Ірина визирнула у вікно. І справді, маленький Михайлик самотньо сидів на лавці, а на вулиці вже сутеніло:
— І що це в нього за мати така? — сердито пробурмотіла жінка, всунула ноги в капці та вийшла з квартири. Швидко спустилася сходами. Щойно відчинила двері під’їзду, хлопчик схопився з лавки й надійливо поглянув на неї.
— Мишку, ходи до мене! — простягла руку.
Хлопчик із радістю вхопив її за долоню й пішов поруч. Як же йому хотілося, щоб саме ця тітка була його мамою.
— Заходь! Іди, помий руки!
Михайлик кинувся у ванну. Там було чисто, було мило й сухий рушник. Він помився й навіть розчесався, щоб сподобатися тітці Ірі. На кухні на нього чекала пюрешка та котлета. Хлопчина жадібно кинувся до їжі, а жінка дивилася на нього, витираючи сльози:
«Чому доля така несправедлива? Я так мрію про сина, ані чоловіка, ані дитини. Невже винна, що негарна народилась? А ця краля Земфіра має сина, та той постійно голодний, а сама Бог знає де тиняється.»
— А де твоя мама? — запитала Ірина, прибираючи брудний посуд.
— Вчора пішла на роботу, — почав хлопець. — Надворі дощ ішов, я цілий день удома сидів. Прийшла вночі, а зранку знову пішла.
«Яка ще робота в суботу й неділю? У неї ж, певно, інші справи…»
— Я зранку хліб доїв і пішов гуляти. Тітка, що пиріжками торгує, пиріжок дала безкоштовно. Дуже смачний!
Ірина поставила перед ним чай із молоком і вручила шоколадку. «Скільки разів обіцяли в опіці, що позбавлять її батьківських прав. А толку — ніякого. Віддали б мені Мишка. У мене ж двокімнатна квартира, гарна робота. Але ж ні… Все в них бюрократія. Може, попросити у Земфіри взяти його на тиждень — відпустка ж із завтра.»
Шоколадку хлопець ум’яв миттєво.
— Хочеш мультики подивитись?
— Так! — зрадів Михайло. — У нас телевізор зовсім не працює.
Ірина вмостила його на дивані, знайшла гарний мультик і пішла прибирати на кухні. Коли повернулась, у хлопчика очі вже злипались.
— Йди в туалет, роздягайся. Я постелю, подивишся ще трохи й полежиш.
Постелила йому чисту постіль. Побачивши поверненого хлопчика, хапалася за голову:
— Ой, який же ти брудний! Ходімо митися!
Помила, дала новенькі трусики й майку — таких вона купила п’ять однакових пар, а ще — п’ять пар шкарпеток. Завжди переодягала, коли він приходив. Земфіра все одно не помічала.
Переодягнувшись, хлопець випив склянку соку, ліг і швидко заснув. Ірина чекала до півночі — раптом прийде мати. Не дочекалася й пішла спати.
Прокинулася вранці. «Яке щастя, що відпустка! Не треба йти на роботу. А Миші, напевно, в садок? А де його мама?»
Підійшла до дивану — хлопчик досі спав. Пішла готувати сніданок.
Земфіра прокинулась від стуку. Довго лежала із заплющеними очима. «Я вдома? Хто там стукає?» Відчинила — на порозі стояли дільничний і жінка з опіки.
— Доброго ранку, Земфіро! — мовив поліцейський. — Знову похмілля?
— Ну…, — пробурмотіла вона.
— Знову тільки під ранок прийшла?
— Ну…, — не хотілось ні думати, ні згадувати.
— Запрошуй до квартири. Поговоримо.
— Заходьте.
— Земфіро, а де твій син? — спитала інспекторка.
— Міша, ти де? — крикнула мама. Заглянула на балкон, потім на кухню. Налила води й випила. Повернулась.
— Ну, де твій син? — повторив дільничний.
— Не знаю.
— Коли ти його востаннє бачила?
— Може, він у Ірки, сусідки?
— Зараз дізнаюся.
У двері Ірини делікатно постукали. Вона й Мишко саме пили чай. Глянула у вічко й одразу відчинила.
— Доброго ранку, Ірино Сергіївно! Мишко у вас?
— Так. Проходьте, на кухні.
Поліцейський усміхнувся хлопчику. Але той знічено дивився на нього: не хотілося повертатись.
— Ну що, Мишко, ходімо до мами?
— Не хочу.
— Ірино Сергіївно, коли ви його забрали?
— Учора ввечері. Темніло вже, а він сам на лавці.
— Зрозуміло. Ну що, Мишко, ходімо! — і поклав йому руку на плече.
— Ось він, мій синочок! — радо вигукнула Земфіра. — Де йому подітись!
— Земфіро Кирилівно, — строго мовила інспекторка. — Ми розпочинаємо процедуру позбавлення вас батьківських прав.
— І допомогу теж платити не будуть?
— Не будуть. Але процес довгий. Принесіть, будь ласка, свій паспорт і свідоцтво про народження сина.
Земфіра пішла шукати документи. Інспектор нахилилася до хлопчика:
— Мишко, ти хочеш жити з мамою?
Хлопець похитав головою.
— А з ким хочеш?
— З тьотєю Ірою. Вона хороша. Не б’є і їсти завжди є.
— Зрозуміло. Але поки доведеться жити з мамою.
Мишу забрали, і в Ірини на душі стало тяжко. Дзвінок від начальника ще більше зіпсував настрій: треба вийти на роботу, обіцяє премію й відпустку перенести. Вона погодилася. Краще, ніж сидіти вдома.
У двері знову постукали. Прийшли інспекторка з опіки й той самий дільничний. Ірина запросила на кухню, поставила чай.
— Ірино Сергіївно, ми почали процедуру щодо позбавлення Земфіри батьківських прав. Після цього хлопчика передадуть у дитячий будинок. Шість місяців його ніхто не зможе всиновити. Але Миша вас любить. Не погодились би ви стати тимчасовою опікункою на вісім місяців? Ви отримаєте допомогу на дитину.
Минуло пів року. Миша жив у тітки Іри. Рідна мати навідувалась іноді, просила гроші. Хлопець спочатку боявся, що вона його забере, але згодом заспокоївся. Ірина була щаслива.
Ірина була щасливою. Але залишалося ще два місяці до завершення тимчасової опіки. Далі, як їй пояснили, вона могла оформити постійну опіку або ж всиновити хлопчика. Звісно, серце її прагнуло другого варіанту, та оскільки вона самотня жінка, шансів було небагато — дітей віддають лише в повні сім’ї. Вона вже морально налаштувалася на опікунство, але подія, що сталася незабаром, змінила її рішення.
Напередодні Восьмого березня у садочку відбувалося свято. Мишко запросив Ірину. Вона розуміла, що почуватиметься там трохи зайвою, але все ж пішла. У старшій групі діти підготували гарний концерт для мам. Наприкінці вихователька загадково промовила:
— А тепер…
І всі діти кинулися до своїх мам із подарунками. Підбіг і Мишко, простягнув саморобку:
— Це тобі, мамо!
Слово «мамо» вдарило Ірині в саме серце. В очах виступили сльози. Вона обійняла хлопчика:
— Дякую, синочку!
Весь вечір Ірина плакала, а вночі довго не могла заснути. Думала тільки про одне: як всиновити Мишка. Але ж вона одна… Чи погодиться суд? І тоді доля втрутилася сама.
Уранці восьмого березня прорвало батарею — сильно. Вона швидко перекрила воду. Надворі стояв мороз. Викликати сантехніка в святковий день було непросто. Та в їхньому будинку мешкав Васильович — чоловік похилого віку, колишній в’язень, зате майстер на всі руки. Ірина зателефонувала йому.
Через пів години він прийшов:
— Привіт, Ірино. Покажи, що там у тебе.
— Добридень, Миколо Васильовичу! Проходьте! Ось батарея. Я воду перекрила.
— Розберуся.
Поставив сумку, дістав ключі. До нього підійшов Мишко й уважно стежив за кожним рухом.
— Як тебе звати? — несподівано запитав чоловік.
— Миша.
— А мене — дядько Коля. Тримай ключ.
Малий ухопив його радісно.
— Давай тепер он той блискучий із сумки.
Мишко подав. Ірина з усмішкою дивилася на них, і в її голові визрів шальний план. Спершу він здавався нереальним, але йшлося про Мишка…
— Готово!
Ірина простягнула гроші.
— Не треба, — відказав він. — Твій хлопець допомагав.
Вона зважилася:
— Миколо Васильовичу, у мене до вас прохання… ну… особисте…
— Що сталося, Ірино? — м’яко глянув на неї.
— Я хочу всиновити Мишка, але суд не дозволить. Я ж одна. А діток віддають тільки у повні родини…
— І я тут до чого?
— Одружіться зі мною. Не по-справжньому. Просто, щоб дозволили всиновлення. Потім розлучимось. Я вам заплачу.
— Ти що, з глузду з’їхала? — покрутив пальцем біля скроні й вийшов.
У неділю Ірина зібралася з Мишком у парк. Вони вже вдягнулися, як у двері постукали. Вона подивилася у вічко — Васильович! Пострижений, поголений, у новеньких джинсах і сорочці.
— Привіт, Ірино. Привіт, Мишо.
— Доброго дня!
— Я це… хотів запросити вас на прогулянку.
— А ми якраз у парк збираємось, — розгубилася Ірина.
І тут втрутився Мишко:
— Мамо, а давай візьмемо дядю Колю з собою?
Минуло два місяці. Микола й Ірина побралися — по-справжньому. Всиновили Мишка. Продали свої квартири й купили простору трикімнатну.
Минув рік. Сьогодні Мишко пішов у перший клас. Як же там цікаво! Не так, як у садочку. Хоч справжнього навчання ще не було — лише знайомство з учителькою. У дворі дітей чекали батьки. І Мишка чекали. Він побачив знайому червону коляску й кинувся до неї. Тепер у нього є все — і тато, і мама, і маленька сестричка, яка народилася зовсім недавно.
