— Ань, ну де ти там? Усе ж охолоне. Сідай уже, — мати, як завжди, кликала на кухню без озирок, ніби в домі знову троє, як раніше.
Аня зайшла, витерла руки об штани й мовчки сіла. Суп, пиріг, салат — усе на місці. Батько вже налив собі чаю, відломив шматочок пирога.
— Ну як у тебе справи? — спитав він, не підіймаючи очей.
— Та нормально, як завжди, — відповіла вона, посуваючи до себе тарілку. У кімнаті було тепло, пахло капустою й тістом.
Мати кинула погляд на батька й сіла навпроти.
— Ми тут подумали… — почала вона, і голос у неї став обережним. — Загалом, хочемо з тобою порадитись.
Аня завмерла, ложка зависла в повітрі.
— Ну?
— Ваня вступив до університету. Ти ж знаєш. І… ми хочемо купити йому квартиру. Там, у місті, де він навчатиметься. Ну щоб не по гуртожитках, не по знімних…
Батько покашляв, подався вперед:
— Банк відмовив. Уже двічі. У нас же одна іпотека на нас висить, пам’ятаєш? Ми ж тоді її оформили — для тебе ж, коли ти вчилась, купили тобі житло. Зараз банк на нас більше не дає. Ми думали… якщо ти оформеш на себе — банк точно схвалить. Зарплата у тебе стабільна, історія гарна. Ми платити будемо, звісно…
Аня відклала ложку.
— Ви це серйозно зараз? Ще одну іпотеку? Для Вані? А ту, «для мене» — ви пам’ятаєте, хто її платить останні шість років?
Мати сплеснула руками:
— Ну ми ж тоді допомогли! Перші місяці самі тягнули. А потім ти вже нормально заробляти стала.
— «Допомогли»? Та я з двадцяти двох ночами працювала! Перші два роки — в кафе, потім — на складі. І досі плачу. Це була не квартира в подарунок, це була кабала, оформлена на мене. А тепер ви хочете ще одну?!
Батько підняв очі:…
— Не кричіть. Ми ж просто питаємо. Ніхто ж тебе не змушує.
Аня підвелася так різко, що стілець гучно скреготнув по підлозі.
— Ви не питаєте. Ви знову все вирішили за мене. А я, як завжди — мовчу, погоджуюсь, допомагаю. Але досить.
Вона схопила куртку з вішалки, накинула прямо поверх домашньої кофти й вийшла, не обертаючись. На сходовому майданчику пахло смаженою картоплею з сусідньої квартири. Аня сіла на сходинку й зателефонувала Даші.
— Алло? — подруга відповіла майже одразу.
— Уявляєш, вони хочуть, щоб я взяла ще одну іпотеку. Для Вані. А та, що «для мене» — досі на мені. І це для них взагалі не аргумент. Просто хочуть — і крапка.
Даша помовчала.
— Хочеш, я приїду?
— Ні. Просто скажи, що я не збожеволіла. Що я маю право сказати «ні».
— Та ти більш ніж маєш. Хочеш — напишу тобі список причин, чому ти не зобов’язана це робити?
Аня засміялася крізь сльози. Потім поклала слухавку й спустилася вниз. Повітря було вологе, пахло батареями й пилом із вулиці.
Її маленька студія зустріла тишею. Невеличкий диван біля вікна, поличка з перефарбованих вручну дощок, столик, який вона збирала власноруч. Усе — її. І саме на це вона поклала стільки років — щоб жити не в орендованому, не з батьками, не з постійним відчуттям провини.
Сіла на табурет, провела рукою по краю стола. Згадала ті перші місяці, коли після зарплати залишалося дві тисячі, але вона все одно платила. Тоді мама казала: «Поки не можемо, трохи почекай». Потім просто перестали згадувати. Наче все само собою вирішилось.
Телефон завібрував. Повідомлення від Даші: «Ти сильна. Не давай себе втягнути».
Аня вимкнула звук. Завтра знову на роботу.
Вранці все було, як завжди. Аня переглядала звіти, злилася через криво складені таблиці, пила чай з грубої чашки з подряпаним візерунком. Ніхто не помічав її відстороненості, окрім Артема.
Ближче до обіду він підійшов:
— Ти ніби в броні. Щось трапилось?
Вона знизала плечима:
— Батьки просять оформити іпотеку. Другу. Для брата. А першу я досі виплачую.
Артем свиснув:
— Жорстко. І що, погодишся?
Аня похитала головою:
— Ні. Але відчуваю, що знову їх розчарую. Це дивно — бути дорослою, але боятись, що батьки образяться.
Він сів поруч, зазирнув у її екран:
— Аню, якщо ще один кредит повисне — тобі кінець. Їх не хвилює, хто платить. А брат… ну, сьогодні платить, а завтра забуде. І все знову тягтимеш ти.
Аня мовчала. Всередині щось стискалося, а назовні вона лише кивнула.
— Знаю.
Увечері пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла мати з контейнером і натягнутою усмішкою.
— Ось, пиріг спекла. З капустою. Зайти не буду. Просто поговорити хотіла.
Аня взяла контейнер, відійшла вбік. Мати зайшла, окинула поглядом кімнату й сіла на край дивана.
— Ми ж не просимо чогось страшного, Ань. Ти розумна, стабільна робота, банк точно дасть. Ми ж платити будемо, як тоді. Просто треба Ваню влаштувати. Ну не по гуртожитках же йому тинятись. Ти ж розумієш, йому ж учитись. Там і так важко. Без затишку, без умов. Вон у Вадика, сина Олега, в гуртожитку — так його в перший рік відрахували. Невже ти хочеш того ж і Вані?
Аня стояла, сперлася спиною до стіни.
— Тоді ви платили пів року. А потім — все на мене. Я не скаржуся. Але давай чесно — зараз інші ціни. Це вже не та історія.
Мати зітхнула, губи затремтіли:
— Чому ти така невдячна? Ми ж старалися. Все — заради вас, дітей. А ти зараз стоїш і рахуєш, хто скільки платив…
Аня мовчки взяла контейнер і пішла на кухню. Щоб не сказати зайвого. Мати не пішла слідом, лише кинула:
— Ваня хороший хлопець. Йому просто треба допомогти.
Зачинилися двері. Без прощання.
Наступного дня Аня зустрілася з братом у кафе біля метро. Ваня прийшов у куртці з поламаною блискавкою й телефоном у руках. Аня хотіла зрозуміти: може, вона справді помиляється?
— Привіт. Мама сказала, ти проти. Я й не знав, що та іпотека ще на тобі. Думав, давно вже закрили.
Аня дивилася уважно. Йому двадцять, високий, худий, обличчя — завжди трохи винне.
— Вона досі на мені. І ще як мінімум шість років.
— Ну, якщо батьки будуть платити за другу — тобі ж що?
— А якщо не будуть?
Він знітився. Зітхнув:
— У мене й так усе на грані. Вліз у кредит — ноутбук потужний і за оренду. Їм не казав — не хотів, щоб сварились. Але важко. Підробляю іноді, щоб якось тягнути.
Аня зрозуміла: вся ця історія — спроба створити йому подушку безпеки. Бо сам не витягує. А вони сподіваються, що витягне вона.
Він подивився на неї:
— Ну ти хоч трохи допоможи. Я не прошу, але й не відмовлюсь.
— От у цьому й проблема, Ваня, — сказала вона, встаючи. — Ти не просиш, але й не відмовишся.
Він мовчав. Вона пішла першою.
Увечері знову дзвонив телефон. Мати.
— Ти що наговорила Вані? Він тепер переживає! Йому не треба думати про гроші — йому вчитись треба! Ти ж вивчилась — не парилась, от і дай йому шанс! Краще допоможи, а не заважай!
Аня стисла пальці до болю. Але не відповіла.
Через день подзвонив батько. Попросив приїхати. На кухні вони сиділи втрьох. Чай у чашках, мовчання.
— У Вані борги. Кредитка. Ми дізналися. Все через оренду. Немає свого кута — от і доводиться. Аня, ти ж розумієш…
Вона повільно поставила чашку.
— У мене вже є одна квартира. Я вже пожертвувала своїми планами. Більше — ні.
Аня сиділа в себе вдома. За вікном сутеніло. Ліхтар запалився трохи раніше, ніж завжди. Вона не вмикала світло. Хотіла залишитись у цій півтемряві — між рішенням і словами, що ще не сказані.
На ноутбук прийшов лист. Пропозиція — переведення до філії в Єкатеринбурзі. Краща посада, трохи вища зарплата. Вона перечитала кілька разів. Потім заварила чай і написала: «Готова. Пора жити своїм життям».
Зібралась швидко. Батькам не казала. Лише Даші. Та обняла її в метро, прошепотіла: «Пишаюсь тобою» — і все.
Квартиру здала через знайому рієлторку. Гроші — на закриття боргу. Решта — в резерв.
У новому місті було тихо. Фізично. Ніхто не дзвонив, не чекав, не вимагав. Сусіди — літня пара. Ввечері слухають радіо. Аня потроху обживалася. Купила штори, зібрала комод, розклала чашки.
Через тиждень зателефонувала мама.
— Ти все зруйнувала. Всі стосунки. Ми тобі більше не помічники. Не дзвони, не приїжджай. Захотіла жити сама — живи. Добре хоч подруга твоя розумна — сказала, куди ти поділась. Ми самі якось впораємось…
Її голос тремтів, але був крижаний. Аня не встигла нічого сказати — слухавку поклали.
Вона набрала батька. Не відповів.
Сиділа на кухні. Чай захолов. Вулиця поринула в темряву. Аня не плакала. Просто дивилася на годинник. Потім відкрила блокнот і написала: «Я маю право жити своїм життям. Навіть якщо це нікому не подобається».
Наступного дня вона йшла на роботу легко. Наче тіло ще не вірило, що все інакше. Біля ліфта зустріла Тетяну Михайлівну з бухгалтерії.
— Тільки приїхали? Сама?
Аня усміхнулася:
— Сама. І ні краплі не шкодую.
— Це видно, — сказала жінка й кивнула.
Аня пішла далі. Коридором, світлим і довгим. Схилившись під рюкзаком, але з відчуттям: нарешті стоїть на власних ногах.
І все ж увечері, за вечерею, вона подумала: а чи буде коли-небудь справді легко? Без осаду. Вона знала: не зобов’язана. Але щось усередині щипало — а раптом усе ж варто було допомогти? Не через обов’язок, а просто… бо рідні. Вона не знала відповіді. І, може, ніколи не знатиме. Але точно зрозуміла: якщо колись з’явиться спосіб допомогти — без болю, без тиску — вона, можливо, допоможе.
