добре, чого плачеш? Гарний хлопець у тебе, міцненький. Доньку, мабуть, хотіла? Нічого, наступного разу за донькою прийдеш.
— Я залишу його. Не забиратиму…
— Та ти що! І з якого це дива? Ти, дівчино, не дурій. Маєш ще час подумати. Це ж твоя дитина! Невже не шкода?
Дар’я, сусідка по палаті, сиділа в коридорі разом із чоловіком, розповідала, як їхня донечка морщить носика — обоє сміялися. У коридор зайшла жінка з пакетом і попросила покликати Зою. Дар’я збігала, привела її.
— Доню, як ти? Як малюк? До речі, вже ім’я придумала?
— Імені в нього немає… Нехай нові батьки самі оберуть. Я віддам його, мамо… Ми ж нікому не потрібні. Самі на білому світі…
Зоя закрила обличчя руками й почала схлипувати. Дар’я поспішила попрощатися й пішла.
— Ти не сама, доню. Я є в тебе. А Вовка — він негідник. Це його коханка наговорила, що дитина не від нього, мовляв, ти зрадила. От він і озвірів. Але нічого, прийде до тями — повернеться. Я тобі гостинця принесла — поїж, щоб молоко було поживніше. А сина назви Іванком.
Зоя повернулась до палати, кинула пакет до тумбочки. У коридорі пролунав дитячий плач — різкий, надривний.
— Це не мій кричить?
— Твій.
— Давайте, я його погодую…
Медсестра швидко принесла хлопчика. Він ревів щосили, личко було червоне від напруги.
— Не плач, сонечко. Зараз матуся тебе погодує.
Зоя невпевнено намагалася прикласти немовля до грудей. Дар’я підійшла, допомогла. Малюк затих, почав ссати. На обличчі Зої з’явилася усмішка — такий смішний цей малюк, сопе, старається.
З того моменту Іванка приносили Зої на кожне годування. Вона годинами розглядала його носик-гудзик, насуплені бровки.
— Зой, це мама до тебе приходила? Така мила жінка.
— Ні, то свекруха. Маму я втратила ще в дитинстві, батько спився, виховувала мене тітка. Потім вийшла заміж, переїхала до чоловіка. Жили добре, поки він не знайшов собі іншу… Пішов до неї, а мене й чути не хоче. Я навіть не тямила себе від шоку, а тут ще й перейми почалися.
— А куди ж ти тепер з дитиною?
— Свекруха пропонує жити з нею. Вона одна, чоловіка немає, син утік… Вона добра, завжди до мене добре ставилася.
— От і йди до неї. Для внука буде поміч. А чоловік ще, може, схаменеться.
Зоя погодилась. Анна Кузьмівна допомагала в усьому, у внукові душі не чаяла.
Коли Іванкові виповнився місяць, з’явився батько. Зої вдома не було — пішла до магазину.
— Мам, ми з Катькою їдемо на Північ, роботу там запропонували. Зайшов попрощатися… І, ну, грошей трохи позичити.
— Не дам. Ти жінку кинув, коли вона була вагітна. Вона мало сина в пологовому не залишила з горя. Якби жив батько — тебе б провчив. Грошей не дам — у мене внук є, йому потрібніше.
Ваня закричав у кімнаті — Анна кинулася до ліжечка.
— Навіть на сина не подивишся? Він же — твоя копія.
— Який він мені син? То не моя дитина, Зоя його з кимось нагуляла.
— Дурень ти, Вовка. Іди вже, живи без мізків.
Анна Кузьмівна вийшла на пенсію, а на її місце влаштували Зою. Іванко пішов у дитсадок. Жили вони втрьох — тепло і щасливо.
— Ань, що ж твоя невістка не збирається виїжджати? Де це бачено — свекруха з невісткою живе, а сина вигнала?
— А Зоя мені рідніша за сина-неробу. І внук — найдорожчий. Для них і живу, Віро. А ти б свого язика за припон тримала…
Сусідка тільки головою похитала. Вона щиро не розуміла Анни — у неї було все по-іншому. Синочок — понад усе, хоч і алкоголік. Видно, така вже доля.
Анна помітила — Зоя почала фарбуватися, вечорами кудись бігати.
— Зой, як його звати?
— Кого, мамо?
— Та того, до кого ти вечорами тікаєш. Розкажи, мені ж цікаво.
— Та так, просто гуляємо… Він військовий, у родичів у гостях. Познайомились випадково.
— А про Іванка знає?
— Звичайно.
— То веди його знайомитись. Якщо хороший — чого ховатися?
Олексій — так звали чоловіка — прийшов із кошиком ягід та пирогом від тітки. Іванкові подарував іграшкову машинку й футбольний м’яч. Вечір пройшов весело — Алексій розповідав кумедні історії, Зоя сміялася, і Анна теж не могла стримати сліз від сміху.
Після того Зоя спитала:
— Ну як він вам, мамо?
— Гарний, дитино. Порядний, розумний, вихований. І найголовніше — любить тебе. Не прогав щастя!
За місяць Олексій прийшов просити Зоїної руки:
— Ви не хвилюйтесь, пані Анно. Зої я ніколи не завдам болю. Житимемо в Астрахані, там у мене дім. Ми з нею кохаємо одне одного, а Іванко для мене — як рідний син. Благословіть нас.
Анна провела Зою, Олексія й Іванка. Тепер вони в місті, обіцяли писати, приїжджати. А їй — як же без них тепер?
За рік з’явився Володя. Брудний, неохайний.
— Господи, Вовка, що з тобою? Де ж та Катя — не пере тобі, чи що?
— Та немає вже Катьки. Утекла до якогось багатія. Усе пропили, нічого не лишилось. Згадав, що в мене мати є… Дім є…
— Добре, що хоч згадав. Стільки років — ні слуху, ні духу.
— А ще Катя зізналась, що збрехала тоді — про дитину, щоб із сім’ї мене витягти. А я й повірив… Тож піду знайомитись із сином. Де він?
— Упустив ти своє щастя. Зоя заміжня за достойним чоловіком. Ваню записали на нього. Тепер він не твій син. А я речі збираю, їду до них. Зоя донечку народила, допомогти хочу, онучку поняньчити. А ти тут живи, за будинком наглядай. Зрозумів?
Анна Кузьмівна їхала потягом і думала: як дивно влаштоване життя. Яке ж це щастя — бути потрібною. Коли є кому допомогти, є кого підтримати. І добре, що тоді вона простягла руку допомоги Зої — хто знає, як би все склалося, якби вона не втрутилася.
