Інка змалку була не з тих, хто підлаштовується під правила. У три роки її віддали до садочка, а у чотири вже вигнали звідти. Вона не терпіла розкладів і вказівок: ні їсти, ні співати, ні танцювати, ні гратися, ні спати – усе мало відбуватися лише тоді, коли вона сама того хотіла. Дарма що вихователі докладали всіх зусиль, дарма що бабуся благала її бути слухняною – нічого не допомагало. На запитання «Чому?» Інка завжди відповідала однаково:
— Не знаю. Я такою народилася.
Бабуся лише тяжко зітхала і картала себе за те, що колись прийняла необдумане рішення – переїхати в цей молодий, стрімко зростаючий місто. Вона була впевнена: якби вони залишилися там, де жили раніше, то її донька Аннушка не зустріла б того італійця, і все в їхньому житті склалося б інакше.
До останніх своїх днів бабуся свято вірила, що саме цей чоловік звабив її Анютку, наобіцяв золоті гори, а коли вона завагітніла – просто зник. Найбільше її обурювало те, що він жодного разу навіть не прийшов глянути на Інку, яка, на її думку, була його точною копією.
Та бабуся навіть уявити не могла, що той італієць був далеко не першим у її доньки, що її ніжна, тиха, сором’язлива шістнадцятирічна Аннушка вже давно водила дорослих чоловіків за ніс. Спочатку – заради імпортного шоколаду й дешевих прикрас, а потім – через шантаж: або ти співпрацюєш, або ми розповімо твоїм батькам і в школу.
Інка ж була зовсім іншою. Чорнява, різка, енергійна, незалежна, іноді гостра на слово, але водночас – дуже добра та чуйна. Попри рідкісні зустрічі з матір’ю, вона любила її всім серцем. Якщо хтось із дітей ображав її словами, повторюючи те, що чули від дорослих, Інка завжди кидалася в бійку. А коли дідусь або бабуся в серцях нарікали, що Аннушка залишила їх із дитиною і блукає невідомо де, вона запекло захищала матір:
— Вона мене любить! Вона просто вирішує свої справи і скоро забере мене до себе!
— Що з неї взяти? Не наше – вона і є не наше… – бурмотіла бабуся, крадькома витираючи сльози.
Навіть коли мати, з’явившись після довгої відсутності, роздратовано питала:
— Чого ти така худа? Не жреш чи що?
Інка, щаслива від зустрічі, сприймала це як турботу і радісно відповідала:
— Не знаю. Я такою народилася!
І справді, вона була така від природи. Її емоції завжди домінували над розумом. Це часто приносило їй проблеми, але також дарувало справжню насолоду від життя.
Подорослішавши, вона з ніжністю й терпінням доглядала за бабусею та дідусем – настільки уважно, що всі старенькі у дворі їй заздрили.
Юною жінкою вона закохувалася щиро, віддано і кожного разу – назавжди.
Ставши матір’ю, вона любила свого сина самозречено, хоча сама так і не знала материнської любові.
Із часом усе, що в дитинстві здавалося негативним – її впертість, нестримність, надмірна активність, – перетворилося на сильні риси характеру. Вона стала наполегливою, цілеспрямованою, незалежною і пристрасною жінкою. Єдине, що не змінилося – вона ніколи не тримала зла на матір. Хоч та з’являлася в її житті дедалі рідше, Інка до останнього намагалася її виправдати.
Останній раз вона бачила матір на похороні діда. Виснажена, опухла і дуже п’яна, та все ж приїхала провести батька в останню путь. Час від часу витирала сльози, стискаючи в руках якийсь брудний тремтячий згорток. Але коли через півтора року не стало й матері, Інка вже не змогла або не захотіла приїхати на її похорон.
Після того, як поховала спочатку діда, потім бабусю, а згодом і матір, вона мріяла знайти батька. Хоча ні його прізвища, ні місця проживання вона не знала, серце не давало їй зупинитися.
— А раптом? – тихо питала вона себе.
Відповіді не було. Та, мабуть, її й не буде. Але надія досі зігріває душу.
Син виріс, здобув гарну освіту, поїхав працювати за кордон. Раз на рік приїжджає до матері, кличе її в гості, балує подарунками і щоденними дзвінками. І навіть не підозрює, що Інка…
Що Інка й не мати йому зовсім, а лише старша сестра. Тоді, багато років тому, після похорону діда, мати поїхала, залишивши свій брудний, тремтячий згорток Інці й назавжди забувши про нього.
І коли її найкраща подруга питала:
— Чому? Чому ти Максиму нічого не розкажеш?
Відповідь завжди була одна:
— Не знаю. Я такою народилася.
А подумки, голосом улюбленої бабусі, вона чула:
— Не наше – воно і є не наше…
